«Сестра викинула мене на вулицю, позбавивши законного права користуватися своєю часткою успадкованого житла»

Публікації

Розповідаючи про історію ворожнечі, Алла і Надія плакали. Але мирової не буде, заявила старша із сестер.
Попри загальноприйняте твердження, що для батьків усі їхні діти однаково улюблені, у житті трапляється протилежне, так каже наша гостя Алла Гудим. Жінка, яка фактично опинилася на вулиці і була змушена три доби ночувати на вокзалі, звернулася в редакцію з проханням допомогти їй повернути можливість проживати в успадкованій частині батьківської хати та розповіла моторошну історію непростих стосунків зі старшою сестрою Надією. Разом з тим, намагаючись розв’язати власну проблему, гостя просила не називати у публікації прізвища і місця роботи своєї кривдниці, аби не нашкодити її кар’єрі.
Розбила ляльку на голові сестри, а потім пригрозила кочергою…
Алла з самого дитинства не надто затишно почувалася у рідній сім’ї. Для батьків вона була на задньому плані, а вся їхня любов діставалася старшій дочці Надії, якій дозволялося все. Аллі не купували нових речей – вона доношувала сестрині, а Надя, відчуваючи свою перевагу, частенько била та обзивала молодшу і слабшу фізично сестричку. Тож Аллі довелося шукати вихід із ситуації, що склалася. У десятирічному віці дівчинка самотужки навчилася в’язати, і так її невеликий гардероб став поповнюватися гарними ексклюзивними речами. А щоб не сидіти вдома у по-ворожому налаштованому середовищі, вона була ладна йти світ за очі. Алла відвідувала всі можливі гуртки у школі, де багато чого навчилася. Займаючись спортом, отримала І розряд з легкої атлетики і стрільби.
-До чотирнадцяти років я стала зовсім іншою людиною, міцною і впевненою у собі. Коли Надя знову полізла битися, я змогла їй дати відсіч: спочатку розбила ляльку на її голові, а потім ще пригрозила кочергою. Після цього сестра мене більше не чіпала, - пригадує жінка.
По закінченні школи Алла вступила у Ленінградське торгово-кулінарне училище і поїхала вчитися на кухаря. На другому курсі вийшла заміж за володимирського хлопця Анатолія Гудима, а згодом молоде подружжя подалося на заробітки в Якутію. Там у м.Мирному жінка працювала кухарем, а чоловік влаштувався водієм. У цьому ж місті народився їхній син Андрій.
Після десяти років життя на півночі Алла з сім’єю повернулася у Володимир. Оселилися у батьківській хаті на вул.Кривоноса. На той час Надія також була заміжня і проживала окремо, а тато з мамою збудували хатину в с.Володимирівка та перебралися туди.
Подружжя Гудимів почало робити перші кроки у бізнесі – їздили по товар у Білорусію і торгували на ринку. Справи йшли добре, теплими були сімейні стосунки. І так тривало доти, поки чоловік не зустрів нове кохання. Так у 2006-му Аллин шлюб розпався. Жінка продовжувала займатися підприємництвом, а пізніше влаштувала особисте життя з Юрієм, який став для неї добрим другом, підтримкою і опорою, а згодом – законним чоловіком перед Богом і людьми.
«Хіба це справедливо, що ми змушені так мучитися?»
Проблеми у життя Алли повернулися у 2011 році, коли від важкої недуги померла мама. Після цього Надія стала претендувати на батьківську хату у Володимирі.
-Ми пішли до нотаріуса, аби оформити спадщину. За законом, половина будинку належала батькові, а друга половина була поділена на батька і нас із сестрою у рівних долях. Тобто мені відходила шоста частина, аналогічно була розділена хата у селі, - розповідає Алла. – Однак Надя не зупинилася у бажанні витурити мене з помешкання – і така можливість з’явилася. Справа в тім, що я є громадянкою Росії, тут мешкаю за закордонним паспортом і посвідкою на проживання. Посвідку потрібно було міняти у 45-річному віці, а після цього знову реєструватися за місцем проживання. Це збіглося у часі з описаними подіями. Скориставшись цією обставиною, батько під впливом Наді відмовив мені у новій реєстрації. Я змушена була прописатися у свекрухи. Але за браком місця ми не могли переїхати жити до неї, тому залишилися у будинку на вул.Кривоноса. Батько приходив до нас у гості: коли сам – усе було нормально, а коли з Надею – одразу ж розпочинався скандал. Вона постійно обзивала мене алкоголічкою (я справді іноді випиваю, щоб зняти стрес, але не більше). Вона кричала, щоб я вибиралася в Якутію, а хату вони продаватимуть. Сестра так налаштувала батька, що він півроку ходив до мене на базар, на очах у торговців і покупців проклинав, обзивав, наполягав, щоб я виїхала з хати. Далі це неможливо було терпіти, я заявила у міліцію, тата оштрафували, після цього візити припинилися. Тоді його замінила сестра – вона ходила на ринок, перекидала коробки з товаром, аби добитися свого. А років три тому Надя з татом прийшли до нас додому і стали з порога викидати наші речі. Я викликала міліцію, але правоохоронці сказали, що ми мусимо виїхати, бо власник будинку (тато) не хоче, аби ми займали його житлову площу.
