Що краще для дітей з вадами розумового розвитку- сім’я чи інтернат?

Публікації

Неймовірно, але особливі діти за умов правильної освіти і з хорошими наставниками можуть творити чудеса. Це доводять вихованці Головненської школи-інтернату.
За даними ООН, у світі нараховується близько 450млн. людей із порушеннями психофізичного розвитку. В Україні, як і в усьому світі, спостерігається тенденція до зростання кількості таких дітей. Загальна чисельність дітей-інвалідів збільшується щорічно на 0,5%. Станом на початок 2014 р. їхня кількість сягнула показника 167 059 осіб, або 2% від усього дитячого населення країни.
Вони не винні, що народилися з певними відхиленнями або набули вад за несприятливих умов чи обставин. Якщо дитина з’являється на світ, вона, незважаючи ні на що, повинна жити і почуватися максимально повноправним членом суспільства. А для цього необхідно пройти комплексний процес адаптації, що включає відповідне виховання, навчання, корекцію. Виконують такі функції спеціалізовані навчальні заклади.
Школа-інтернат: загальні відомості
Спеціальна загальноосвітня школа-інтернат для дітей з вадами розумового розвитку розташована у центрі мальовничого селища Головне Любомльського району і функціонує з 1978 року. Це цілий комплекс, що включає навчальний та житловий корпуси, їдальню, лазню, ряд господарських споруд, спортивний майданчик. На даний час в інтернаті перебуває 128 вихованців, із них 16 дітей – круглі сироти, 52 – позбавлені батьківського піклування, батьки 36-ти учнів позбавлені батьківських прав. Із загальної кількості школярів 49 – інваліди. Частина дітей хворі на різні соматичні захворювання.
У школі працює 36 дефектологів, двоє логопедів, троє лікарів (психіатр, педіатр і стоматолог). Педколектив, включаючи вихователів, складає 77 осіб, 55 працівників – обслуговуючий персонал.
Школа-інтернат знаходиться на балансі Волинської обласної ради і фінансується з обласного бюджету. Крім того, заклад має постійних спонсорів: Всеукраїнський фонд «Скандинавська місія», корпорація «Братерство без кордонів – Україна» та ряд підприємців з Любомльського району, які відвідують заклад, надають матеріальну допомогу, привозять дітям подарунки до свят, забезпечують оздоровлення в літній період.
Вихованці інтернату перебувають на повному пансіоні, забезпечуються одягом та всім необхідним. У них п’ятиразове збалансоване харчування, готують професійні кухарі, кошторис складає 38-40грн. на день на одну дитину.
Знайомство із закладом
Про свій візит у Головне та його мету я нікого не попереджала, бо хотіла побачити звичайний день життя вихованців школи-інтернату, без прикрас. І ось я на території навчального закладу. Проходжу гарно впорядкованим подвір’ям і потрапляю у навчальний корпус. Тут тепло, чисто і затишно. Перерва. Я спокійно проходжу коридор, не ризикуючи бути збитою з ніг юрбою дітей, як частенько буває у звичайних загальноосвітніх школах. А тут, незважаючи на специфіку закладу, все інтелігентно.
Оскільки цього дня в.о. директора, яка була на лікарняному, застати не вдалося, мені приділили час троє її заступників, які люб’язно мене прийняли, розповіли про заклад, відповіли на всі запитання, влаштували екскурсію по корпусах і території, познайомили з дітьми.
-У вас завжди так спокійно на перервах? – цікавлюся тим, що найперше мене вразило.
-Так, у наших вихованців загалом краща дисципліна, ніж у звичайних школах, хоча є діти гіперактивні, іноді трапляються випадки агресії серед окремих учнів, - каже заступник директора з навчальної роботи Руслана Москалюк.
Відповідаючи на ряд моїх запитань щодо навчального процесу, Руслана Ростиславівна повідомила, що, оскільки в школі-інтернаті перебувають діти з різними ступенями розумової відсталості (легкою, помірною і глибокою), заклад працює за спеціальною програмою, розрахованою для таких діток. У порівнянні з програмами для ЗОШ, вона спрощена на 50%.
Навчальний процес в інтернаті триває десять років: вивчення загальних дисциплін здійснюється з першого по дев’ятий клас (базова освіта), а у десятому вивчаються предмети з професійної підготовки (швейна, столярна, мулярно-штукатурна справи, сільськогосподарська праця). З метою адаптації вихованців до самостійного життя в інтернаті запроваджено спеціальний предмет «соціально-побутове орієнтування», де вони здобувають навички життя у суспільстві, вчаться вести домашнє господарство, доглядати дітей. Це необхідно, адже частина вихованців, які приходять в інтернат з дитячих будинків, навіть не уявляють, як це жити у сім’ї, серед рідних людей, як поводитися з ними, як влаштовувати побут і т. ін. Найулюбленіший розділ – «Культура харчування». Діти 5-9-х класів (хлопчики і дівчатка) на спеціально обладнаній кухні під керівництвом вчителя готують обід із трьох страв та за одним великим столом із задоволенням його куштують.
