Самотня і сліпа Ганна Мартинюк вдячна всім, хто приділяє їй бодай хвилинку уваги

Публікації

Людина ніколи не знає, що її чекає попереду і якою буде осінь життя. Найгірше, коли літні роки проходять у самотності та ще й підводить стан здоров’я. Саме таке випробування випало на долю пенсіонерки з Володимира Ганни Мартинюк. У жовтні Ганна Семенівна зустріне свій 85-річний ювілей.
Життя цієї жінки легким не назвеш. Народилася вона у с.Новосілки. В юнацькі роки допомагала мамі в колгоспі, а по закінченні школи стала сама заробляти на хліб. Працювала на шахті №8 у Нововолинську, на будівництві у Володимирі, а згодом влаштувалася в ЖЕК прибиральницею під’їздів, де трудилася до самої пенсії. У 1982 році жінці дали однокімнатну квартиру в п’ятиповерхівці, де вона мешкає дотепер.
Дев’ять років тому після хвороби помер її вірний супутник життя Василь Юхимович. Дітей у подружжя не було, тож пані Ганна залишилася зовсім сама. Із родичів у жінки є тільки племінниця, яка проживає в рідному селі. І хоча небога великих статків не має, допомагає тітоньці чим може, телефонує і відвідує.
Ганна Семенівна все життя страждала на гіпертонію і перенесла два інсульти. Після останнього сім років тому втратила зір. Лікарі діагностували катаракту і рекомендували робити операцію, але у пенсіонерки не було на це грошей. А зараз, якби й була матеріальна можливість, оперативне втручання робити вже запізно. Бачить жінка лише дуже розмиті силуети, а людей впізнає тільки по голосу. Окрім цієї недуги, пані Ганна має ще ряд соматичних хвороб. Але, незважаючи на це, жінка потихеньку пересувається і самостійно навпомацки навіть виходить з другого поверху на вулицю подихати свіжим повітрям.
Відтоді як стала самотньою, Ганна Семенівна перебуває на соціальному обслуговуванні. Щодня до неї приходять соціальні робітники з Володимир-Волинського територіального центру, підмінюючи одна одну. Вони закуповують продукти, готують і прибирають в помешканні. У квартирі чисто і затишно, тож пенсіонерка ні на що не скаржиться і вдячна за допомогу. А от пере собі сама – якось пристосувалася. На кухні багато вазонів, за якими теж самостійно доглядає, хоча й не може помилуватися їхньою красою. Просто завжди любила і любить квіти.
Не скаржиться жінка і на матеріальний стан, хоча її пенсія лише 1650 гривень. З неї третину мусить витрачати на ліки, також оплачувати комунальні послуги (взимку, завдяки субсидії, це 500-600грн. на місяць), решта йде на продукти та побутові засоби. Каже, що звикла жити скромно і що в її становищі всі нестачі компенсує людська увага та підтримка.
Пані Ганна належить до церкви євангельських християн – баптистів. І хоча вже багато років не може відвідувати богослужіння, брати і сестри по вірі часто до неї заходять, приносять гостинці, а одного разу навіть в її квартирі проводили зібрання. Серед найбільш активних відвідувачів називає Наталію Бойко та Віру Грабарчук. Частенько пенсіонерка спілкується зі Світланою Анзилевич, яка їй телефонує. Одновірці подарували плеєр із записами богослужінь, які жінка залюбки слухає. Це дає потужну моральну підтримку, присутність Бога в її житті, а отже, робить сірі самотні будні трішки радіснішими.
Також Ганна Семенівна дуже вдячна своїм сусідам, які теж не оминають її увагою і турботою, особливо Галині Василівні, яка виготовляє для неї очні краплі за народним рецептом, щодня приходить закапувати очі, і пенсіонерка помічає легке, але все ж покращення. Частенько заходить до неї молода подружня пара з першого поверху і пропонує свою допомогу. А коли жінка виходить на подвір’я, її обступають численні знайомі, спілкуються, кажуть добрі слова. Пані Ганна ділиться з ними останніми новинами, які почула по радіо, адже постійно слідкує за тим, що відбувається на фронті, знає про події в Україні і світі.
Ганна Семенівна старається не завантажувати нікого своїми проблемами, ставиться до людей дуже привітно і щиро. Вона дякує всім, хто її не забуває, і відверто каже, що саме таке приємне оточення дає їй привід для радості.
…Навколо нас немало таких людей, як Ганна Семенівна. Вони не вимагають для себе багато, бо розуміють, що здоров’я вже не повернеш, а отакий дріб’язок як хвилинка уваги зігріває їм душу і допомагає боротися з життєвими труднощами. Тож давайте не будемо байдужими до тих, хто мешкає поряд з нами!
Міла Сергєєва, м. Володимир-Волинський
Конкурс журналістських матеріалів "Поспішаймо творити добро" ініційований Благодійним фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом.

Розділ новин: 

Коментарі