Так уже четвертий рік Алла з чоловіком микаються по зйомних квартирах. Син уже дорослий і мешкає окремо. Та з житлом їм не щастить. Каже, щоразу все відбувається за одним сценарієм: тільки влаштуються, зроблять косметичний ремонт, аби затишніше почуватися, як господарі значно підвищують ціну. А вони не можуть багато платити – у зв’язку з кризою, торгівля на ринку йде дуже погано, що ледь вистачає на життя.
-У жовтні минулого року помер наш батько, - продовжує розповідь Алла. – Я подала заяву нотаріусу на прийняття спадщини. Але мене чекала чергова неприємна несподіванка. Виявляється, тато перед смертю склав заповіт, згідно з яким усе його майно – половина будинку у Володимирі і половина хати у Володимирівці – відходили старшій дочці. Тож для мене нічого не змінилося.
Жінка із впевненістю заявляє, що її батько в останні роки життя був людиною неадекватною. Дочку Надю називав мамою. У Володимирівці, де мешкав, мало з ким контактував, ображав сусідів, безпідставно побив місцевих хлопців, які нібито щось у нього вкрали, постійно влаштовував скандали і був чимось невдоволений. Єдиною людиною, яка мала на нього сильний вплив, була Надія, тож очевидно, що вона його вмовила віддати нерухомість їй. Але зараз довести це чи спростувати уже неможливо.
Найбільше Аллу ображає те, що Надія не пускає її в хату на вул.Кривоноса. Нині там проживає родичка її громадянського чоловіка з сім’єю. За вказівкою старшої сестри квартиранти весь час тримають хвіртку на замку. Єдине, що їй доступне, це старий металевий гараж, де Алла з Юрієм зберігають одяг і будматеріали, та собача будка, біля якої прив’язана їхня вівчарка Берта, – підійти до них можна з вулиці.
-Наші особисті речі від сирості псуються у тому гаражі, взуття погризли миші. Будматеріали – металопластикові вікна, двері, дорогі шпалери – ми придбали, ще коли жили у цій хаті та планувати робити ремонт. Але Надя, нічого не пояснюючи, не дозволила. Єдине, що встигли, повністю оновили ванну кімнату і вставили нові вхідні двері. Але коли нас вигнали, ці двері ми зняли і поставили назад старі.
-Хіба це справедливо, що ми змушені так мучитися? – ставить запитання Алла, а на очі навертаються сльози. – Ми з Надією – діти одних батьків, то чому їй все, а мені нічого? У Наді дві квартири і фактично два будинки. А нам доводиться щодня їздити на віддалену вулицю годувати собаку, бо не можемо його забрати до себе. Зараз винаймаємо одну кімнату, кухню і коридор у приватному секторі, платимо за це 400грн., і окремо – комунальні послуги. Це вже четверте наше житло, а поки його шукали, три доби жили на вокзалі, як бомжі. А в цей час сестра збагачується за рахунок квартирантів.
Персона нон-грата,
або На задвірках спадщини
Аби вивчити ситуацію докладніше, ми з Аллою та Юрієм вирушаємо на вул.Кривоноса. Тут усе виглядає так, як розповіла жінка. Потрапити у будинок не можемо – хвіртка примотана до огорожі собачим ланцюгом і закрита на амбарний замок. Виходить квартирантка. Каже, що без Надиного дозволу впустити нас не може. Також вона повідомила, що цю хату винаймає з серпня минулого року і платить за це власниці гроші. Пустила жити їх не Надя, а її батько, який на той час був живий. Ще квартирантка сказала, що довго сім’я тут не затримається, бо вже підшукують для себе інше житло, причини не пояснила.
Далі наш шлях лежить у с.Володимирівку. Сільська хата, що більше нагадує господарську будівлю, стоїть зачинена. Алла каже, що там під одним дахом кімната, кухня, гараж і сарай, «зручностей» немає. Біля хати – гарно оброблений город, що належить Наді.
