Пройшовши випробування полоном, Олександр Гричай відчуває бажання повернутися в зону АТО

Публікації

Мудреці кажуть, що вік людини вимірюється не прожитими літами, а змістом і насиченістю життя. Ось чому так буває, що у безвусого юнака більше досвіду та мудрості, ніж у сивочолого чоловіка. Першому на короткому життєвому шляху довелося зазнати стільки болю і горя, скільки другому й не снилося.
Олександру Гричаю, мешканцю села Хмелівка, лише недавно виповнився 21 рік, та юнак уже пройшов таке випробування, яке уявити важко. Здається неймовірним, що у цивілізованому 21-му столітті люди здатні піддати одне одного таким жахливим стражданням…
Сашко Гричай народився 11 листопада 1993 року в селі Хмелівка. Там, на рідних сільських вулицях, він провів дитинство, навчався у місцевій школі, після закінчення якої вступив до Володимир-Волинського ПТУ №23. Здобувши професію машиніста сільськогосподарської техніки, юнак з 2012 по 2013 роки проходив строкову службу в місті Сімферополі. Демобілізувавшись, занурився у звичне життя, у працю на рідній землі, зустрічався з друзями. Та спокій виявився недовготривалим. 10 квітня 2014 року Олександра знову призвали на військову службу. Він був готовий до того, що їде у зону військових дій, але не міг навіть подумати, що на нього чекає попереду.
Першим страшним випробуванням стала уже фатальна Волноваха. А далі були Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Докучаєвськ… Трагічний Іловайськ. Саме тут 27 серпня Олександр Гричай, як і багато його побратимів по зброї, потрапив у полон. Для хлопця цей жахливий період тривав рівно 4 місяці. Що Сашко передумав за ці дні, знає лише він. Спочатку полонених тримали у містечку Сніжне, потім перевезли у Донецьк. Нелюди вкинули живих людей у яму, в якій було повно нечистот з туалету, що поблизу. Як виявилося пізніше, це була вигрібна яма колишньої будівлі Донецького відділення СБУ. Верховодили над українськими полоненими в основному чеченці-«кадировці». Обкурені наркотиками, завжди п’яні, вони знущалися з полонених, принижували їхню гідність, морили голодом. Та ніхто із побратимів Сашка не здригнувся перед випробуваннями, не попросив пощади, не зрадив. Зрозумівши, що нащадків козацького роду знущаннями не здолати, терористи намагалися застосувати іншу методику – підкуп. Золоті гори обіцяли, та всі їхні спроби виявилися марними.
Звільнитися з полону Олександрові Гричаю допомогли мінські домовленості. 27 грудня звільняли полонених, які належали до командирського складу. До них відносився і Олександр, оскільки в момент взяття у полон був заступником командира взводу. Весь час після звільнення лікувався, пройшов реабілітацію в санаторії «Світязь».
Нині Олександр Гричай знову повертається до повноцінного життя, знову радіє зустрічі з рідними і друзями. Про те, з чиєї вини українська армія понесла такі страшні втрати, а багато воїнів досі потерпають у полоні, Сашко намагається не говорити. Можливо, вважає себе надто молодим для того, аби судити тих, кому за званням і за віком потрібно бути мудрішими та відповідальнішими.
-Я встиг пережити дуже багато. І це багато – жахливе. Його вистачить на все життя, - каже Олександр, - та повірте, що дуже тягне назад, в АТО, до бойових побратимів. Хочеться бути поруч з ними, хочеться ще раз пізнати те своєрідне відчуття небезпеки, коли ти сам в собі виховуєш хоробрість. Тільки там розумієш, що таке справжня дружба і підтримка. Але поки що лікарі не радять повертатися. А тим, хто ще не служив у війську, бажаю уникнути участі у військових конфліктах, щиро зичу миру і спокою.
Коли Олександр розповідав мені про життя у полоні, чомусь пригадалися випадково почуті декілька років тому слова однієї жінки:
-Та що це у нас за молодь тепер? Що за армія? Не дай, Боже, війни, вони ж дременуть далі, ніж бачитимуть!
Не дременули. Не здригнулися. І сьогодні мужньо дивляться у вічі смерті, готові до кінця стояти за свою землю, а в особливих обставинах демонструють справжню нездоланність.
Антоніна Булавіна, с.Хмелівка, Володимир-Волинський район

Розділ новин: 

Коментарі