Справжня історія жінки,на яку звели наклеп

Жителька с.Ласків Лариса Сагач ідентифікувала себе з героїнею розповіді, опублікованої під рубрикою «ОБС» у №32 нашої газети, та розповіла про свої непрості стосунки з чоловіком.
Лариса Костянтинівна одразу здогадалася, хто її оббрехав і обманув Степаниду, але просила не називати імені цієї людини. Тож нехай це залишається на її совісті, бо жодних причин, які могли б виправдати цей ганебний вчинок, немає. Просто особиста неприязнь. Можливо, це та сама кішка, що пробігла між подружньою парою і про яку інтуїтивно написала Степанида? До речі, це обурило і саму авторку «ОБС», яка, нехай у свій оригінальний спосіб, але бореться за правду і не терпить ніякої брехні.
…Пані Лариса вдруге вийшла заміж 6 років тому за жителя сусіднього села Суходоли Петра Сагача. На той момент у жінки від першого шлюбу вже була доросла дочка, яка проживала окремо, а вона сама мешкала у власній хаті в Ласкові. Багато працювала – торгувала овочами і вдома, і на базарі. Мала власний автомобіль ВАЗ-05, посвідчення водія. Тож була фінансово незалежною, здоровою, вродливою – не вистачало лише жіночого щастя. Ось і вирішила змінити своє життя.
Після одруження Лариса переїхала жити до чоловіка в Суходоли. Хата, в якій мешкав Петро, дісталася йому у спадок від покійних батьків. Вони обоє рано пішли з життя – у 58-річному віці. Залишилася лише немічна бабуся. Але Ларису це не бентежило – вона доглядала за старенькою, хоча це було дуже непросто.
Протягом перших двох років між подружжям усе складалося добре. Але пізніше з незрозумілих причин чоловік став потрошки випивати, а через рік без горілки вже не уявляв свого життя. Відповідно змінилася й поведінка Петра. Він став грубим, агресивним, жорстоким і згодом перетворився на справжнього ката. (Від розповіді жінки про ті тортури, які вона пережила, по шкірі йшли мурашки). Півроку Лариса терпіла прояви неадекватності чоловіка (за медичною довідкою, виданою Петру 19 травня 2015р. психіатром, у нього діагностовано «розлади поведінки та психіки внаслідок вживання алкоголю»). А потім зібрала речі та повернулася в Ласків, тільки не у свою порожню домівку, а до мами, яка мешкає по сусідству. Але й після цього законний чоловік їй спокою не давав…
«Хочеш робити
комусь добро – роби, але очікуй зла. Така вже натура людська»
Спростовуючи твердження нашої Степаниди, саме на такому підзаголовку наполягала пані Лариса, адже ці слова узагальнюють суть її сумної історії.
«Женщина рішила відправить свого чоловіка в АТО. Кажуть, шо для етого даже обращалася за помощью до участкового» («ОБС»)
-Петро пішов в АТО добровільно, - каже Лариса Сагач. – Це може підтвердити багато людей. Не розумію, навіщо сюди було вплутувати дільничного? Іван Тороканець – людина порядна. Мій чоловік сам звернувся до нього по допомогу. А вийшло так, що ніби ми з Іваном Петровичем – спільники і «бідного» Петра випхали на війну проти його волі.
«Вибила собі 4 тисячі допомоги і якісь льготи»
-На це можу сказати одне: хочеш робити комусь добро – роби, але очікуй зла. Така вже натура людська. Після того як я пішла від Петра, 23 лютого 2013р. у його будинку сталася пожежа, було від’єднано електропостачання, і до сьогоднішнього дня у хаті немає світла. Коли чоловік прийшов з фронту у відпустку, ми вирішили, що треба усунути цю проблему, щоб він після демобілізації міг там нормально жити. Для цього були потрібні документи на будинок. Вони знаходилися у Петрових родичів – дяді Володі і тьоті Раї. Паперів я у них не забирала, як пише Степанида, а вони самі їх принесли на подвір’я до моєї мами. Тоді я звернулася у «Волиньобленерго», аби виготовити документацію. За підключення електроенергії треба було заплатити майже 6тис.грн. Таких коштів я не мала, тому звернулася до сільського голови Ігоря Пальонки, який дійсно виділив мені 4 тисячі допомоги, за що я йому дуже вдячна. Ці гроші я внесла як платіж за світло, про що свідчать отримані квитанції. А пільг сільський голова не призначає, і я їх не отримувала. Хотіла зробити добре, але «за твоє жито тебе ж і побито».