На прохання моєї супутниці, спілкуюся з сусідкою питаю, що вона може сказати про покійного пана Василя.
-Людиною він був непостійною. Іноді сидів тихо, а часом у нього траплялися напади агресії – скандалив із сусідами, обзивав нецензурною лайкою, проклинав, звинувачував, що вони його обкрадають, - почула у відповідь.
Звісно, така поведінка літнього чоловіка не може бути доказом його неадекватності, а скоріше виявляє риси характеру людини.
«Хоче отримати своє – нехай подає до суду»
Відвертою була наша розмова з другою стороною конфлікту – пані Надією. Жінка відкинула всі звинувачення, висунуті сестрою на її адресу, та пояснила причини неприязних відносин з Аллою. Ось окремі тези:
-Стосовно заповіту, то батько робив його за власним бажанням, самостійно, будучи при здоровому розумі і тверезій пам’яті, - сказала жінка. – А його рішення було зумовлено поведінкою та способом життя Алли. Вона впродовж 20-ти років жила у будинку на вул. Кривоноса і довела його до жалюгідного стану. А виїхавши, залишила дві тисячі боргу за комунальні послуги, погашати який довелося мені. Це брехня, що я їй не дозволяла робити ремонт, будматеріали вона справді купила, але не поспішала братися за справу. Натомість у будинку постійно збиралося кодло – алкоголіки і наркомани. До неї не раз приїжджав батько з села, щоб бодай помитися, то вона його не пускала. Тато був змушений їхати до мене чи до внучки і підніматися на поверхи.
-З хати я Аллу не виганяла – це була воля ображеного батька. А квартирантка не повинна її пускати в помешкання, бо Алла там нічого не забула. До речі, з цих людей квартплату я не беру, вони оплачують лише комуналку.
-Що стосується моїх квартир. Ми з покійним чоловіком усе життя збирали гроші на кооператив, а потім квартиру продали, щоб придбати окреме житло для дітей. В одній квартирі мешкає дочка з сім’єю, а в іншій, яка належить нашому сину, тимчасово проживаю я з чоловіком. Син зараз не у Володимирі, але скоро повернеться, тоді ми переїдемо жити на вул.Кривоноса. Щодо Алли, то вона, повернувшись з Півночі, мала багато грошей і могла собі придбати хороше житло. Та й бізнес, відкритий з першим чоловіком, приносив хороший дохід. Але вона кошти пропила, а на додачу – земельну ділянку, на якій можна було звести будинок. До речі, батько пропонував їй будуватися і обіцяв свою допомогу. А тепер вона у своїх негараздах винуватить мене.
-Те, що Алла просила не називати мого прізвища, – це показуха. Насправді вона попила мені немало крові. Коли приїжджало на роботу моє начальство з області, вона приходила і розповідала всякі нісенітниці, що, мовляв, я по двічі на день їздила бити батька. Насправді я часто навідувалась у село доглядати за хворою лежачою мамою, бо Алла приїздила по мірі можливості.
-Я з нею не спілкуюся і на жодні поступки не піду. Навіть якби й хотіла продати будинок, то за нього багато не дадуть, на дві квартири грошей точно не вистачить. Єдиний прийнятний варіант: нехай Алла подає до суду, який визначить, як від хати з чотирьох кімнат відняти шосту частину. Тоді нехай на свою площу оформляє відповідну документацію, робить прибудову та окремий вхід, ставить свої лічильники на комунальні послуги і живе. Але на це знадобиться чимала сума, якої немає ні у мене, ні у неї.
На завершення розмови пані Надія запропонувала мені знову поїхати на вул.Кривоноса, щоб оглянути стан будинку. Цього разу квартирантка нас пустила без заперечень. Звичайно, помешкання у занедбаному стані: протікає дах, сиплеться штукатурка, руйнуються стіни, просідає підлога, поганенька столярка – все потребує капітального ремонту чи заміни.
* * *
На жаль, спроба примирити ворогуючі сторони не увінчалася успіхом. Здається, справа зайшла у глухий кут, а ненависть сягнула апогею. Втім, як кажуть мудрі люди, безвихідних ситуацій не буває. Все вирішується, аби тільки добра воля. Тож хочеться побажати сестрам забути всі старі образи, зняти тягар з душі, зустрітися для конструктивної розмови, розглянути всі можливі варіанти, знайти розумний компроміс і підняти свої стосунки на якісно новий рівень. Тоді вікна, що стоять у гаражі, нарешті займуть місце за призначенням, а обом подружнім парам знайдеться місце під спільним дахом.
Міла Сергєєва, м.Володимир-Волинський

Розділ новин: 

Коментарі