Приречені на самотність

Ой, сама я, самісінька, як билинка в полі…
Не дав мені Господь щастя, не дав мені долі…
Давня сирітська пісня, яку тремтячим голосом, витираючи набіглу на вицвілі очі сльозу, заспівала мені 87-річна уродженка Рівненської області Нонна Стецюк, красномовніше будь-яких слів передає весь отой душевний біль і тугу переважної більшості людей, що віддавши без останку все свідоме життя служінню дітям та онукам, в силу збігу обставин опиняються у притулках для одиноких та престарілих або ж, як їх тепер офіційно називають, - територіальних центрах соціального обслуговування.
З2 таких пацієнтів, за словами завідувача Володимира Остапуся, стали підопічними колективу стаціонарного відділення постійного проживання в селищі Благодатному. У декого з них узагалі не залишилося нікого з рідних, дехто потрапив сюди не так давно прямо з лікарняного ліжка, оскільки діти, чи онуки з тих або інших причин не змогли чи не захотіли турбуватися хворими і немічними родичами, які стали для них тягарем. А ще для декого терцентр уже на декілька років став останнім пристанищем, звідки в них одна дорога - на цвинтар.

«Як би там не було, але ці люди заслуговують на увагу й турботу»
-Відділення розраховане на 40 пацієнтів, але життя людське влаштовано так, що люди помирають. Не є винятком і наші підопічні, восьмеро з яких уже покинули цей світ лише цього року. Спільними зусиллями нам удалося створити всі умови для того, вони почувалися в стінах цього будинку не обділеними увагою і турботою. В кімнатах зробили ремонт, замінили на більш зручніші меблі, настелили лінолеум, є в нас і гарно облаштований зал з іконостасом, де бажаючі можуть помолитися Богу й попросити в нього здоров’я та благословення. Є також інвалідні візки, два підйомники, при допомозі яких можна підняти людину з підлоги, п’ятиразове харчування, доброзичливий і уважний колектив, підібрати який у перші місяці перебування на цій посаді став чи не найбільшою для мене проблемою, - розповідає Володимир Андрійович - Сам я 27 років прожив у Донецьку. Мав там хорошу роботу, квартиру, але за два роки до початку війни мене, ніби магнітом потягнуло сюди, на батьківщину, де залишилася мамина хата, яку сам будував. І коли, прийшовши сюди на роботу, я побачив як окремі працівники ставляться до цих нещасних, як вони на них кричать і з якою зневагою виконують свої безпосередні обов’язки, був вражений, і половину з них прийшлося звільнити. Подібним людям не можна працювати на такій роботі, адже їхня агресія викликає зворотну агресію з боку підопічних, і це заважає потім налагодити з ними нормальний контакт. Як би там не було, але кожен із цих нещасних перед тим, як доля закинула його сюди, вже майже прожив своє життя, - дехто гарне і праведне, а дехто, можливо, своїми вчинками й не заслужив любові й поваги від рідних, але не нам вирішувати, кого з них карати, а кого милувати. Цим правом наділений лише Господь, який кожному воздасть по заслугах. Наш же обов’язок,по можливості, проявляти увагу і турботу про цих нещасних, адже не виключено, що для багатьох із них, цей будинок стане останнім прихистком перш ніж вони постануть перед Богом, тим більше, що переважній більшості із них уже далеко за сімдесят, а декому - і за дев’яносто. Це я й стараюся постійно донести до свої підлеглих. І тепер у нас підібрався непоганий колектив. Є четверо медсестер, завгосп, п’ятеро санітарок, кухарі, але все одно людей не вистачає, особливо медиків. Причому, не лише тут, а й у самому селищі. Ніхто не хоче йти сюди працювати. Здавалося б, і зарплату підняли, яка хоч і мінімальна, але ж 3700 не 1600, як було раніше, та все марно. Стосовно лікаря, то нам удалося вмовити терапевта Людмилу Корзонюк попрацювати у нас на пів ставки, але нещодавно її забрали у дитячий табір «Прикордонник», і ми залишилися без лікаря. Звичайно, у нас є найнеобхідніші ліки, і ми в змозі надати підопічним першу необхідну допомогу. Якщо ж виникають якісь ускладнення, відразу ж викликаємо «швидку» і відправляємо людей у лікарню. За перебування тут Пенсійний фонд перераховує нам 75 відсотків пенсії підопічних, решту грошей забирають родичі, опікуни чи сусіди, які приглядають за їхнім житлом. Я вважаю, що мати більше 100 гривень їм тут не потрібно, оскільки вони повністю забезпечені всім необхідним. Звісно, мені доводилося знімати гроші з карток двох чоловіків без постійного місця проживання, але нічого, крім лишніх проблем, це не дало, оскільки всі гроші вони тут же витрачали на алкоголь, а потім влаштовували п’яні дебоші. Тому після кількох таких випадків я показав їм на двері, - пояснює Володимир Андрійович, запрошуючи мене ближче познайомитися зі своїми підопічними. І перше, на що я відразу ж звернула увагу, лише переступивши поріг закладу, була відсутність нестерпного запаху, яким, незважаючи на старання працівників приховати його, віяло з усіх кутків під час попередніх відвідин цього будинку. Так зазвичай пахне старість і самотність.
«Доля у нас така…»
У невеликій затишній їдальні четверо бабусь ще доїдали полуденок, а ще троє, сидячи тут же на дивані, дивилися телевізор.
-Мене звати Надія Степанівна. Живу тут вже чотири чи то п’ять років, за професією - лікар. Раніше тривалий час жила й працювала в Узбекистані, тут теж допомагаю працівникам закладу, виконуючи все, що мене просять. До життя в терцентрі вже звикла, і мені тут добре.
-У цієї жінки не все в порядку із психікою, і багато з того, що вона сказала, не зовсім так, в тому числі й щодо професії, бо була вона медсестрою, а не лікарем, - уточнює згодом завідувач закладу. -У неї є син, який після того, як влаштував матір сюди, каже, що ніби на світ народився. Спочатку він оплачував її перебування тут, а вийшовши на пенсію, платити перестав.
Старенька в інвалідному візку назвалася Таїсією Михайлівною Нікончук. У терцентрі вона теж не перший рік. Із рідні в неї є дочка, яка тепер проживає десь на Півночі. До матері вона не навідується, що дуже і дуже засмучує стареньку, якій, судячи з усього, нестерпно хочеться хоча б на мить побачити поряд рідне обличчя. Тому й не дивно, що на запитання, як і чому змушена доживати віку серед чужих людей, вона лише гірко засміялась: “Як і всі, хто тут є. Доля у нас така…”
Далі ми знайомимося із дуже інтелігентною колишньою медсестрою міської лікарні Галиною Потапівною Намонюк.
- Я тут лише 8 місяців. Раніше разом з чоловіком та сином мешкала у трикімнатній квартирі в місті. Та спершу помер від інфаркту чоловік, а за ним важко захворів і помер у реанімації наш син. Для мене це стало дуже важким ударом, від якого й сама злягла. Крім сина, маю ще дочку, яка зараз на заробітках у Польщі, а також онучку. Доглядати за мною в них немає можливості.
-А вони вас хоч провідують тут?
-Ні, - з гіркотою видихнула після кількасекундної паузи старенька. - Нам тут добре, про нас дбають, турбуються. Якби ж тільки не туга за колишнім життям, за молодістю, яка ятрить серце і вгризається в душу…