«Одновременно рєшила присвоїть всьо чоловікове імущество»
-І що ж я присвоїла? Якщо хтось має на увазі трактор, то ми його купували разом. Для цього позичали гроші у чоловікових родичів Ольги і Петра Сагачів, а також у мого брата Василя і його дружини Тетяни. Коли трактор продали, то і поділилися грошима. А якщо хтось має на увазі машини, то ми мали дві «Волги», які теж купували разом, а пізніше продали їх на металобрухт. З виручених грошей я взяла лише чверть суми, бо мені треба було на операцію, решту ж Петро забрав собі.
Більше того, я навіть не забрала того, що належало мені. Чоловік продав мої «Жигулі», оформив кредит на моє ім’я на суму 3тис.грн. (я мусила розраховуватися, сплатила 3736грн.), віддав мій велосипед односельцю, десь загубив моє посвідчення водія, побив три мої мобілки, а четверту продав. На купівлю скутера гроші ми позичали у моєї мами і брата Олександра, але борг не повернули, бо Петро скутер побив, ще й умисно його пошкодив – порізав проводи.
Коли я йшла від чоловіка, він на зло розбив мою мийку. І матеріально Петро мене не забезпечував – сама заробляла на життя торгівлею, тримала велике господарство. Про підірване здоров’я годі й говорити. Ось такий він «хороший».
«Викинула його одяг на город сусідам»
-Після смерті його бабусі два з половиною роки я не живу у Петровій хаті й туди не ходжу, та й він сам там давно не живе. Виходить, що я з чоловікової хати викинула його речі, закрила і пішла. Хто у це може повірити? І навіщо я це робила б? Єдине, хотіла зробити світло – і тут не догодила. А виставили ми його речі з хати моєї мами – і він знає, за що. І не на город, а поставили біля хати його друга, який живе по сусідству. Петро так і казав: «Я приїхав до Вовки, а не до вас, то мій брат». Він дійсно проводив весь час у «друга-брата», а до нас приходив поїсти, поспати, помитися і щоб йому попрали одяг. Словом, життя вдалося, і непогано… Комусь же треба Петю няньчити…
«Похозяйничала – продала всі вєщі свекра, забрала документи на житло і ключі»
-Такого і близько не було. Петро сам повивозив або розпродав циганам весь метал з подвір’я та сараю, також ковдри, перини, подушки на пір’я. Багато речей віддав своєму другу Олегові, який приїжджав з Володимира. Все це бачили сусіди. А решту «краму» розносив по селу за горілку. Дорогий імпортний телевізор у чудовому стані, який ще придбала його мама, він продав моєму односельцю за 100 гривень!
У лютому цього року, перед тим, як їхати в АТО, Петро мене попросив закрити його хату. Я купила навісний замок і виконала його прохання. Коли ж повернувся, я віддала йому ключі. Зараз вони знаходяться у його друга і мого родича Володимира, про що він особисто не раз казав.
