Рогожани – село працьовитих людей і патріотів

Публікації

У кожного є батьки та родичі: тітки й дядьки, бабусі та дідусі… Життя багатьох пов’язане з селом – місцем, через яке пройшли кризи: революція, голод, війна, колективізація. І, як приниження людської гідності, паспорт, виданий бабусі-колгоспниці лише у 1975 році.
Село виживе попри кризи та байдуже ставлення з боку держави. І яскравим прикладом, що підтверджує ці слова, є Рогожани.
Скільки років цьому селу, достеменно не відомо, бо навіть у книзі видатного дослідника Волині Олександра Цинкаловського про нього немає згадки. Вчений лише згадує село Желінів, що було попередником Рогожанів, а хто й коли перейменував Желінів у Рогожани – невідомо. Втім, і цієї згадки достатньо, щоб зробити висновок – Рогожанам не одна сотня років.
Нині у селі 140 дворів, 20 хат стоять пустками, ще у 20 живе по одній людині.
У радянські часи тут був колгосп «Нове життя», що об’єднував два села – Рогожани та Ізов. Мав він не одну тисячу гектарів землі, багато тваринницьких ферм. На початку 90-их років минулого століття колгосп повторив сумну долю багатьох інших. 90 осіб вийшли з нього та почали самостійно обробляти земельні наділи. Нині більшість земель обробляють великі сільськогосподарські підприємства, яким люди здали свої паї в оренду. Це ТзОВ «П’ятидні», ФГ Колача та ПП «Рогожани».
Але й самі рогожанці активно займаються хліборобством. У приватних господарствах є 40 тракторів, 10 зернозбиральних комбайнів.
Гуртує всіх церква, настоятелем в якій є отець Микола. Вона у Рогожанах одна, й на Преображення Господнє село відзначило храмовий празник. Люди кажуть, що на тому місці, де тепер новий храм, був колись старий дерев’яний, орієнтовно 1703 року будівництва. Він простояв до середини 80-х років минулого століття. Та атеїстична влада дала вказівку церкву знести, жоден житель Рогожанів не пішов зносити храм. З Жовтневого прибули десантники, а з ними великогабаритні автомобілі, які просто розірвали дерев’яну церкву по частинах.
Теперішній храм споруджений недавно, у 1993 році, з ініціативи Миколи Олексюка. Ще тоді на початку 90-х селяни постановили, що церква буде українською і належатиме до Київського патріархату. Взяли п’ять гектарів землі, вирощували цукрові буряки, зернові, а на виручені кошти будували храм. Велику допомогу, особливо транспортом, надавала тодішній голова колгоспу Валентина Оніщук.
У церкві є на що подивитися: прикрашена вона вишитими рушниками, розписана талановитим іконописцем. Гордістю храму є його церковний хор «Воскресіння», спів якого лине на славу Божу і уподібнюється до ангельського. Цьогоріч хору 20 років. Уже відійшли у вічність чимало тих, хто входив до його первинного складу, на їхнє місце прийшли молодші. Але таке життя: чиясь вишнева гілка одцвітає, а чиясь ще тільки дає зав’язь.
Кістяк хору становлять (на фото): Марія Сташук, Галина Наумчук, Ніна Федюк, Євгенія та Василь Люльки, Олена Федюк та Світлана Потурай, яка є регентом. Нещодавно у хор влилися Катерина Прокопець, Людмила Кацевич, Михайло Дзік та Галина Кравченя.
Є у селі також школа та дитячий садок. Школа початкова, а дитсадок сезонний, тобто працює лише у весняно-осінній період, а вже коли настають холоди, через відсутність опалення діток у нього не водять.
Багаті Рогожани не тракторами чи комбайнами, а людьми – працьовитими та щирими. Саме вони є сьогоденням та майбутнім села.

