Вважає 90-літня ювілярка із села Селець Олександра Завірюха.
Кажуть, що ми, незалежно від віку, доти залишаємось дітьми, доки поруч з нами живе покоління, яке нас виростило і виховало: наші батьки та вчителі. І хоч Олександру Гнатівну Завірюху сьогодні нечасто побачиш на вулицях Сельця, та все ж при зустрічі з нею кожен колишній учень мимоволі відчуває себе школярем і з шанобою вклоняється вчительці. А учні Олександри Гнатівни – не тільки майже ціле село, а й по всій Україні, наче того цвіту, що розвіяв по землі змінливий вітер життя.
Онука часто запитувала, чи її бабуся не доводиться родичкою відомій співачці, бо дівоче прізвище Олександри Гнатівни – Матвієнко. А народилась вона 2 грудня 1924 року в селі Пеньків Костопільського району на Рівненщині. Рівно через рік того ж дня з’явився на світ її суджений Володимир Завірюха. Разом гралися на сільських вулицях, навчалися в школі, а згодом – у Костопільському педагогічному училищі, яке закінчили в 1944 році. Олександра повернулася працювати у рідне село, а Володимиру ще довелось визволяти від фашистів рідну землю. Після війни вони одружилися. В 1949 році народився син Микола, а в 1951-му лелека приніс другого сина, якого назвали іменем татуся. В 1952 році подружжя Завірюх перевели на Волинь, яка в той час особливо потребувала педагогічних кадрів. Володимир Юхимович та його дружина опинилися в селі Селець, де й знайшли свою другу батьківщину. Із селецькою школою пов’язані їхні життя і праця. Володимир Завірюха відразу очолив колектив школи і на цій посаді перебував до 1986 року. Олександра Гнатівна заочно закінчила Рівненський педінститут і здобула фах вчителя української мови та літератури.
Спочатку подружжя квартирувало у маленькій хатині Христини Зеленько. З великою вдячністю згадує пані Завірюха цю просту сільську жінку. Тітка Христя доглядала за дітьми директора школи. Поки батьки працювали вона забирала малолітніх Миколку та Володю з собою в поле. Любили хлопчики її, як рідну бабусю. А в 1962 році на березі Луги біля молодих зелених верб збудували Завірюхи власну хату.
Цілі покоління підростали на очах у Олександри Гнатівни, залишаючись у серці вчительки. У неї не було улюбленців. Вона любила всіх учнів без винятку. І серед них, напевно, не знайдеться таких, для яких Олександра Гнатівна не була б у числі улюблених вчителів. Їй властиві такі риси характеру, як доброта, шляхетність, скромність, а головне – терпіння. Колишні учні навряд чи можуть пригадати випадок, коли б Олександра Гнатівна вийшла з себе, підвищила голос. Будучи дружиною директора школи, вона ніколи не хизувалася цим, а в будь-якій ситуації займала нейтральну позицію і лише віч-на-віч з чоловіком чи колегою могла висловити свою думку. Як найскромнішу жінку знали її і в селі.
Олександра Гнатівна працювала в ті часи, коли українська мова і література не були особливо в пошані. Але й тоді вчителька робила все від неї залежне, аби прищепити вихованцям любов до рідного слова, до культури та традицій українського народу. В школі частими були вечори поезії, інсценування творів українських класиків, літературні вогники. За творчу і сумлінну працю Олександра Гнатівна нагороджена значками «Ветеран праці», «Відмінник народної освіти», має численні грамоти Міністерства освіти, обласного та районного відділів освіти. В 1979 році Олександра Гнатівна вийшла на заслужений відпочинок, але ще працювала п’ять років, оскільки не могла уявити життя без школи, а тому досі дивується, що так швидко відвикла.
А життя, на жаль, не завжди було родючим ланом, де пожиналися лише плоди успіхів. Першим ударом стала смерть від важкої хвороби Володимира Юхимовича. Це трапилось у жовтні 1999 року. В останню путь незабутнього директора школи проводжало все село. Приїхали випускники, які проживали в інших районах та сусідніх областях. Олександрі Гнатівні довелося звикати до самотності.
-Це було нелегко, дуже нелегко. Рятувало господарство. Ще з покійним чоловіком ми тримали кізочок, поросят, курей. Після його смерті кіз довелося позбутися, - розповідає Олександра Гнатівна. – Але я й досі без діла не сиджу. Тримаю порося, курей. Вечорами читаю книги (Володимир Юхимович зібрав цінну бібліотеку), переглядаю новини. Навчилася не сумувати. Щиро вдячна сусідам, які не забувають мене, соціальному працівникові Людмилі Богославець. Але найбільша підтримка – це мої діти, 8 онуків, 10 правнуків. Вони весь час турбуються про мене, часто провідують, зробили в хаті ремонт, провели воду.
2002 року неймовірно важкий удар поцілив прямо в серце матері. Не стало сина Володимира, який незадовго до смерті став удівцем. Згодом померла і дружина старшого сина. Незарубцьована рана втрат так і кровоточить у серці, але біди не підкосили Олександру Гнатівну. Незважаючи на те, що за вікном із сумними дощами настала її 90-та осінь, жінка сповнена добрих надій і не дозволяє тривогам заволодіти душею. А вони весь час стукають у двері, оті тривоги. Ще не припав пилом час, коли турбувалася про внука Володимира, військового-контрактника, який проходив службу в Іраку. І знову довелося плакати ночами, чекаючи повернення внука з Донбасу.
-Пригадую, як у 1941 році Гітлер йшов на нашу землю, ось так само зухвало, ні на кого не зважаючи, - каже Олександра Гнатівна. – А який його чекав кінець? Те ж саме очікує тих, хто розпочав цю криваву війну проти України.
Біля оселі шумлять старі верби. По-осінньому тулиться до берегів Луга. Олександра Гнатівна дивиться на тиху осінню природу – і уста шепочуть безсмертні глібовські слова: «А молодість не вернеться, не вернеться вона…»
-Та все ж роки – це дійсно багатство, з яким не можна порівняти навіть дорогоцінності, бо ж роки вмістили в себе найкраще, чим я жила: кохання, родину, дітей, онуків і правнуків, друзів, колег, а також моїх учнів. Усі вони – мій найбільший скарб, який я зібрала протягом 90 років життя.
Антоніна Булавіна, с.Селець, Володимир-Волинський район
Коментарі