Боєць14-ї (51-ї) ОМБр 24-річний молодший сержант Олександр Смирнов із Нововолинська дуже хотів стати офіцером. Та здійснитися цим мріям завадила війна…
-Скільки пам’ятаю, мій брат Сашко завжди був цілеспрямованим і дуже впевненим у собі хлопцем. Поставивши перед собою ціль, він старався її досягти. У нього завжди було багато друзів, він намагався захищати слабших. Ні я, ні мама й досі не можемо повірити, що його вже немає з нами. Здається, от-от відчиняться двері – й Саша, як завжди, усміхнений стане на порозі, скаже: «Привіт! Я вдома!» - згадує старша сестра загиблого Вікторія Красун. – До Нововолинська батьки переїхали у 1989 році. Тато влаштувався працювати робітником на ремонтно-механічний завод, мама трудилася кравчинею в ательє. А через три роки у них народився Саша. Коли братові виповнилося три, батько на три роки поїхав у Росію на заробітки, але так там і залишився. Спочатку він періодично навідував нас, але візити ці ставали все коротші, а останні п’ять років взагалі припинилися. Щоб прогодувати і одягти сім’ю, мама з ранку до вечора була на роботі, тому водити і забирати брата з дитсадка, а згодом і зі школи, допомагати йому з уроками доводилося мені. Звичайно, як і всі старші діти в сім’ї, я ревнувала Сашу до неньки. Мені чомусь здавалося, що його вона любить більше. З цієї причини ми інколи навіть і билися, але дуже швидко мирилися: обоє не могли довго сердитися. Навчалися ми у четвертій школі. Найбільше братові подобалися історія і правознавство, до інших предметів він ставився поверхово. П’ятірки у нього були лише з улюблених предметів, - сумно посміхається Віка. – Та незважаючи на це і в школі, і в училищі його постійно обирали старостою. Як розповідають усі, хто його знав, Саша завжди був душею колективу, ніколи нікому не відмовляв у допомозі. Однокласники й дотепер згадують, як просили в нього списати контрольні з історії чи права.
Розуміючи, що до вузу з такими оцінками йому потрапити буде важко, після закінчення дев’ятого класу хлопець вступив до вищого профтехучилища, обравши спеціальність слюсаря-автомеханіка, хоча вже тоді виношував заповітну мрію – стати офіцером. Закінчивши училище у 2010 році, Олександр поставив маму перед фактом, що здав ЗНО і вступив у правничий коледж Львівського національного університету ім. Івана Франка. Після його закінчення він став студентом-заочником юридичного факультету цього вишу на комерційній основі, вступивши відразу на третій курс. Та оскільки для здійснення мрії обов’язковою умовою було навчання на військовій кафедрі, підписав контракт із командуванням тодішньої 51-ї бригади. У вільний час працював продавцем на ринку. Йому дуже хотілося мати власні кошти, щоб самостійно оплачувати навчання в університеті і ні від кого не залежати. Та через рік в Україні почалася війна.
Зенітний підрозділ, у якому служив Олександр Смирнов, після короткої перепідготовки на Рівненському полігоні відправили на схід одним із перших. Потрапили хлопці на Донеччину. Телефонуючи додому, Саша ніколи не розповідав рідним про те, де і як воює, завжди казав, що він там, де не стріляють. 27 серпня, якраз напередодні Іловайського котла, він зателефонував до сестри, і вони, як ніколи, дуже довго розмовляли. Брат розповів, що їх залишилося троє, постійно обстрілюють із «Градів» та «Ураганів» і у них уже не залишилося ні зброї, ні їжі, ні води…
А потім був той кривавий день 28 серпня 2014 року, який невигойним болем ятриться і кровоточить у серцях сотень українських матерів, сестер і дружин. Того дня Сашкові виповнилося 22 роки. Разом зі своїми побратимами на одній із передових машин він виходив з оточення по так званому «зеленому коридору», коли по ній вдарив «Град». Осколком хлопця поранило в плече, але, тамуючи біль, він устиг зіскочити з машини і відбігти подалі. Потім їх підібрала інша машина, яка теж потрапила під обстріл. Бійці, які їхали на ній, кинулися врозтіч. Олександра знову поранило в бік та ліву руку. Зрозумівши, що далі бігти вже не може, сказав товаришам залишити його і рятуватися самим. Та ті не залишили хлопця і повзком добралися в поле, де й потрапили в полон. У полоні Сашко пробув недовго – через декілька днів їх обміняли на сепаратистів, і юнака помістили в госпіталь у містечку Черкаське, що на Дніпропетровщині. Ні документів, ні телефону у нього не було – все забрали бойовики. Тому сповістити рідним про те, що живий, він не міг. Та поруч на сусідньому ліжку лежав хлопець з-під Луцька, по якого приїхав священик. Він перевіз на Волинь і Олександра. В обласному центрі його знову поклали в госпіталь. Рани в плечі та в боку швидко зарубцювалися і зажили, а от із рукою була біда: вона висіла, ніби паралізована.
-Брат навіть сердився сам на себе, коли йому не вдавалося засунути блискавку на куртці. Та він був з тих, хто не здається. Почав самостійно розробляти руку, ходив на масажі та займався фізичними вправами. І результат не забарився – невдовзі він уже міг навіть писати (Сашко був лівшею), – згадує сестра.
Вдома Олександр пробув трішки більше місяця. Під час чергової лікарської комісії, не зважаючи на те, що хлопець мав 25 відсотків непрацездатності, медики визнали його придатним до військової служби. І юнак знову відправився на фронт.
Страшну звістку про те, що її син Олександр Смирнов загинув під час виконання бойових завдань поблизу селища Станиця Луганська, у суботу, 15 жовтня цього року, матері хлопця повідомив військовий комісар Олександр Плужнік. Нещасна жінка спочатку не повірила, казала, що це неправда, що син живий, що він не був на передовій, а потім, плачучи, зателефонувала дочці.
Забирати тіло брата разом із волонтером Валерієм Курстаком, якому сім’я Смирнових висловлює безмежну вдячність за допомогу, поїхали Вікторія з чоловіком Віталієм.
-У дорозі мене також не покидала нав’язлива думка, що це не наш Саша загинув, що я їду забирати когось чужого, - згадує молода жінка. – У пам’яті зринали спогади про те, як він грається з моїми синами Вадимом та Іллюшею, які його просто обожнювали.
-І мені теж не віриться, що мого найкращого друга вже немає в живих. Із Сашком ми дружили 11 років, починаючи з шостого класу. Навіть приїжджаючи додому зі Львова, а потім з армії, він найперше телефонував до мене. Не переривався наш зв’язок і тоді, коли я поїхав на навчання в столицю. Це був справжній друг – чесний, відданий, завжди готовий прийти на допомогу іншому, - розповідає Олександр Сорока. – Якось, пригадую, коли ми навчалися ще в школі, у мене виникла сутичка із хлопцями з сусідньої вулиці. Супротивників було кілька, але Сашка це не злякало. Не вагаючись і не роздумуючи, він кинувся мені на поміч, і ми перемогли. Дуже жаль, що Господь забирає на небо найкращих.
Поховали Олександра Смирнова на Низкиницькому кладовищі. Та в серцях рідних і друзів він назавжди залишиться вічно молодим усміхненим юнаком, готовим прийти на допомогу усім, хто її потребує. Вічна пам’ять і слава Герою! Слова співчуття рідним та близьким.
Валентина Савчук, м. Нововолинськ
Коментарі