Депутат і хлібороб Василь Люлька
Уже чотири каденції поспіль представляти їхні інтереси у Володимир-Волинській районній раді рогожанці доручають Василю Люльці. Він чи не єдиний депутат у районі удостоєний такої честі. А все тому, що пан Василь - людина слова. Сказав – зробив. Та й на сесіях він не просто піднімає руку, а активно обговорює проекти рішень, вносить свої пропозиції і дуже вболіває за рідне село. А ще він сумлінно ставиться до своїх депутатських обов’язків та майже ніколи не дозволяє собі пропускати сесійні засідання. В буремний і трагічний для України лютий 2014 року, коли на холодну бруківку Майдану падали Герої Небесної сотні, він пішки йшов на позачергову сесію, аби відсторонити від влади у районі представників Партії регіонів. У той день деяких депутатів активісти на таксі привозили у райраду, бо ж потрібен був кворум, щоб прийняти рішення, а Василь Люлька не один кілометр пройшов пішки. Напевно, ті депутати думали, що Партія регіонів зі своїм президентом переможе народ України, і хотіли просто відсидітися у теплих домівках.
-Сила нашого народу – в єдності. В лютому 2014 року ми це довели і тепер вже не просто доводимо, а знаємо, що разом переможемо ворога на сході. Мій зять Микола на «Урагані» у складі 27-го окремого Сумського зенітно-артилерійського полку вже який місяць поспіль боронить Україну на Донбасі. Внук Віктор теж був призваний на військову службу у Національну гвардію і зараз перебуває у Бердянську. Вони не ховалися від свого військового обов’язку, бо не змогли б дивитися в очі односельцям. Знаєте, що відповів мій онук, коли йому повідомили, що він може скористатися відтермінуванням, адже його батько служить в зоні АТО? Так-от, онук сказав, що служити Україні для нього – честь і він, як і його батько, має виконати цей обов’язок.
Поза депутатством Василь Люлька - звичайний хлібороб. Йому не було ще 16 років, як почав працювати на тракторі. Народився у сусідньому селі Бортнів. Рано залишився без мами і ріс напівсиротою. В Оваднівському професійному училищі здобув фах тракториста і все свідоме життя орав та жав колгоспну ниву. З початком незалежності вирішив самостійно сіяти хліб, а тому вийшов з колгоспу та забрав свій пай. Нині разом із зятем обробляють 20 гектарів землі. Вирощують в основному зернові культури.
-Цієї осені надзвичайно низька ціна на пшеницю – деякі спритники пропонують 180 гривень за центнер. А скільки ж то треба вкласти сил та коштів, щоб його виростити та зібрати! Буханець хліба у нас не дешевшає, а кілограм пшениці дешевшає. Я переконаний, що про розвиток українського села повинна подбати насамперед держава, адже добробут народу починається саме від землі. Нормальні кредити на сільськогосподарську техніку та ціни на продукцію дозволять селу розвиватися. Це зрозуміли наші сусіди поляки, де, наприклад, є тривідсотковий кредит на таку техніку, коли у нас тридцятивідсотковий. Я ні в кого нічого не прошу, а сам заробляю і вважаю: вигідніше землю самостійно обробляти, ніж здавати її в оренду.
А добробут в родині починається з любові. Разом зі своєю дружиною Євгенією Василь Іванович в парі уже 38 років. За цей час виховали двох доньок, мають прекрасних зятів і чотирьох заповзятих онуків. Заповзятих тому, що старші не цураються роботи, а менші на них починають рівнятися.
Має хлібороб і своєрідне хобі – 25 років розводить нутрії. Обом донькам та дружині пошив шуби.
Люблять у цій родині й українську пісню, шанують релігійні та державні свята. Василь Іванович має прекрасний голос, а тому щонеділі й у свята разом з дружиною співають у церковному хорі. Не відмовився він і від ще однієї важливої й почесної посади – церковного старости. І, як зазначив на престольне свято настоятель рогожанського храму отець Микола, староста два дні прибирав храм, аби перед гостями він постав причепуреним та чистим.
-Моя мрія – це стале автобусне сполучення з Володимиром-Волинським та Нововолинськом і ремонт дороги між Рогожанами та Бортновом. Мабуть, ми – єдина сільська рада в області, що не має сполучення з райцентром. Рогожанці долають по два кілометри в один бік до автобуса, що їде з Чорникова. Якщо на об’єднані сільські громади перекинуть ремонт доріг, то це не потягне жодна громада, адже дороги перебувають у катастрофічному стані. Дитсадок, школу ще потягнемо, а дорогу – ні. Мені майже 60 років. Із собою я нічого не заберу, але хочу, щоб мої діти, внуки та односельці жили краще. Сподіваюся, що Бог на нас зглянеться. Тим більше, що ми цього заслуговуємо, адже працюємо з ранку до вечора.

