Шлюбний договір – прагматизм чи необхідність?

Публікації

Кожна подружня пара самостійно вирішує, як їй витрачати гроші, розподіляти домашні обов’язки, користуватися і розпоряджатися спільним чи особистим майном та доглядати й виховувати дітей. Обов’язкових постулатів або спеціальних рецептів тут і бути не може. Головне – щоб усе влаштовувало обидві сторони. У майнових питаннях важлива ясність. Це правило працює не лише в бізнесі, а й у сімейних відносинах. Цивілізований спосіб із самого початку розставити всі крапки над «і» - шлюбний договір. Та, на відміну від зарубіжних пар, про таке врегулювання своїх майнових прав переважна більшість українців навіть не замислюється, хоча укладання такого договору може попередити низку суперечностей, які виникають при розлученні пари і поділі майна, вирішити питання матеріального забезпечення дітей тощо. Наприклад, як свідчить опитування державних і приватних нотаріусів Володимира-Волинського та Нововолинська, у княжому місті за п’ять років було посвідчено лише один такий договір і була одна спроба укласти його, а в місті гірників – шість так і не завершених до кінця спроб. Взагалі ж в Україні щороку шлюбні угоди укладають трохи більше тисячі подружніх пар, хоча останніми роками спостерігається тенденція до їх збільшення.
Про придане нареченої та «віно» чоловіка українці домовлялися ще в шістнадцятому столітті
Думка про те, що право першості у винаході шлюбного контракту належить сучасній Європі або Америці, є хибною, вважають дослідники інституту сім’ї. Ще у Стародавній Греції та Римі чоловік і жінка, перш ніж створити сім’ю, оформляли угоду, де описували свої майнові стосунки, обговорюючи також і питання спадкування спільно нажитого майна. Такі домовленості не вважалися ганебними, і така «страховка» була дуже поширеною аж до приходу християнства. Після цього «священний союз» укладався й регулювався винятково церквою. В Україні ще за часів Литовсько-Руського князівства теж були угоди, які укладалися при вступі в «состояние малжонское». Ними встановлювалося придане нареченої та «віно», яке мав дати їй чоловік. Усе це – розмір приданого та віна – записувалося у так звані «книги городские». Основу укладення шлюбу на теренах України протягом 16-19 століть складав договір (зговір, змовини, згода), що укладався між батьками та родичами кожної зі сторін. Майже завжди всі майнові аспекти майбутнього сімейного життя молодих обговорювалися при сватанні (заручинах, зговорі). При цьому важливим етапом сватання були оглядини господарства молодого, які при позитивному розвитку стосунків завершувалися шлюбним договором. Спочатку його укладали в усній формі, а починаючи з 17 століття – письмово. Поступово письмова форма стала обов’язковою. Домовленості, досягнуті під час сватання, оформлювалися «шлюбними» або «віновними листами». В них указувався розмір приданого нареченої, внеску чоловіка – так званого «віна» або «привінка», подарунки батьків. Інститут шлюбного контракту з’явився в Україні у 1992 році із внесенням доповнень до Кодексу про шлюб і сім’ю.
Об’єктом шлюбної угоди не можуть бути особисті стосунки подружжя і права їхніх дітей
-Шлюбний договір є актом вільного волевиявлення подружжя, що регулює всі майнові права, які бажає обумовити кожна зі сторін. Діє він, доки триває шлюб, хоча сторони самі можуть домовитися як про його тривалість в цілому, так і про тривалість окремих прав і обов’язків, - пояснює начальник Володимир-Волинської державної нотаріальної контори Алла Олійник. – Але в Україні, на відміну від інших країн, він не може регулювати особисті стосунки подружжя, особисті стосунки між батьками та дітьми, а також зменшувати обсяг прав дитини, наданих їй законодавством. Укладений шлюбний контракт може бути як до, так і після реєстрації шлюбу людьми, які досягли шлюбного віку (якщо не досягли – то за згодою батьків або опікунів). Батькам (опікунам) наречених надано право протестувати як проти шлюбного договору взагалі, так і проти окремих його умов, хоча за бажанням іншої сторони їхній протест може бути оскаржений у суді. Укладається він у письмовій формі й обов’язково посвідчується нотаріусом. Жодна інша службова чи посадова особа посвідчити такий договір в Україні не може. Шлюбний договір може надавати відповідні майнові права не лише дружині чи чоловікові, а й їхнім дітям та іншим родичам, тобто третій особі. У ч.4 ст.93 Сімейного кодексу України (СКУ) заборонені лише такі умови договору, які ставили б когось із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище (можуть погіршити становище одного з подружжя, порівняно з тим, що є у законі, але тільки до певної межі), а також умови, які суперечать правам дитини. Може бути визначене передання дитині в користування житлового приміщення, інше майно, розмір і порядок стягнення аліментів. Сторони також можуть визначити майно, яке одна зі сторін передає для використання на спільні потреби сім’ї, а також правовий режим