Отже, з того всього виходить, що я вкрала 4 тисячі, присвоїла все чоловікове майно, продала речі свекра, забрала документи на хату і ключі – словом, злодійка якась, а може, й гірше…
«Он, бєдний, був змушений ночувати у друзєй»
-Тут одразу напрошується запитання, чому жив у друзів, коли у нього є власна хата, і не тільки. У Суходолах проживає його бабуся – батькова мама, а ще він має родичів…
«От души жаль парня, кажуть, він хороший, добрий чоловік і нє заслуживаєт такого обращенія»
-Так, мені також шкода цю людину. Хоча він мені зробив багато зла, я йому прощаю. Шкода, бо марнує своє життя, що став на погану стежку, що у свої 42 роки «кисне» в горілці і зовсім нічого не хоче міняти. Скільки часу ми (я, моя мама і брати) його витягали з різних халеп, молили, благали, просили зупинитися, не раз відправляли у с.Крать Любомльського району в центр реабілітації для віруючих – думали, може, стане нормальною людиною. Але нічого не можна було зробити, бо він сам цього не хоче. Ми щиро хотіли йому допомогти, а виявилися безсилими. Петро – людина з проблемами, які так і чіпляються до нього. Три роки якось міг бути нормальним, а потім повернувся до старого звичного життя. Односельці несподівано приходили до мене, щоб я їм повернула гроші, які він у них позичав. Суми різні – від 15 до 500грн. Скільки б не мав грошей, все одно ввечері повертався додому п’яний і без копійки в кишені. Мені доводилося віддавати борги людям. А бувало й таке, що Петро по 2-3 доби невідомо де «пропадав». Ходила селом і така брехня, що ми «тримаємо» Петра, бо він заробляє і приносить нам гроші. Це смішно, але за три останні роки він привіз із Білорусії, куди чотири рази їздив на заробітки, 4 гривні – й ті забрав. А як повернувся з АТО, поклав на стіл аж… 25 копійок. Повірте, я не хочу від нього нічого, в тому числі його грошей. Але ж так не робиться. А якщо, бувало, він колись щось у нас зробив, то це оплачувалося і мною, і моїм братом. А скільки разів він просто вимагав у нас гроші, бо хотів «випити і курити» – кричав, скандалив, погрожував, обзивав, матюкався. Отакі кошти нам «носить». І при цьому він «білий і пухнастий», а на мене можна сказати все, що заманеться. Не думала, що стану героїнею газетної публікації. Я на свого чоловіка не зводжу наклеп, а кажу, як є, і не більше. Маю багато свідків, які підтвердять правдивість моїх слів. Хочу лише покласти край пліткам і ні про що уже не шкодую, окрім втраченого здоров’я. А Петро тепер вільний – нехай живе, як хоче.
Свою розповідь пані Лариса підтвердила деякими документами, копії яких залишила в редакції.
Дільничний інспектор Іван Тороканець, на підтвердження правдивості слів Лариси Сагач, розповів, що її чоловік Петро дійсно сам виявив бажання служити і звернувся по допомогу до правоохоронця. Іван Петрович проконсультував його, як правильно вчинити. Петро пішов у військкомат. Так чоловік потрапив в АТО.
* * *
А далі пані Лариса, користуючись нагодою, звертається до свого чоловіка, його родичів та тієї людини, яка її скривдила, розповівши брехню Степаниді.
-Петре! Роби, що тобі заманеться, але у своїх проблемах нікого не звинувачуй. Тобі вже ніколи і нічого не скаже покійна мама, яка передчасно покинула цей світ, яка за тебе переживала і плакала, довгий час возила тобі передачі, яка тебе любила, адже ти був її єдиним сином. Уже ніколи і нічого не скаже тобі покійний батько. Нічого не говоритимуть теща, швагро, братиха і я. Ми втомилися. Ти не маленький хлопчик – тобі 42. Ніхто тобі не буде перечити чи докоряти. Тепер ти – вільний.
А змінити життя ще не пізно, ще є час. Можна стати нормальною людиною і жити по-людськи, аби тільки твоя добра воля.
Невже тобі було погано зі мною? Вважаю, що ці роки стали найкращими у твоєму житті, адже багато літ ти провів у не найкращому місці – маю на увазі твій кримінальний досвід. Але ти ж усе перекреслив!
Звертаюся також до Петрових родичів: Петра та Ольги, Володимира і Раїси Сагачів, а також до їхніх дітей. Я не маю до вас претензій, не тримаю образ. А якщо гніваєтеся на мене, то привселюдно прошу вибачити мені. Я не хочу з вами сваритися – було б за кого і за що. Ми ж колись перебували у добрих стосунках і ворогами ви мені не були.
І наостанок хочу звернутися до «чорної кішки». Навіщо мене оббріхувати, нащо підкидати дрова у вогонь? Чого ти хотіла – тобі все вдалося. Можеш тішитися своїм успіхом. А більше не фантазуй і не видумуй. Ми самі розберемося зі своїми проблемами, а ти – ніколи. Зупинись, щоб потім не плакати, Бог усе бачить і чує. Дай нам спокій!
Міла Сергєєва, с.Ласків, Володимир-Волинський район

Розділ новин: 

Коментарі