Шукаючи свої стежки в житті, українець і росіянка знайшли одне одного

Про своє минуле і сьогодення розповідають Лариса і Арсентій Боритюки, які у навчанні дітей знайшли своє покликання.
Був час, коли Устилузьку ЗОШ називали «школою Боритюків». Арсентій Арсентійович загартовував дітей фізично, виховував майбутніх спортсменів. Лариса Володимирівна, вчитель фізики, обіймала посаду заступника директора, а затим багато років поспіль очолювала колектив Устилузької ЗОШ. Проте мало кому відомо, що шлях у педагогіку в обох складався непросто і немало стежин довелося пройти, аби вийти на шлях свого істинного покликання.

«Я не раз у житті казав собі: «Це не моє!»
Арсентія Боритюка доля з малих літ покидала по світу. Народився 1935 року в селі Забужжя, саме там, де синьоока Луга входить в обійми гордовитого Бугу. Сім’я була хазяйновитою. Батько мав 12 гектарів землі. Та у 1939 році, коли прийшли «визволителі», землю відібрали, а родину примусово переселили в німецьку колонію Дмитрівка поблизу села Затурці. Німецьке населення, яке там мешкало з часів І Світової війни, вивезли до Казахстану і Сибіру.
У 1942-му році сім’я Боритюків змогла повернутися до рідних місць. Їхня хата вже була зруйнована. Батько звернувся до Данила Стецька, який на той час був старостою в Устилузі і якого згодом більшовики повісили в центрі містечка. Родині виділили єврейську хатину. Німці відкрили школу, у якій українські священики навчали закону Божого. До відкриття школи батько водив дітей до вчительки – дружини офіцера. Сам він був людиною освіченою, згодом працював бухгалтером у редакції «Радянської Волині». У пам’яті малолітнього Арсентія залишився драматичний випадок. Якось, коли родина працювала на лугу, заготовляючи сіно, хлопчик разом зі старшою сестрою повернувся додому доглянути господарку. Щойно зайшли вони до хати, як нагрянули німці й наказали збиратися до Німеччини. Арсентій розплакався, і німецький офіцер, враховуючи вік хлопчини, пошкодував його. Про небезпеку хлопчик повідомив усій родині та знайомим. Та старшу сестру таки забрали. Повернулася вона вже після війни, але іншою людиною стала, увібрала в себе європейську вихованість, інтелігентність. У 45-му році сім’ю знову насильно виселили, а в хаті зробили поліклініку. Довелося повернутися в село до бабусі й дідуся. Арсентій відвідував початкову школу, але відразу пішов у 2-й клас, бо отримав хороші знання від вчительки. Згодом став п’ятикласником Устилузької школи, яку закінчив семикласником і вступив до технікуму, але провчився лише півроку. Не до душі було навчання.
Ще в рідному Забужжі любив Арсентій організовувати навколо себе дітей і грати у спортивні ігри. Та тоді він ще не розумів, що це були іскорки майстерності майбутнього вчителя фізкультури. Ще далеко було до того часу, коли Арсентій Арсентійович зрозумів це, дуже далеко… А поки що виношував він мрію стати офіцером. Та не судилося, бо 1949 року батько потрапив під нову хвилю репресій, і його вивезли до Сибіру. Шлях в офіцерське училище був закритий.
Батько повернувся у 1954 році, а в 1951 Арсентій закінчив 10 класів, хоч мав проблеми з поверненням до школи. Любов до фізкультури вже міцніла у його душі. Юнак був на першості області, де посів 2-е місце з метання диска. Також був членом збірної Волині, готувався до першості України серед школярів. У 1953-му зайняв ІІІ місце в Україні з підняття двопудової гирі. Та у 1954 році Арсентія призвали до армії. Службу проходив у Казахстані, де і зустрів німців, які колись жили на волинській землі. В армії юнак познайомився зі шляхетними людьми. Служив старшим писарем інтендантського відділу бригади. Це була офіцерська посада. Нагороджений медаллю «За освоєння цілини». У 1957 році частину перевели до Дніпропетровська. На той час вийшла директива, що всі, хто має середню освіту, можуть вступати до інституту і в разі вступу будуть демобілізовані. Арсентій Боритюк вступив до Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту. І знову не те… Провчився лише місяць, покинув навчання. Якось у газеті прочитав, що Нововолинська гірничо-промислова школа (пізніше ПТУ №1) набирає групу прохідників. Учні навчалися і працювали на шахті №3, навіть у нічні зміни. Училище Арсентій закінчив з відзнакою, та, пропрацювавши на шахті 11 місяців, сказав собі: «Знову не моє…»
Шлях привів до Володимир-Волинського педагогічного училища, де провчився два роки, здобув фах учителя фізвиховання та по закінченню оформився на підприємство, де фактично працював інструктором зі спорту. А душею тягнувся до школи… І таки відважився піти на педагогічну роботу: півроку у школі-інтернаті села Заболоття, 2 роки в селі Садів. У 1963-му повернувся до Устилуга, саме в Устилузькій школі звільнилося місце вчителя фізкультури, і на цій посаді Арсентій Арсентійович працював до 1998 року. У нього була своя методика навчання. Всі уроки фізвиховання проводилися на свіжому повітрі.
-Для мене не існувало програм, бо вони не враховували умов школи. Хотілося створити свою програму. Конспекти уроків писав лише для керівництва, - каже Арсентій Арсентійович.
У нього чудові професійні здобутки: грамота Міністерства освіти і сотні місцевих грамот, значок «Відмінник фізичної культури СРСР», спортивний суддя республіканської категорії, брав участь у роботі Всесоюзного пленуму спортивних товариств СРСР, медаль «Ветеран спорту», 6 золотих і 5 срібних медалей на республіканських змаганнях з легкої атлетики. Ім’я Арсентія Арсентійовича та імена 6-ти устилузьких школярок занесено в книгу «Історія міст і сіл України». А ще пан Арсентій – великий патріот своєї землі, працює над описом історії рідного краю, є автором слів пісні про Устилуг. У цьому місті він ще 1963 року і зустрів свою кохану супутницю життя Ларису Лоскутову.

