«Своїй обраниці я пробачу все, аби тільки вона була молодшою»

Працюючий пенсіонер, але молодий та енергійний, сповнений планів на майбутнє Павло Соколов називає себе завидним нареченим.
Кожна жінка, в якої не влаштоване особисте життя, мріє про прихильників із пропозицією руки і серця, хоче, щоб її любили, оберігали. Вона прагне мати хорошу міцну сім’ю і чекає того єдиного, з яким житиме довго й щасливо у великому чистому коханні.
А про що ж мріють самотні чоловіки? Звичайно, про те саме, от тільки не завжди виставляють напоказ свої романтичні фантазії. Представники сильної статі чекають зустрічі зі своєю принцесою, яку хотілося б носити на руках, а вона на знак вдячності зів’є затишне сімейне гніздечко, приголубить, зварить смачного борщу, спече пирогів, зрозуміє, допоможе, заспокоїть, стане і коханкою, і найкращим другом. Хіба не так?
Однак трапляється, що летять роки, десь блукає та друга половинка і ніяк не перетнуться з нею шляхи. Але життя триває, і головне – не втрачати оптимізму, адже кохання не має жодних вікових обмежень. Саме такої точки зору дотримується герой нашої розповіді Павло Соколов.
Фізик і лірик
Павло Олександрович за походженням росіянин. Народився у білоруському місті Гродно. Зростав у сім’ї військовослужбовця. Дитинство хлопчика проходило у гарнізонах, розкиданих на просторах колишнього Союзу. Жили і в Росії, і в Молдавії, і в Білорусії, а зупинилися в Україні. Соколови переїхали у Володимир, коли Павло ходив у перший клас, так тут і залишилися.
Хлопець з дитинства любив читати і мріяв стати журналістом. Отже, по закінченні школи поїхав у Москву й там вступив до університету на факультет журналістики. Але не встиг розпочати навчання, як отримав повістку на строкову службу в армію: тоді студентам, навіть тим, що вчилися на стаціонарі, відстрочок не давали.
-Після демобілізації повертатися в Москву не хотілося, бо не встиг полюбити це місто, якось надто незатишно і самотньо почувався серед шаленого натовпу людей у мегаполісі, - пригадує мій співрозмовник. – Однак продовжувати навчання не передумав і вступив на факультет слов’янської філології Львівського університету. Спочатку жив у Львові, потім вирішив перевестися на аналогічний факультет у Чернівецький університет.
Навчання юнаку дуже подобалося. Він поглибив свої знання з української і російської мов, добре вивчив англійську, із задоволенням студіював старослов’янську та латину. Але скрутне матеріальне становище змусило студента перевестися на заочне відділення. Повернувшись додому у Володимир, влаштувався оператором у теплокомуненерго, адже непогано розбирався і в техніці, тим більше, що на підприємстві добре платили. У вільний від роботи час Павло сидів над книжками, згодом успішно закінчив вуз і отримав омріяну освіту. Проте змінювати професію не поспішав, бо прикипів до хорошого колективу, звик до своєї посади.
Радикально змінити життя чоловік вирішив у 80-ті. Винайняв квартиру у Луцьку і працював в обласній газеті «Волинь молода». Будучи журналістом, почувався на своєму місці, але діставало одне – відсутність свободи слова, коли не було можливості вільно висловлювати свої думки і доводилося постійно обмежуватися певними рамками. Разом з тим луцький період його життя подарував дружбу з видатними людьми нашого краю, письменниками Петром Махом, Йосипом Струцюком, Іваном Чернецьким, Віктором Лазаруком та автором популярних пісень із репертуару тріо Мареничів Олександром Богачуком.
Відчуття свободи, ніби ковток свіжого повітря, прийшло у часи перебудови, коли нарешті дозволили кожному мати власну думку і вголос говорити правду. В цей період суттєво послабився тиск цензури, що стало великим стимулом для активізації творчих людей. У ті роки Павло Олександрович налагодив співпрацю з багатьма виданнями у Єревані, Тбілісі, Баку, Ставрополі, Ризі, Мінську, Кишиневі. Його публікації у газетах та журналах читали на всьому пострадянському просторі. Писав аналітичні матеріали на політичну тематику та про життя національних меншин на теренах СНД, про природу, екологію, історію та археологію. За свою працю отримував хороші гонорари, не раз нагороджувався грамотами і преміями. Він був незалежним журналістом і сприймав це як хобі, адже у цей період його офіційним місцем роботи знову стало підприємство теплових мереж у Володимирі. У даній організації продовжує трудитися досі, хоча нещодавно досяг пенсійного віку.
Павло Соколов пише й сьогодні. У його творчому доробку рукописи віршів, новели, нариси, дві поеми на релігійну тематику. Зараз працює над п’єсою про сучасні стосунки батьків і дітей, в якій простежується конфлікт поколінь. Якщо з’явиться можливість усе це видати, вийде тритомник творів.
