Секрети щастя Йосипа Зламанця – доброго господаря і просто хорошої людини

А ставлення цього чоловіка до життя і є рецептом його успіху…
Кажуть, що є два бажання, здійснення яких може скласти істинне щастя людини, - це бути корисним у житті і мати спокійну совість. А ще - тішитися результатами власної праці, любити свою родину, мати хороших друзів, поважати людей і з радістю зустрічати кожний новий день. І все це прямо стосується героя нашої сьогоднішньої розповіді, мешканця с. Гайки Турійського району Йосипа Петровича Зламанця. Та він і сам каже, що щасливий, хоча за спиною у нього дуже нелегке, сповнене випробовувань і подій життя.
Чоловікові – 79 років, виглядає - на 60 (ну, з маленьким «хвостиком»), а в душі йому не більше 25-ти. І це доводить молодечий запал в очах, усмішка на обличчі, любов до життя та шалена енергія, що постійно підштовхує до реалізації нових задумів. Спілкуючись з паном Йосипом уперше, здається, що знаєш його все життя. І навіть сірий холодний день, зарядившись його оптимізмом, стає теплим і сонячним.
Таке дитинство…
Маленький Йосип з’явився на світ у 1940 році в с. Ягідне тодішнього Оваднівського району, зараз - Оваднівської ОТГ. Хлопчик став третьою дитиною щасливого подружжя Зламанців та братиком уже майже дорослих Володимира і Надії. Але його дитинство фактично обірвалося у трирічному віці, коли малюк став круглим сиротою. Довелося пізнати голод, холод і дуже рано подорослішати. Війна з фашизмом та українсько-польське протистояння, що чорною плямою лягли в історію наших народів, поламали долі всіх без винятку членів колись благополучної родини та обернулися для неї великою трагедією.
-Батька не стало в 1943-му. Його забрали на роботу в Німеччину – там і пропав безвісти, дата його смерті залишається невідомою, - розповідає Йосип Петрович. - А в рідному селі велику небезпеку на той час несли й поляки. Але наша мама, будучи полячкою за національністю, їх не боялася. Вірила, що свою не чіпатимуть. А от коли в селі вбили 4-ох жінок, тривога за старших дітей таки примусила відправити їх разом з односельцями у ліс, куди бігли переховуватися від жорстокої різні. Сама ж думала залишитися зі мною в селі.
Однак, сталося не так, як гадалося. Побачивши, що брат з сестрою йдуть з дому, маленький Йосип щосили побіг за ними. Тоді брат Володимир підхопив малого під пахву та забрав з собою – зволікати було ніколи.
-Коли до лісу залишалося метрів 300-400, почалися постріли. Ми попадали в траву – так і врятувалися. У лісі пробули тижні зо два, а повернувшись у село, почули страшну звістку. Того ж дня, коли ми тікали, поляки забрали маму та підводу з речами, які вона зібрала для біженців. А за декілька днів її тіло з прорубаною головою виявили сусіди в колодязі. На поховання мене не взяли, щоб не бачив цього жахіття…
Того ж 1943 року прийшли радянські війська і брата Володимира забрали в армію. У 44-му він загинув на фронті. А Надія згодом вийшла заміж за Олеся Пирожика – глухонімого чоботаря. І хоча жилося дуже важко, Йосипа молодята, звісно, не покинули й завжди ділили з ним останню крихту хліба.
Коли у молодого подружжя вже було двійко дітей – дворічний Веніамін і на рік менший Володя - сталася біда. До Олеся в майстерню зайшов якийсь чоловік підремонтувати чоботи, потім забрав їх і пішов. Незнайомця затримали органи НКВС, бо як з’ясувалося, це був бандерівець. А Олеся звинуватили у співпраці з ним. Брати під арешт глухого інваліда не стали, тож покарання за чоловіка довелося відбувати Надії. Незважаючи на двох маленьких діток, жінку засудили на 5 років позбавлення волі і відправили на лісоповал в Архангельськ.
Олесь сам, як міг, тягнув трьох дітей. Через дуже скудні заробітки у хаті часто не було навіть хліба.
