Так вважає справжня оптимістка, інвалід дитинства І групи Наталія Поліщук.
У наш складний час справжніх оптимістів, напевно, не так вже й часто зустрінеш. Як каже народна мудрість, одних життя б’є палицею, других – кийком, а третіх – обухом по голові. Та, як не дивно, саме ті, хто отримав удар обухом, виявляються найдобрішими, найщирішими і не втрачають віри в людей та в майбутнє. Наталія Поліщук – одна із тих, з ким доля обійшлася досить жорстоко і хто дивує непідкупною щедрістю душі.
Народилася Наталія Поліщук у Володимирі-Волинському в 1967 році у робітничій сім’ї. Та при появі на світ у неї була пошкоджена тазостегнова кістка. Вчасне лікування дало позитивний результат, але дівчинку весь час переслідували фізичні та моральні травмування, довелося перенести дві складні операції. Поруч була найрідніша людина – мама Катерина Євтихіївна. Вона повністю присвятила себе дітям. Наталія навчалася в середній школі №4, у 5-му і 6-му класах перебувала на одночасному навчанні та лікуванні в Одесі і в Згоранах. Після школи вступила у міське ПТУ на відділення електромонтажників, яке закінчила у 1982 році. Із вдячністю згадує своїх наставників Майю Кудь, Аллу Бортник, називає їх учителями від Бога. Потім дівчина продовжила здобувати освіту на шкільному відділі Володимир-Волинського педучилища. Педагогічну діяльність розпочинала в Рівненській області, затим працювала в Турійському районі на Волині та у селі Бубнів нашого району. Тут Наталія трудилася під керівництвом чудової людини і мудрого педагога Раїси Головенко. Тут, у Бубнові, зустріла і майбутнього чоловіка, народила доньку. Однак вагітність та пологи спричинили ускладнення захворювання. Декретна відпустка для Наталії Поліщук співпала з виходом на пенсію по інвалідності.
Життя склалося так, що Наталія вирішила жити сама разом з маленькою донечкою. Кімнату в гуртожитку на вулиці Луцькій, 2 їй допоміг отримати покійний Борис Клімчук. Згодом він подарував Наталії комп’ютер.
-Я схиляю голову перед світлою пам’яттю цієї людини, - каже Наталія. – Знаю, що до покійного Бориса Петровича як до громадського діяча ставлення неоднозначне, але для цієї людини поняття порядності було вищим за політичні амбіції. Він завжди приходив на допомогу людям, особливо обділеним долею.
У кімнаті під номером 18, де мешкає Наталія Поліщук, чистота і порядок. У першу чергу впадають у вічі плюшеві іграшки – собачки, котики, ведмедики. Ремонтом, наближеним до європейського рівня, жінка зобов’язана умілим рукам зятя Володимира, якого називає золотим. Володимир та Тетяна, донька Наталії, мешкають у селі Острівок, та не забувають дороги до матусі. Пам’ятають про Наталію і добрі люди. Часто запрошує на зустрічі Галина Полякова, голова міської організації інвалідів. Напередодні Нового року Петро Саганюк та Олег Борбелюк зробили жінці практичний подарунок – шафу для зберігання взуття. Підприємці з маршрутних перевезень Михайло Тищук та Анатолій Горун організували їй безкоштовний проїзд у міському транспорті.
Життя в гуртожитку має свої особливості. Це окрема тема. Але саме тут Наталія Поліщук відчула себе щасливою.
-Я не прагну особливого комфорту, головне – аби мені зручно жилося, - каже моя співрозмовниця. – У мене прекрасний контакт з людьми, з якими поряд живу. Особливо люблю наш другий поверх. У мене багато друзів, знайомих. Вони до мене приходять, пропонують допомогу. Допомагає й родина зі Свійчева. В гуртожитку – чудовий мікроклімат. Є, звичайно, певні нюанси, але й негатив іноді потрібен. Це як короткочасний холодний душ. Він освіжає, збадьорює, інакше ми розслабимося, розімліємо.
На питання про те, чим займається у вільний час, жінка несподівано відповіла:
-Ви знаєте, що ніякими талантами я не володію. Не співаю, не пишу вірші, вишивати не можу, бо маю поганий зір. Більше за все люблю, коли до мене приходять люди, приходять, щоб поспілкуватися, поділитися радістю, вилити наболіле. Вони знають, що я їх вислухаю, бо маю для цього багато часу і бажання. Ось недавно заходили знайомі хлопці, які повернулися із зони АТО.
Виявляється, Наталія Поліщук володіє досить рідкісним для нашого часу талантом – вмінням спілкуватися з людьми. Вона вміє увібрати в себе їхні радощі й пережити їхній біль. Для цього робить зовсім не багато – уявляє себе на місці інших. У неї є незряча знайома. Якось Наталія спробувала рухатися по вулиці із закритими очима. За її словами, саме в такі хвилини, коли уявляєш себе на місці іншої людини, розумієш по-справжньому глибину страждань і велич людського духу. І тим більше дивує те, що саме до Наталії Поліщук – жінки, яка відчуває невимовний біль при русі, носить у глибині душі моральні травми, близькі люди приходять по пораду, по підтримку. Чим же притягує до себе ця тендітна жінка? Мабуть, силою свого оптимізму.
-Я гадаю, - продовжує розмову Наталія, - ми не вміємо цінувати того, що нам дає Бог, а хочемо чогось більшого. Звідси і всі наші проблеми. А потрібно дякувати за те, що маємо, за кожен прожитий день і розуміти людей. Без цього ми ніколи не будемо щасливими. Я люблю всіх людей, які приходять до мене. Для мене не існує питання національних чи релігійних поглядів. Головне – щоб це була розумна шляхетна людина. І ніколи не потрібно втрачати віру в життя, впадати у відчай, у безнадію. Я завжди повторюю свою улюблену фразу: «Якщо Бог зачиняє двері, він відчиняє вікно». Завжди знайдеться вихід, навіть із найскрутнішої ситуації. Якщо вас штовхають, завжди поруч опиниться той, хто підтримає. Коли ж вас змусили впасти, неодмінно знайдуться ті, хто допоможе підвестися. На зміну зрадливим друзям прийдуть справжні, щирі, віддані. Відчай рано чи пізно зміниться радістю. А хвороби відступають перед великою вірою в Бога і в життя.
Приємно вражена оптимізмом цієї жінки, намагаюся подискутувати:
-Але світ все ж жорстокий, пані Наталіє, погодьтеся.
-Ні, якби світ був жорстокий, то такі люди, як я, просто б не вижили в ньому. Український народ завжди на перше місце у своїй моралі ставив людяність і милосердя. А жорстокі люди є всюди. І від того, що вони намагаються псувати нам життя, ми не повинні забувати одне про одного. Я завжди чекаю своїх родичів, друзів, старих і нових знайомих. Рада побачитися з ними, вислухати їх, підказати щось, а, якщо треба, то й покритикувати. Я сама не раз помилялася у житті, а тому вважаю, що маю певний досвід, аби допомогти. Запрошую до себе всіх бажаючих. І не забувайте ні на мить: життя прекрасне.
Антоніна Булавіна, м. Володимир-Волинський
Коментарі