Під час навчально-виховного процесу в інтернаті застосовується ряд особливих вимог до роботи з дітьми, що мають вади розумового розвитку. Навчання триває від 18 до 22 годин на тиждень, в залежності від віку, у класах навчається по 10-12 учнів. Робиться акцент на індивідуальний підхід до кожної дитини, навіть у спілкуванні, адже можливості у всіх різні. Протягом уроку тут декілька разів міняють види роботи, бо особливі дітки не можуть більше 15 хвилин займатися чимось одним. Також під час уроку проводяться розвантажувальні хвилинки – учні виконують певні вправи для корекції фізичних недоліків.
Інтернат чи сім’я –
що краще?
На цю тему спілкуюся із заступником директора з соціальних питань Валентиною Челядою.
-Валентино Іванівно, чи можуть ваші вихованці навчатися у загальноосвітніх школах?
-У ЗОШ для особливих діток передбачене інклюзивне навчання. Тобто, дитина ходить у звичайний клас, перебуває у колективі однолітків, але на уроках отримує завдання за іншою програмою. Однак тут є кілька нюансів. Не кожен такий учень по мірі розумового розвитку у змозі опанувати цю програму. А вчитель не може приділити особливій дитині стільки уваги, скільки вона потребує, бо в класі сидить ще 30 школярів. І третій нюанс – діти з особливими потребами серед однокласників почуваються, як не в своїй тарілці, бо це не «їхнє» середовище. А для інвалідів, що пересуваються на візках, у школах зазвичай не створені умови для безперешкодного відвідування уроків. Батьки не завжди можуть провести і забрати дитину зі школи. Через це діти пропускають уроки, якість навчання страждає від втрати систематичності. Батьки, що піклуються про своїх дітей, змушені наймати репетиторів чи самостійно займатися з ними додатково. В умовах інтернату усі ці проблеми знімаються. Та навіть у нас, на жаль, є такі діти, котрі зовсім не піддаються навчанню.
-Чи часто всиновлюють розумово відсталих дітей?
-Дуже рідко. У нас був один такий випадок уже багато років тому. Італійська сім’я всиновила хлопчика, і вдало. Протягом трьох років ми підтримували зв’язок з цією родиною, а потім вони кудись переїхали і контакт обірвався. Зазвичай наших вихованців беруть під опіку в українські прийомні сім’ї. На перших порах ми стежимо, як вони адаптуються у нових умовах. Треба сказати, що часто опікуни стають справжніми люблячими і турботливими батьками, а інші діти у сім’ї – рідними братами і сестрами. Підопічні почуваються щасливими, потрібними, захищеними, отримують те, чого раніше ніколи не мали. А буває і так, що беруть дітей у прийомні сім’ї не тому, що хочуть їм допомогти, а заради грошей…
-Чи трапляються випадки, коли дітей з прийомних сімей повертають назад в інтернат?
-І така історія мені відома. У другому класі у нас навчалася дівчинка – гарненька, як сонечко. Сильно виражених вад у неї не було. Забрала її подружня пара, що не мала власних дітей. За деякий час у дівчинки проявилися недоліки, які вона, мабуть, успадкувала по генетичній лінії: стала некерованою, зв’язалася з поганою компанією, пристрастилася до шкідливих звичок, втікала з дому, а у старших класах не справлялася з навчанням. За рішенням психолого-педагогічної комісії дівчинку повернули в інтернат, тільки не в наш, а в інший, хоча батьки дуже не хотіли з нею розлучатися. Час був втрачений, корекцію її поведінки провести не вдалося. Життя цієї дівчини трагічно обірвалося у 19-річному віці. У стані алкогольного сп’яніння вона курила, підпалила помешкання, де жила, і згоріла у полум’ї.
-Як вирішується для випускників інтернату житлове питання?
-Більшість випускників має своє житло, яке їм дістається у спадок, хтось повертається до батьків чи родичів, адже у нас навчаються й учні з благополучних родин. Діти-інваліди отримують соціальну допомогу, яка за час навчання в інтернаті накопичується на особистих рахунках. Як правило, набігає сума, за яку можна придбати чи відремонтувати житло у сільській місцевості. Якщо грошей не вистачає, ця проблема розв’язується спільними зусиллями із залученням коштів держави і спонсорів. Якщо дитина втратила годувальника, їй допомагає служба у справах дітей у рамках спеціальної державної програми. Так чи інакше, але на вулиці ніхто не залишається.
-На Вашу думку, яка причина того, що з кожним роком народжується все більше дітей з вадами розумового розвитку і як це можна зупинити?