-Пам’ятаю, якось прийшов швагро додому і приніс дві булочки – все, на що заробив за цілий день. Їх віддав зголоднілим малюкам, а мені сказав іти в садок і підживитися хоча б фруктами. А поїси тієї кислятини – і ще більше мучить голод. Але ж життя тривало. Гралися снарядами, якими була нашпигована земля після війни. Одного разу від вибуху двоє моїх друзів загинуло, а двоє сильно покалічилися. Ось так і минуло дитинство, - каже чоловік.
Отроцтво та юність
У семирічному віці Йосип пішов у школу, де виявив чудові здібності до навчання. А як настала глибока осінь, ходити на заняття не міг – зовсім не було теплого одягу. То розумній дитині педагоги пішли назустріч і одразу перевели у другий клас. Наступного ж року стало ще важче. У школу довелося ходити в сусіднє село Мокрець – 8 кілометрів пішки. Пощастило. Хлопчину забрали до себе місцеві люди. Йосип допомагав їм пасти корів, а вони його годували і вдягали.
-Коли мені виповнилося 10, з тюрми повернулася сестра Надя, і я знову став жити з ними в Ягідному. По закінченні школи вчився у Володимир-Волинському училищі механізації і здобув професію механіка-комбайнера. Після цього нас, випускників, відправили на два роки у Казахстан на цілину. По завершенні стажування вирішив поїхати на Урал до нашого далекого родича. Він допоміг мені влаштуватися на шахту під Челябінськом і залишив у себе жити. Півроку працював, паралельно закінчив курси водіїв, і мене призвали в армію. Відслуживши три роки у військах ПВО в Новосибірському військовому окрузі, знову повернувся на свою шахту і там затримався ще на два роки…
Перебуваючи у цій життєвій круговерті, хлопець дуже скучив за малою батьківщиною, за селом, за рідними та друзями, тож розрахувався і поїхав додому. Було йому тоді 26 років.
Новий відлік
По приїзді в Ягідне Йосип пішов працювати в колгосп і задумався про особисте життя. На заощадження від шахтарської праці придбав у сусідніх Гайках невеличку стару хатинку та одружився з найгарнішою місцевою дівчиною на ім’я Єва, тоді студенткою Володимир-Волинського педучилища. Кохана дружина подарувала чоловікові двох синів: у 1966-му народився Василь, а ще за рік на світ з’явився Іванко.
У 1970 році, коли дітки трішки підросли, молоде сімейство Зламанців переселяється у Примор’я.
-Ми потрапили у казково-красиве місце з неймовірною мальовничою природою. Жили у поселенні Любліно Уссурійського краю на березі озера Ханка. Я влаштувався механізатором у розташований там рисоводчеський радгосп «Авангард», а дружина - вчителькою у школу.
Без відриву від роботи подружжя Зламанців суттєво підвищило свій професійний рівень. Йосип Петрович вступив в Уссурійський радгосп-технікум і за три роки навчання (замість чотирьох з половиною) отримав фах агронома, екстерном здавши іспити. Не забарилося й підвищення на роботі. Оскільки чоловік захоплювався технікою, його спочатку перевели на посаду інженера, а згодом – і старшого інженера підприємства. Єва Улянівна заочно закінчила біологічний факультет Уссурійського педінституту і працювала за спеціальністю.
-Все було добре, але за 8 років життя в Росії ми дуже скучили за домівкою і вирішили повернутися в рідне село. В Ягідному за підказкою сусідів мені вдалося знайти місце захоронення мами, щоб перепоховати її останки на сільському кладовищі. Допомагав мені у цьому син Іван. (До слова, цей факт описав Іван Ольховський у своїй книзі «Кривава Волинь».)
Трішки згодом Зламанці придбали хорошу хату у Гайках, стали обживатися на новому місці, завели домашнє господарство. Пані Єва до самої пенсії навчала дітей біології у місцевій школі. А Йосип Петрович у колгоспі пройшов шлях від бригадира до інженера. А ще, будучи людиною допитливою, у 1982 році заочно закінчив Київський інститут нетрадиційної медицини, має диплом фітотерапевта. Але каже, що цим ніколи не займався. Проте отримані знання інколи використовує в житті:
-Я давно забув про грип та застудні захворювання. Як тільки відчуваю, що «бере», на ніч кладу на грубку гілку старої сосни, а біля ліжка ставлю тарілку з великою кількістю подрібненого часнику. І зранку прокидаюсь, як новенький.