«Мабуть, в мені були закладені задатки керівника»
Лариса Володимирівна народилася 1939 року в селі Адамполь Старосинявського району Кам’янець-Подільської області. Батьки її були росіянами. Маму із рідного Орла направили на роботу в Харків. Батько, родом із Свердловська, після закінчення військового училища був направлений у Західну Україну будувати дзоти. У цей час до Устилуга працювати на складі військової частини перевели і маму. Коли одружилися, переїхали до Хмельницького. Сімейне життя не склалося, і мати знову повернулася в Устилуг. Ларисі було 6 років, коли її травмував кінь. Рік дівчинка не бачила. Зворушливо пригадує свого вітчима – Дем’яна Никифоровича Алексєєва, який о 5-й годині ранку йшов пішки до Володимира, аби провідати дружину і хвору падчерку. О 9-й годині він повертався на роботу, сам вів господарство, пошив Ларисі ляльку. «Якби у дітей були такі батьки, як у мене вітчим, всі були б щасливі», - каже пані Лариса. Школу в 1956 році закінчила з медаллю і вступила на металургійний факультет Київського політехнічного інституту. Однак у зв’язку з поганим зором медкомісія відчислила дівчину. Поїхала Лариса до Львова, походила по поверхах медінституту і… прийшла до педагогічного вузу, де вступила на факультет «Фізика і основи виробництва». Та на 4-му курсі за сімейними обставинами переїхала до Орла, де завершила здобуття освіти в Орловському державному педінституті. В 1961 році повернулася до Устилуга, де і почалася справжня педагогічна поема її життя. У 1974 році Лариса Боритюк стала на чолі Устилузької школи, прийнявши посаду від мудрого педагога і чудової людини Богдана Михайловича Кота. Про свій колектив розповідає з вдячністю і захопленням:
-На мої очах сформувався творчий молодий колектив. Це були професіонали високого рівня, які цінували гідність вчителя. Мабуть, в мені були закладені задатки керівника. Я намагалася втілити в життя всі свої задуми, примножити здобутки попередників. Наша школа неодноразово здобувала призові місця з багатьох предметів, колектив ішов на всі новації, які запроваджувалися у навчальному закладі. Обробляли 10 гектарів буряків, аби заробити гроші на екскурсії, відвідали Москву, Київ, Ленінград, навіть один клас був у Грузії. У нас організовувалися клуби вихідного дня, шкільні вечори. Дітей після такого заходу ми обов’язково розвозили. Я хочу назвати імена випускників, якими пишаємося. Це заслужений працівник культури Наталія Женіщук, заслужений фармацевт Василь Дударчук, доктор наук Анатолій Смішко, майстер спорту Іван Капітула, майстер спорту міжнародного класу чемпіон Європи Валерій Блажеєв, професор Київського будівельного інституту Микола Ручинський, директор будинку юнацької творчості в Києві Раїса Заклецька. Ми і зараз з чоловіком у творчому пошуку. Вже три роки, як створили співочий ансамбль, куди влилися вчителі-пенсіонери.
Подружжя виховало двійко дітей. Син Борис став лікарем, але важка хвороба передчасно обірвала його життя. Тішиться подружжя онуками, має двох правнучок.

«Головне у подружньому житті – це вміння розуміти і співчувати»
Історія по-різному вершила долі людей, зав’язуючи в один вузлик навіть непримиренних ворогів. Що не кажіть, а таки в західній Україні на росіян та їхніх нащадків іноді дивилися косо. Особливо це стосувалося тих людей, у яких радянська влада відібрала все, а взамін дала жорстокі поневіряння. Та батьків, як відомо, не вибирають, і тому щось незвичне можна побачити в тому, що молодий чоловік з родини «ворогів народу» покохав жінку із сім’ї тих, кого називали «визволителями», хоч батько Лариси Володимирівни прямого стосунку до розстрілів та репресій не мав. Він займався інженерними роботами. Та все ж для декого, а у наш час особливо, це видається, м’яко кажучи, дивним. Отож запитую пані Ларису, чи цінує вона в собі російську кров.
-Я вважаю, що природу людини змінити не можна, - відповідає моя співрозмовниця, - і свою генетичну Батьківщину не можу не любити. Там у мене родина, туди я їздила в гості. Але все моє життя пройшло в Україні, і я цю землю дуже люблю. Я створила тут щасливу сім’ю, опанувала чудову українську мову, все життя присвятила українським дітям. Ми з чоловіком вважаємо, що за минуле несуть відповідальність ті, хто його творив, а не їхні нащадки. Ми ж повинні нести відповідальність за сьогодення, за те, що ми залишимо дітям та онукам. Нам потрібен мир, і найперше – в родинах. У подружньому житті головне – це вміння розуміти і співчувати. Я розумію свого чоловіка, розумію цінності його родини, а він розуміє мене. Це, напевно, те, що називається щастям.
Антоніна Булавіна, м. Устилуг, Володимир-Волинський район

Розділ новин: 

Коментарі