«І мене закопають десь отут, а прийти на могилку буде нікому»
-Немає нічого гіршого, як помирати серед чужих людей, - підхоплює нитку розмови сусідка Галини Потапівни 87-річна Нонна Гнатівна Стецюк із села Пустильне, що на Рівненщині. - У мене теж була велика родина: мама, чоловік, двоє братів, але нікого з них уже немає в живих, хати наші стоять пустками. Батька я не знала, бо він помер, коли була ще зовсім маленькою, а мама покинула цей світ не так давно. Мене часто ображали, а заступитися було нікому. В молодості я дуже любила співати Після заміжжя разом з чоловіком, який працював на шостій шахті, ми переїхали в Жовтневе, отримали тут квартиру, а от дітей нам Бог не дав. Тож і мене закопають десь тут, і нікому буде й на могилку прийти. А дуже хочеться ще хоч разочок побувати в рідному селі, провідати мамину могилку, але вже не маю на це сили, і людей, які допомогли б мені виконати це останнє бажання, теж немає, - схлипує старенька, а потім співає пісню, слова якої не можуть залишити байдужою людину, в якої є душа і хоч трішечки співчуття до цих нещасних бабусь.
Немає нікого з рідних і в іншої мешканки кімнати Ганни Федорівни Кочмар, а також і в найстаршої з чотирьох бабусь – Зіни Василівни Кіндій, якій нещодавно виповнилося 90 і яка знаходиться в терцентрі вже 9 років. Потрапила сюди жінка після смерті чоловіка. Мала вона й доньку, яка 30 років пропрацювала лаборантом у лікарні, а потім захворіла на цукровий діабет і померла.
-Є у мене ще неодружений онук, який мешкає сам у хаті, де всі зручності на вулиці. До того ж він полюбляє випити. Можливо, якщо б поруч була жінка, все склалось би інакше, і мені б там місце знайшлося, - сумно каже старенька.
Мають рідних і мешканки іншої кімнати - 80-річна Фаїна Дистрюк та її сусідка Ніна Чепурнова, які потрапили сюди після лікарні і тільки й мріють, аби рідні скоріше забрали їх додому. У першої з них є син, який поїхав на заробітки, щоб забезпечити двох дітей і хвору після травми дружину. Тож доглядати ще й за хворою матір’ю нікому. У Ніни Дмитрівни, яка родом із Росії, є три доньки, але в Нововолинську мешкає лише одна з них. На прощання вона просто благає провідувати її.
Попрощавшись з бабусями і оглянувши благоустроєну кімнату з двома сучасними санвузлами, де люди, які потрапляють сюди вперше, два тижні перебувають на карантині, прямуємо в чоловічу половину. В одній із кімнат застаємо за комп’ютером 30-річного уродженця села Мовників Іваничівького району Богдана Крутія. У молодого чоловіка немає однієї ноги і численні сліди травм по всьому тілу. Він розповідає, що потрапив у терцентр півтора роки тому після нещасного випадку. Чоловік має дві спеціальності - столяра і токаря, працював на БРВ та в Житомирі. Є в Богдана і рідні але, у кожного, як він каже, своя сім’я і свої проблеми…
-У цього хлопця золоті руки, і він дуже нам допомагає, Йому ще б тільки якусь хорошу дівчину знайти, - співчутливо каже завідувач закладу, проводжаючи мене до виходу.
Валентина Савчук, сел. Благодатне
Матеріал підготовлений за ініціативи благодійного фонду Олександра Шевченка та українського журналістського фонду.

Розділ новин: 

Коментарі