-Більшість неповносправних дітей народжується у сім’ях алкоголіків і наркоманів, хоча від цього не застраховані цілком благополучні та заможні родини. Вважаю, що призупинити таке явище можна спільними зусиллями держави і громадськості. Відповідним службам потрібно більше уваги звертати на неблагополучні сім’ї, де батьки пиячать, не хочуть працювати і не дбають про своїх нащадків. Таких татусів і матусь, на мою думку, треба примусово лікувати та примушувати працювати, а зароблені гроші спрямовувати на потреби дітей – це б сприяло вихованню відповідальності серед батьків, покращенню здоров’я нації. Саме такий порядок має стати нормою у суспільстві.
-То що ж все-таки краще для діток з вадами розумового розвитку – сім’я чи інтернат?
-Однозначно на це запитання відповісти неможливо. Якщо говорити про здорових дітей, то, безумовно, для них краще сім’я. Щодо нашого контингенту, то в більшості випадків таки краще інтернат. Поясню чому. Є діти, які можуть жити у сім’ї, рідній чи прийомній, але навчатися у загальноосвітніх школах їм важко. З такими дітьми повинні займатися спеціалісти-дефектологи. Якщо ж дитину ізолювати від спеціального навчання – це втрачати час. Ось приклади. Хлопчик із благополучної сім’ї три роки перебував на індивідуальному навчанні у школі, але навіть не навчився читати. Мама дуже не хотіла здавати дитину в інтернат, проте зрозуміла, що це необхідно. Зараз хлопчик у нас, але йому дуже важко наздогнати своїх однолітків з аналогічними вадами. Є у нас також важкий хлопчик у першому класі. Він три місяці був на інклюзії, але результатів – жодних. Психолого-педагогічна комісія порекомендувала батькам хоча б тимчасово спробувати йому повчитися в інтернаті. Так і зробили. А мама, щоб бачити сина, навіть винайняла квартиру неподалік і переїхала у селище.
У «своєму» середовищі
В інтернаті багато чого мене приємно здивувало і навіть вразило. Під час уроку зайшли ми у третій клас. Дітки вмить підтягнулися, привіталися і зустріли мене з усмішками. На запитання, чи подобається їм в інтернаті, хором відповіли, що так. Найбільш цікаво їм на уроках. Вони люблять свою вчительку Наталію Богдан. І ось настав час розвантажувальної хвилинки. Дітки поклали собі на голови полотняні мішечки, прикрашені аплікаціями, і рівнесенько сіли. А вчителька мені пояснила, що наповнені ці мішечки йодованою сіллю. Пошили їх для кожної дитини індивідуально старші вихованці інтернату. Така вправа вирівнює поставу і добре впливає на щитовидну залозу.
Потім мені показали музей вишитої ікони. Стіни двох ідеально відремонтованих кімнат там завішані справжніми витворами мистецтва. Створюють їх з допомогою вчителів самі вихованці! Більше того, рамки для багатьох експонатів виготовили хлопці на уроках трудового навчання, а ремонт у приміщенні зробили самі десятикласники, що отримують спеціальність штукатурів та мулярів.
Чимало цікавого побачила й у житловому корпусі. Заступник директора з виховної роботи Наталія Сушик провела мене в етнографічну кімнату, зроблену у вигляді селянської хати минулих часів, де зібрано багато експонатів старовинного господарського начиння, меблі, предмети прикладного мистецтва. Тут дітки наглядно знайомляться з особливостями українського побуту.
У затишній сенсорній кімнаті, де з дітьми працюють психологи, лікарі, логопеди, вихователі, знаходиться безліч спеціальних ігор, які розвивають розумові здібності, дрібну моторику пальців рук, що сприяє покращенню мови та інтелекту. В цій же кімнаті можна побачити багато учнівських витворів, які вони роблять своїми руками із природних та різних підручних матеріалів під час відвідування мистецьких гуртків. Окрім цього, в інтернаті працюють танцювальний та вокальний гуртки, добре розвинута художня самодіяльність.
Умови проживання дітей максимально наближені до домашніх: чистота, затишок, у кімнатах розселені учні одного віку, що виключає дідівщину. В кожній кімнаті є телевізор і багато іграшок. У рекреаціях, прикрашених гарними вазонами, – куточки відпочинку, де можна усамітнитися у м’якому кріслі.
Під час відвідування закладу я спілкувалася з багатьма дітьми різного віку. Вони дуже привітні й майже всі, за деяким виключенням, ідуть на контакт. У кожного – своя історія, свої спогади, але всі вони казали, що їм добре в інтернаті, до них чудово ставляться, тут вони знайшли багато друзів, а найбільше їм подобається… вчитися. Багато хто із вихованців мріє стати педагогом. Про свої родини майже ніхто із моїх співрозмовників не згадав, лише один симпатичний хлопчик, круглий сирота, сказав, що скучив за рідною домівкою. У нього справді є квартира у Луцьку, але вона порожня…
***
Безперечно, для кожної дитини, здорової чи хворої, краще виховуватися у сім’ї, відчувати тепло домівки, турботу батьків. Тож давайте зробимо так, щоб кожен вихованець інтернату не був покинутим.
Міла Сергєєва, с.Головне, Любомльський район

Розділ новин: 

Коментарі