Спонукаючи підполковника до зради, терористи пропонували йому гроші, квартиру, машину, але він вистояв, не зламався і навіть після жахливого полону як справжній офіцер готовий знову їхати захищати свою країну.
Народився Сергій Фураєв у Санкт-Петербурзі (тоді Ленінграді) в сім’ї кадрового офіцера. Тож не дивно, що теж обрав професію військового. У 1982 році сім’я Фураєвих переїхала у Фастів, де Сергій пішов у перший клас, а по закінченні школи став курсантом Васильківського військово-технічного училища. Провчившись рік, вступив до Сумського вищого артилерійського командного училища, де вчився 4 роки. У Сумах він зустрів і свою кохану Таню. Коли був уже на останньому курсі, вони побралися. У 1996 році молодий офіцер разом із дружиною приїхав за призначенням у Володимир-Волинський. Тут у нього народився син Данило, який зараз навчається на другому курсі Київського транспортного університету, а потім і донечка Вероніка. З початком бойових дій на сході після кількатижневої перепідготовки на Рівненському полігоні його призначили командиром гаубичного самохідного дивізіону 51-ї ОМБр і направили в Донецьку область, де дивізіон виконував бойові завдання на блокпостах поблизу Волновахи. Події під Волновахою показали, наскільки всі були не готові до війни. Після 22 травня бійців направили на додаткове навчання й переформування на полігон Широкий лан під Миколаєвом.
«Якби не регулярна російська армія, ми б зуміли покінчити з терористами»
-Там ми були три тижні. Після того бригаду поділили на три тактичні групи, поставили перед кожною завдання і відправили виконувати їх на території Донецької та Луганської областей. Будучи кадровим офіцером, я залишився з третім батальйоном, який майже повністю складався з мобілізованих, - згадує мій співрозмовник (бойові завдання він виконував у званні майора, хоч уже рік був підполковником). – Наступним пунктом призначення стала Луганщина, де наша батарея знищувала вогневі точки і танки сепаратистів (воювали тоді з нами переважно найманці), підтримувала та прикривала наші блокпости і піхоту, займалися зачисткою територій в районі Рубіжного, Сєвєродонецька, Лисичанська та інших населених пунктів. Після Луганська нас перекинули на Донеччину, де батальйон брав участь у штурмі Мар’їнки, Тореза, виконував інші завдання командування. Гадаю, ми зуміли б тоді покінчити з терористами, якби не зовнішні обставини. Корінний перелом у цій війні стався 23 серпня, коли український кордон перейшли російські війська. Вони були без будь-яких розпізнавальних знаків, але за характером і тактикою бойових дій та характерною вимовою було неважко зрозуміти, що проти нас воює добре підготовлена регулярна армія. Того дня з 23-ї до 3-ї години ранку позиції батареї, яка стояла в районі села Осикове, практично накрило масованим вогнем мінометів, «Градів» і «Ураганів». Ми постійно міняли прозиції, але нас швидко засікали. Били точно, практично вся наша техніка була виведена з ладу. Тим часом кільце навколо нас все більше стискалося. Єдиний напрям, куди можна було ще вибратися, район нашого тилового забезпечення у Дзеркальному. Ближче до обіду я наказав своїм людям вимкнути абсолютно всі засоби зв’язку, і під сильним мінометним вогнем ми полями вирушили до своїх. Уже при в’їзді у Дзеркальне на перехресті наша остання машина несподівано наскочила на танки росіян, які рухалися в напрямку Тореза. Поки і ми, і вони зрозуміли, хто є хто, встигли проскочити. Передова лінія фронту проходила за 5 кілометрів від Іловайська, і утримував її 39-й батальйон територіальної оборони та мінометники 51-ї ОМБр. На той час Дзеркальне було майже повністю оточене росіянами, його постійно обстрілювали. Від вибухів снарядів там почали зриватися наші склади з боєприпасами, з’явилися перші «двохсоті» та «трьохсоті» (До слова, за всю війну в підрозділі, яким командував майор Фураєв, були мінімальні втрати: вбито 8 бійців, поранено 13 – авт.). Зв’язуючись неодноразово з командуванням і доповідаючи про ситуацію, ми запитували, що робити далі. У відповідь чули: «Тримайтеся до останнього», «Займайте кругову оборону», а згодом: «Якщо є можливість, виходьте». Потім зв’язок обірвався... А ближче до вечора надійшов наказ виходити з оточення дрібними групами. Командирові батареї разом з більшою частиною бійців, серед яких був і Артем Комісарчук, вдалося на одній машині вирватися з оточення, але, проїхавши 4-5 кілометрів, їхня машина зупинилася. Артем вийшов, аби знайти якусь іншу машину, і нарвався на розвідку росіян. Звичайно, я теж міг піти з основною групою, але там залишалося 13 моїх солдатів. Зайнявши кругову оборону в напіврозбитому складі, ми почали відбивати атаки: підбили танк і два БТРи. Трималися там ще майже дві доби, хоча в нас залишилася лише стрілецька зброя, – згадує Сергій.