майна, подарованого їм під час реєстрації шлюбу. За допомогою шлюбного договору може бути знайдено справедливе вирішення проблеми поділу майна. Таких рішень може бути кілька: вважати майно спільною частковою власністю з визначенням для чоловіка, наприклад, 3/4, а для дружини – 1/4; вважати особистою власністю кожного те, що набуте за його доходи. Сторони можуть домовитися про виплату грошової компенсації дружині без виникнення у неї права на майно, придбане за час шлюбу за дохід чоловіка, а також визначити наперед, яка частка у разі поділу належатиме кожному з них і яка реальна річ кому буде передана. Кодекс надає можливість обумовити у шлюбному договорі, що у помешканні подружжя будуть проживати батьки одного з них чи дитина від попереднього шлюбу, включити до договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, його використання для задоволення інтересів подружжя, дітей, інших членів сім’ї. Оскільки розірвання шлюбу не припиняє право колишньої дружини чи чоловіка на подальше проживання в помешканні, то в шлюбному договорі вони вправі визначити порядок користування, підстави виселення не лише щодо помешкання, яке є приватною власністю одного з них, а й щодо державного чи кооперативного житла (ч.1 ст.98 СКУ). Сторони можуть домовитися, що з моменту поселення дружина (чоловік) не матиме самостійного права на житло і відповідно може бути виселена (ий) на вимогу наймача в будь-який час, а також про виплату тому, хто звільняє помешкання, грошової компенсації чи передачу іншого майна (ч.2 ст.98 СКУ). Подружжя може включити до договору й інші умови майнового характеру, які не суперечать загальним засадам регулювання сімейних відносин (ст.7 СКУ). Розірвати договір на вимогу однієї зі сторін із підстав, що мають істотне значення, може лише суд, керуючись ст.ст.651-654 Цивільного кодексу України.
«Шлюб – та ж посудина з вином, де вино – це любов, а чаша – матеріальна складова, що утримує все разом»
-Чи варто укладати шлюбний договір? Взаємини у шлюбі можна порівняти з добрим вином. Як довго це вино буде витримуватися, в яких умовах, в якій посудині – все це визначатиме його неповторний смак. Власне, посудина і є тією основою, яка дозволяє молодому хмільному вину з роками стати витриманим благородним напоєм. Шлюб – та ж посудина з вином, де вино – це любов, а чаша – матеріальна складова, що утримує все це разом: взаємна повага, порядність, вміння домовлятися, – каже юрист з багаторічним стажем Олександр Радчук. – Стабільність у шлюбі може забезпечити юридична грамотність стосовно майна. Шлюбний договір може регулювати ці питання. Які ж плюси і мінуси шлюбного договору?
У сімейному житті між членами сім’ї складаються стосунки, пов’язані з реалізацією права на материнство і батьківство, з організацією домашнього побуту, розподілом обов’язків у сім’ї, реалізацією кожним з подружжя своїх здібностей, участю кожного з них у суспільному житті, інтимні стосунки, а також майнові питання. Перша група юридичною мовою називається особистими немайновими, а друга – майновими взаєминами сімейної пари. Закон по-різному регулює всі ці взаємини. В частині особистих немайнових стосунків він встановлює лише загальні принципи: рівність обох сторін, неприпустимість насильства й ущемлення прав одного з подружжя. Конкретне ж вирішення сімейних питань закон залишає за чоловіком і дружиною. Якщо вони не бажають дотримуватися встановлених законом правил, законодавець передбачив правовий інструмент, за допомогою якого вони можуть встановлювати свої «правила гри», – шлюбний договір. Що ж це за інструмент, чи годиться він для виконання тієї функції, для якої і призначений, і як ним користуватися? Розглянемо тему шлюбного договору в тій мірі, в якій вона стосується нерухомого майна. Відповідно до п.1 ст.60 СК, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба) самостійного заробітку чи доходу. Нагадаємо, що спільною сумісною власністю є власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них (п.1 ст.368 ЦКУ). Якщо майно одного з подружжя під час шлюбу істотно збільшилося у вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об’єктом права спільної сумісної власності (п.1 ст.62 СКУ). Особиста приватна власність дружини, чоловіка – це майно, придбане ним, нею до шлюбу; майно, придбане під час шлюбу, але на підставі договору дарування або спадкування; майно, придбане ним (нею) під час шлюбу, але за кошти, що належали їй (йому) особисто (п.1 ст.57 СКУ). Якщо ж подружжя хоче врегулювати майнові відносини інакше, ніж це передбачено Сімейним кодексом, воно може укласти угоду (ст.93, 97 СКУ) щодо вирішення питань життя сім’ї (шлюбний договір), в якій передбачити майнові права і обов’язки обох сторін. Пунктом 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року роз’яснено: якщо шлюбним договором змінено передбачений законом режим спільної сумісної власності, то при розгляді спору про поділ майна подружжя суду необхідно виходити з умов такого договору.
