Схвильована Світлана не знала, як впізнати маму, яку не бачила майже з самого народження

Публікації

Ця історія розпочалася ще в 70-х роках… Саме тоді батько нашої героїні пішов служити до армії, а повернувся вже з молодою дружиною. Проте, як часто буває в житті, у молодих не склалося. Недовго думаючи, дружина повернулася додому, залишивши маленьку донечку Світланку, якій ще не було і 2-х рочків, чоловікові.
Минув деякий час, і він знайшов собі іншу дружину. Знайшов її для себе, але не для Світланки. Дівчинці на той час виповнилося 5 років. На весіллі, за звичаєм, молодим кричали «Гірко!». І коли наречений цілував наречену, маленька Світланка не могла зрозуміти, чому її тато цілує якусь незнайому жінку.
Тож і не дивно, що на питання: «Це твоя бабуся?», дівчинка відповідала: «Ні, це моя мама!». І недарма кажуть, що мати – не та, що народила, а та, що виховала.
Світланка росла… Мама-бабуся не залишала дівчинку ні на хвилинку: водила до школи, виховувала… Дуже раділа бабуся, коли онучка отримала диплом про вищу освіту.
Незабаром настав час весілля Світланки. А що бабуся була вже старенька і потребувала допомоги, то молоде подружжя переїхало жити до неї. Страшним горем для 29-річної Світлани стала бабусина смерть. Молода жінка важко переживала втрату найріднішої у світі людини, здавалося, що небо померкло, а життя спинилося. Вона не могла зрозуміти, як буде жити без матінки. Тато час від часу відвідував родину, коли ще бабуня жива була, та в нього була інша сім’я: дружина і син. І стосунки у них були досить напружені, адже Світланка на все життя запам’ятала його слова: «Ти мені не донька, ти – помилка молодості!» Лише дякуючи підтримці чоловіка та маленького синочка, Світланка поступово повернулася до життя.
Свою маму, ту, яка народила, Світлана не пам’ятала, проте втрата бабусі спонукала її спробувати відшукати матір. Дорослій і самодостатній жінці не потрібно було від матері нічого, хіба що поспілкуватися і побачити фото тієї, що її народила.
Коли прийшов лист із фото, то в гостях у неї була тітка. Тож лист вони читали разом, разом плакали, разом пили заспокійливе. Її мама писала, що жалкує про цей вчинок і хоче зустрітись.
Зустріч відбулася через півроку.
На пероні вокзалу стояла схвильована Світлана, яка думала, як впізнати свою маму, яку не бачила майже з самого народження. Боялася, що не впізнає. Та матуся сама її впізнала. Мабуть, підказало материнське серце. Вийшовши з вагона, вона підбігла до Світланки, промовляючи: «Донечко! Рідна! Пробач!» Довго вони стояли на вокзалі, обіймалися та плакали. Усі люди розійшлися навколо, лише вони стояли обійнявшись і не могли зрушити з місця. Ця зустріч була і сумна, і радісна.
Потім мама довго гостювала у Світланки. Їм було про що поговорити. Із Росії вона привезла купу гостинців онуку та зятю. Але найважливіший скарб вона зберегла для доньки. Коли прийшли додому до Світланки, її мама тремтячими руками з торби дістала хустинку, розгорнула її – там було все її багатство: дві золоті обручки та сережки. Вона простягла доньці зі словами: «Ось це все, що в мене є. Це тобі, моя рідненька. Тільки пробач мені, пробач!» І знову сльози…
Звичайно, Світлана пробачила матері, спробувала зрозуміти її вчинок. Та це вже було не важливо. Головне, тепер вона буде поруч.
Мабуть, ви зрозуміли, що дівчинка Світлана і є автором цього листа. І хочу вам чесно зізнатися, що я ні про що не жалкую. Напевно, так вирішила доля. Але я щаслива, бо в мене є мама, коханий чоловік і син.
Світлана Лотоцька, Володимир-Волинський район

Розділ новин: 

Коментарі