«Я добре знав наказ Стрєлкова – артилеристів у полон не брати»
-26 серпня ворог розпочав контрнаступ. Нас оточили і взяли в полон десантники 331-го повітрянодесантного полку, який базується в Костромі. Півтори доби тримали в полі. Якоїсь агресії з боку росіян не було. Вони навіть відправляли наших поранених і контужених у польові госпіталі, але я здогадувався, що найближчим часом нас передадуть місцевій «владі». Тому наказав бійцям закопати військові квитки і не казати, що вони артилеристи, бо знав про наказ Стрєлкова – артилеристів живими в полон не брати. Сам же зізнався, хоча свого справжнього звання не назвав. Якби терористи дізналися, що я ще й підполковник, ціна за мене була б значно вищою, - посміхається Сергій. – Після того як нас разом з бійцями з інших частин передали бойовикам, ті спочатку хотіли всіх розстріляти, але передумали – повантажили на КамАЗи і повезли на територію Росії, потім – у Донецьк, а далі в Сніжне. Там показували руїни будівель, збирали місцеве населення, розказували, що це ми, мовляв, зруйнували їхні домівки, дозволяли знущатися з нас, знімаючи все на відео. Потім помістили нас у підвалі, де знову били, а декого з артилеристів розстріляли. Через добу нас знову повантажили на машини і перевезли в Донецьк, помістивши в підвалі колишнього СБУ. Там я й зустрівся з Артемом Комісарчуком та іншими бійцями свого дивізіону. Умови, в яких ми перебували спочатку, були жахливі Пізніше, в порівнянні з першими місяцями полону, ставлення змінилося на краще. Бойовики не ділили полонених на російськомовних чи україномовних, до всіх ставилися однаково погано. Людей били, артилеристів розстрілювали, знущалися і глумилися з поранених. Так як у них не вистачало форми, то забрали нашу, а нас одягли в якесь ганчір’я. Два рази на день нам давали півбрикета сухої каші, півчашки води та шматок хліба. Час від часу брали на роботу. Це ми на терміналі в Донецькому аеропорту діставали з-під завалів тіла загиблих кіборгів. Наші конвоїри глумилися там з покійників не фізично, а морально. І це було нестерпно, бо померлих треба поважати, не має значення – свій це чи чужий. Та найстрашніше те, що починаєш звикати до крові, до смерті, коли загиблих, або, як ми їх називаємо, «двохсотих», уже сприймаєш як щось буденне. Я розумію, що це ненормально, але війна є війна…
«У мене й досі немає слів, щоб передати свої почуття, коли побачив жовто-блакитні прапори»
-Чи спонукали нас терористи до зради? Так. Ще в СБУ нам з Артемом пропонували перейти на їхній бік. Потім возили на нульовий кілометр (с.Успенка), де знову схиляли перейти до них, пропонуючи квартири, машини та інші матеріальні блага. До речі, ми там зустрілися з російськими тележурналістами, які дуже здивувалися, дізнавшись, що я росіянин. А коли ще відповів, що є громадянином України і люблю свій народ та країну, їхні очі стали квадратними. Про те, що нас мінятимуть, ми дізналися практично в той же день, коли всіх зібрали разом і сказали збиратися. Спочатку ми не повірили у таке щастя, оскільки до того вже пережили біля п’яти таких «обмінів», які щоразу зривалися. Нас возили в Луганську область, але в кінцевому результаті, просидівши день-два у карцері, ми знову опинялися в Донецьку. Тому й не вірили, що нас дійсно відпустять. Коли ж під’їхали до їхніх блокпостів, то знову побачили там репортерів російських ЗМІ, які намагалися морально нас накрутити, заявляючи: «А ви знаєте, що українська сторона в останній момент відмовляється від обміну?» Ми подумали, що все це не що інше як черговий піар чи намагання вилити бруд на Україну. Та коли нас підвезли до нашого блокпоста і я побачив наших хлопців та жовто-блакитні прапори, мене переповнили емоції: я й досі не можу знайти слів, щоб передати ці відчуття. Потім була хвилююча зустріч з рідними, з дружиною і сином, які виїхали нас зустрічати до лінії розмежування. Свободою ми завдячуємо нашій рятівниці – волонтерці Наталії Бояриній. Вона всіма правдами і неправдами розшукує полонених бійців і допомагає їм вибратися з неволі. Для всіх нас Наталія стала найріднішою людиною.
Валентина Савчук, м.Нововолинськ
Коментарі