До яких наслідків може призвести юридична безграмотність одного з подружжя при укладанні шлюбного договору, свідчить історія з судової практики.
Перш, ніж змінювати умови договору, варто добре подумати або ж проконсультуватися з юристом
У вересні 2011 року волинянка Олена Гнатюк звернулася до суду з позовом до свого чоловіка Андрія Гнатюка, з яким 8 років перебувала у шлюбі і між ними був укладений шлюбний договір. У своєму позові вона вказала, що за час шлюбу ними було придбано комплект меблів та речі домашнього вжитку. Жінка також пояснила, що в інтересах сім’ї вона взяла в банку кредит і за ці кошти було придбано автомобіль «Мазда СХ-7», житловий будинок і трикімнатну квартиру в Києві, право власності на які зареєстрував за собою чоловік. Зобов’язання за кредитним договором, мовляв, є спільними для обох, а придбане майно – спільною власністю. Тому Олена просила суд стягнути з колишнього чоловіка на її користь компенсацію в сумі 39431,1тис.грн.: 1887,6тис.грн. – за виконання нею кредитних зобов’язань та 2055,5тис.грн. – за половину вартості майна. Андрій Гнатюк, у свою чергу, звернувся до суду із зустрічним позовом до колишньої дружини, в якому просив визнати за ним право особистої приватної власності на автомобіль, житловий будинок та трикімнатну квартиру. Вимоги свої він мотивував тим, що все це майно, придбане ним за власні кошти під час перебування у шлюбі та згідно з умовами шлюбного договору, належить йому. Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 14 червня 2012 року Олені Гнатюк у задоволенні позову було відмовлено, а зустрічний позов Андрія Гнатюка задоволено повністю. Не згідна з таким судовим рішенням жінка подала на апеляцію.
24 вересня 2012 року Волинський апеляційний суд ухвалив новий вердикт, згідно з яким Андрій Гнатюк мав сплатити колишній дружині грошову компенсацію в сумі 1187,5тис.грн., тобто половину вартості квартири. Решту вимог позивачки суд залишив без змін. Посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, Андрій Гнатюк подав касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, уякій просив скасувати рішення апеляційного суду про виплату грошової компенсації колишній дружині. Касаційну скаргу про стягнення з колишнього чоловіка компенсації за половину спільного майна подала туди ж і Олена.
Заслухавши і перевіривши наведені у скаргах доводи обох сторін судового процесу, 19 грудня 2012 року колегія суддів дійшла висновку, що рішення Луцького міськрайонного суду відповідає вимогам ст.212 ЦПК України і касаційна скарга Андрія Гнатюка підлягає задоволенню, а касаційна скарга його колишньої дружини – відхиленню з таких підстав: 21 листопада 2003 року між подружжям Гнатюків було укладено нотаріально посвідчений шлюбний договір, який набув чинності з моменту реєстрації одруження і не визнаний недійсним, хоча його дія й припинилася після розлучення пари. Умовами цього договору сторони визначили, що майно, набуте одним із подружжя (крім успадкованого та подарованого), є особистою власністю чоловіка. Тому дружина не має права розпоряджатися ним, а також вчиняти будь-які дії щодо нього без дозволу власника. Крім того, відповідно до законодавства України, майно, яке підлягає обов’язковій державній реєстрації, хоч і придбане у шлюбі, є особистою приватною власністю того із подружжя, за ким воно зареєстроване. Тому майно, придбане Андрієм Гнатюком у шлюбі під час дії шлюбного договору, яким було змінено передбачений законом режим спільної сумісної власності, не може бути спільним майном подружжя і не підлягає поділу. Посилання Олени Гнатюк на те, що на придбання квартири були витрачені кошти, отримані нею за кредитним договором, як і те, що спірний житловий будинок ремонтувався за її кошти, внаслідок чого збільшилась його вартість, суд визнав безпідставними, оскільки вони не відповідають вимогам ч.4 ст.60 ЦПК України. Подані жінкою доводи касаційної скарги, на думку суддів, не спростували висновків рішення суду першої інстанції, яке в цій частині є законним і обґрунтованим. Тож, відповідно до ст.339 ЦПК України, суд касаційної інстанції скасував рішення апеляційного суду, залишивши в силі рішення суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає.
З етичних міркувань імена героїв судового процесу змінені.
Сторінку підготувала Валентина Савчук

Розділ новин: 

Коментарі