За покликанням – біолог
Мешкає Павло Олександрович у скромній холостяцькій майже аскетичній квартирі. Але це тільки на перший погляд. В одній із кімнат є на чому затримати погляд, є чим помилуватися і навіть здивуватися. Перше, що впадає у вічі, – це велика кількість рослин: розмаїття різнокольорових фіалок, лілії, фікуси, кактуси, пальми, цитрусові. Усі вазони мають свіжий доглянутий вигляд, дбайливо підсвічуються лампами. Господар знає латинську назву кожної рослини і може довго розповідати про її властивості. До речі, він добре розуміється й на лікувальних травах, збирає їх у відповідний сезон і використовує для збагачення смаку та користі напоїв, робить бальзами, якими із задоволенням пригощає друзів.
На підвіконні дозріває лимон сорту «Павлівський». Павло Олександрович каже, що це деревце плодоносить уже 10 років, дає по 2-3 плоди на рік. Визрівають вони дуже повільно – до дев’яти місяців, зате вирізняються великим розміром, надзвичайним смаком та ароматом.
Серед домашньої оранжереї живе чимало й представників фауни. Тут клітки з папугами (хвилястими і корелами), ткачиками та канарками. В акваріумах поселилися сорок видів найрізноманітніших рибок. У спеціальній ємності мешкає декілька декоративних равликів, вагою по півкілограма. Але й це ще не все. Виявляється, в окремо відведеному місці відпочивають водяні та степові черепахи – зараз вони у зимовій сплячці.
-Я люблю і вивчаю природу. В ній стільки нерукотворної краси та гармонії. Хіба це не варте захоплення? – ділиться пан Павло. – Крім лікарських трав, я із задоволенням ходжу збирати гриби, з приємністю прогулююся лісом. Мрію створити у Володимирі клуб любителів природи, де можна було б збиратися компанією однодумців, у затишній атмосфері за чашкою кави обмінюватися досвідом, як доглядати за рослинами та домашніми улюбленцями, як добитися кращого врожаю на присадибній ділянці, ділитися ідеями щодо створення ландшафтного дизайну та просто поспілкуватися на різноманітні теми.
А співрозмовник Павло Олександрович цікавий, бо наділений енциклопедичними знаннями, почуттям гумору і має власну точку зору стосовно всього, що відбувається навколо. Він добре пам’ятає і цитує латинські афоризми, захоплюється історією, багато читає. У нього вдома є невеличка, але зі смаком підібрана бібліотека, де присутні навіть раритетні видання. Цінує свої старовинні меблі 19ст. у стилі ампір та оригінальне австрійське трюмо початку 20ст. у стилі модерн. Має Павло Олександрович і декілька власноруч написаних картин. Каже, що колись захоплювався живописом, а хист до цього мистецтва, мабуть, успадкував від своїх пращурів по материнській лінії – усі вони мали художні здібності.
У повсякденному житті чоловік обирає простий демократичний одяг, але зізнався, що любить «шокувати раптовістю»: несподівано може з’явитися десь у шикарному вбранні. Розповів, що коли закінчував школу, не пішов на випускний, бо не мав пристойного костюма. Зараз їх у нього десяток, але класику вдягає лише в особливих випадках.
«Чекаю свою половинку»
-В цілому я задоволений життям, роботою, поважаю своїх колег – у підприємстві теплових мереж хороший дружний колектив. На здоров’я не скаржуся. Маю багато планів на майбутнє, зокрема хочу навчитися працювати на комп’ютері. Але найголовніша моя мрія – це створення сім’ї, - відверто каже чоловік.
Так склалося, що він ніколи не був одружений. Звичайно, у його житті були жінки, якими захоплювався, були нетривалі стосунки. Але десь блукала та маленька іскорка, здатна розпалити велике кохання. І ось уже 16 років чоловік самотній. А так хочеться про когось дбати, піклуватися.
До себе пан Павло ставиться дуже самокритично. Каже, що має складний характер. Він – вибагливий і, можливо, занадто вимогливий. Але готовий поступитися своїми принципами заради особистого щастя:
-Своїй обраниці я пробачу все, аби тільки вона була молодшою за мене, років так до 45-ти. Чекаю ту єдину, яка б мене розуміла і стала головною людиною у моєму житті.
Образ ідеальної жінки Павло Олександрович не намалював навіть в уяві. Просто сказав, що цінує осіб енергійних, активних, комунікабельних, не схильних до повноти. І далі додав напівжартома:
-Я – наречений завидний: аліментів не плачу, позашлюбних дітей не маю, судових процесів з розлучень та розділу майна не проходив, за ґратами не сидів, теща з холодною зброєю на мене не кидалася, житлом забезпечений…
Якщо ви зацікавились, телефон Павла Олександровича можна знайти у рубриці знайомств нашої газети.
Міла Сергєєва, м.Володимир-Волинський

Розділ новин: 

Коментарі