На своїй землі
Коли ж колгосп став розвалюватися, сім’я отримала понад 20 гектарів розпайованих земель, і пан Йосип став на них господарювати. У 1993-му оформився підприємцем і четвертим на весь Турійський район офіційно зайнявся фермерством. Спеціалізувався на вирощуванні різної сільськогосподарської продукції.
-Спочатку допомагали діти. Ми поступово купували техніку і працювали. А потім сини роз’їхалися на навчання. Ми з дружиною самі продовжували розпочату справу.
У 2000 році добіг час виходити на пенсію за віком, але Йосип Петрович й не думав про це. Ще десять років працював, розбудовуючи власне господарство. По-господарськи використовував кожний клаптик землі. Наприклад, одна з пайових ділянок біля села виявилася зовсім непридатною для вирощування будь-яких культур. Тож на цьому місці із проміжками в часі господар викопав три водойми, загальною площею біля гектара, звів фермерський будиночок, який називає дачею. Влаштував там чудову зону відпочинку, красиво оздоблену блакитними ялинками та різнобарв’ям квітів, в тому числі різними квітучими кущами. У цьому райському куточку любить відпочивати і сам, і приїжджають численні друзі та знайомі сім’ї.
Подружжя Зламанців може по праву пишатися своїми синами. Вони обидва отримали вищу освіту, обох доля закинула в Харків, де живуть зі своїми сім’ями і працюють. Так, Василь після армії закінчив Харківський медінститут і зараз відомий на всю країну лікар-гінеколог, до якого їдуть пацієнти не тільки з різних областей України, а й з закордоння, навіть з Америки. А Іван по закінченні Київської сільськогосподарської академії поїхав до брата, теж осів у Харкові і зайнявся підприємництвом - торгівлею. До речі, він приносить велику користь і рідному селу. У сезон скуповує у людей надлишки врожаю картоплі, інших овочів та фруктів для реалізації на Харківщині, тож гайківчани давно не мають клопоту зі збутом вирощеного врожаю. Спеціально для цього придбав у Гайках колишнє колгоспне овочесховище. Також підприємець за договором з лісгоспом купує у районі новорічні ялинки. Звісно, у всьому синові активно допомагає батько.
І хоча Йосип Петрович вже дев’ятий рік на пенсії, він не перестав хазяйнувати на власному обійсті. А зайнятися є чим. Сьогодні в обробітку землі господарю допомагає техніка: три трактори та багато різноманітного інвентарю. Подружжя і досі тримає живність: поросят, птицю і цілу отару овець. Усе це потребує щоденної важкої праці. І навіть при такій завантаженості наш співрозмовник знаходить час на свої найбільші захоплення: риболовлю та тихе полювання. Також чоловік залюбки доглядає за садком, сам робить домашнє вино, чудово керує автомобілем, який допомагає швидко вирішувати всі нагальні справи. Каже, до недавнього часу захоплювався фотографією. І справді, у сімейних альбомах зберігається безліч світлин, що нагадують різні періоди такого насиченого життя всієї родини. На них - усміхнені обличчя синів, невісток, п’ятьох онуків та маленької правнучки, інших родичів, звісно, друзів і знайомих, що йшли чи йдуть поряд з ними по життю. Все це по-справжньому вражає.
Отже, все, чого добився, Йосип Петрович може завдячувати самому собі, своєму працелюбству, цілеспрямованості, негаснучому інтересу до життя, доброзичливістю людей, що трапилися на його шляху, та великою повагою до оточуючих. Інакше він не вміє. А тепер на мить уявімо, якою б була наша країна, якби у ній всі так господарювали, як наші найкращі.
Міла Сергєєва, Турійський район.

Розділ новин: 

Коментарі