Підприємець і боєць Олександр Єгоров
Про розвиток села свідчить також те, чи є у ньому елементарне – магазин. У Рогожанах їх аж два. І один з них належить молодому подружжю Марині та Олександру Єгоровим. Олександр взяв частину занедбаного приміщення, що належить райспоживспілці, та перетворив ледь не на міський супермаркет. У його магазині можна придбати все – від ковбаси та хліба до кавунів і апельсинів.
Застала Олександра в магазині випадково: на два дні його відпустили на відпочинок зі Збройних сил. Він уже давно мав би бути демобілізованим, але як інструктор навчає інших хлопців, яких тільки мобілізували до армії, всього необхідного на полігоні у Рівному. Каже, мусить це робити, це його обов’язок, бо коли ворог прийде на Волинь, то тоді ті, хто ухиляється від служби, не будуть потрібні країні. Ворога треба стримати там, на сході, і не завтра, а тепер.
Служив Олександр у 54-ій окремій механізованій бригаді з центром дислокації в Артемівську на Донеччині. Бригада була відновлена з початком бойових дій на сході. Ніс службу на 31 та 29 блокпостах, що охороняли життєво важливу бахмутську трасу – одну із найнебезпечніших в зоні АТО.
Тепер боєць та підприємець, як і тисячі українців, мріє про мир та перемогу, але він ще й докладає зусиль для цієї перемоги, не шкодуючи себе.

У світ дитинства з Мартою Татариною
Багато міських, і особливо сільських, дошкільних закладів через брак грошей не можуть оновити ігрові майданчики. А в Рогожанах вирішили створити його з нуля. Носієм ідеї та її практичним реалізатором стала Марта Татарина. Для початку знайшла однодумців серед батьків рогожанської малечі. Порадилися про місце ігрового майданчика, про те, що на ньому має бути, і звісно ж, скинулися грошима. Вийшло 2000 гривень. Відразу зрозуміли, що для купівлі гірок, гойдалок та всього іншого грошей не вистачить. Тому альтернативою, яка хоч трохи урізноманітнить дозвілля малечі, стали забавки і декоративні елементи з підручних матеріалів. Зі старих автомобільних шин створили імпровізовану гірку, викладену із закопаних у пісок вживаних «коліс», по якій залюбки стрибають діти. Є тут ще й інші доступні елементи ландшафтного дизайну. Наприклад, маючи велике плоске каміння і різні фарби, можна його розмалювати. За словами пані Марти, будуть на майданчику ще гойдалки, гірка, спрут з канатів, гірка скалолаза, тунель зі скатів. «Ідеї шукаю в інтернеті. А втілювати їх у життя допомагає чоловік Сергій: що може зробити, те робимо. Мені, коли була мала, як і теперішній дітворі, не вистачало ігрового майданчика. Він має бути яскравим і приваблювати дітей. Думаю, що спільними зусиллями ми зробимо його таким», - зазначає Марта Татарина.
По собі Рогожани лишають приємні враження. Люди тут щирі й віддані справі. Тож у села, попри те, що влада не звертає на нього уваги, є майбутнє. І яким воно буде, залежить від самих рогожанців.
Ярослава Вознюк, с.Рогожани, Володимир-Волинський район

Розділ новин: 

Коментарі