Посланий долею випадковий знайомий

У редакцію газети «Місто вечірнє» частенько надходять листи від наших читачів. Вони охоче діляться своїми історіями, переживаннями, мріями. Один із таких листів ми вирішили опублікувати.
«Трапилося це 2007 року. Тоді я була студенткою і мешкала в одногрупниці на квартирі. Якось, прийшовши ввечері з пар, взялася переглядати номери в мобільному. І раптом у мене виникла одна авантюрна ідея: переставити цифри в якомусь номері й зателефонувати за ним. Так і зробила, проте мені ніхто не відповів. Уранці, коли я вже й забула про цю витівку, мій мобільний озвався і незнайомий чоловічий голос промовив: «Доброго ранку. Ви до мене вчора дзвонили…» Я здивувалася: «Я? Та ви що! Ні, я вас навіть не знаю…» І тієї ж миті згадала, що то таки була я. Відразу ж попросила вибачення і сказала, що, очевидно, неправильно набрала номер — випадково переставила цифри. «То, може, випадково познайомимося?» — почула пропозицію. Познайомилися. Я назвала своє ім’я, сказала, що навчаюся у Володимирі-Волинському в педагогічному коледжі. Мій новий знайомий Сашко, як з’ясувалося, родом із Львівщини, працює у Львові, розвозить адресатам посилки з-за кордону. Він чомусь був упевнений, що його номер мені дали його ж друзі. Після цієї розмови Олександр не телефонував кілька днів, і я навіть не згадувала про нього. Але однієї неділі знову почула його голос. Надалі ми спілкувалися частіше — і це тривало три місяці. Та якось Саша сказав, що збрехав мені. Насправді він Василь. А прикрився чужим іменем, бо думав, що то якийсь розіграш. Коли зрозумів, що не обманюю, боявся відкритися, щоб я не образилась. «Я не можу без твого голосу й півдня прожити, — сказав. — Я закохався. Хоч не бачив тебе жодного разу, чітко розумію, що люблю, що кращої, добрішої дівчини нема в цілому світі. Знаю, що мені нема прощення. Але я приїду і зроблю все, щоб ти пробачила». Я вимкнула телефон. Образилася, що розповідала йому всю правду, а він брехав. Потім Василь ще телефонував, але я не відповідала. Згодом подруга вмовила мене пробачити йому.
Одного разу Василь сказав, що не може говорити зі мною до півночі, як завжди, бо має раніше лягти спати — завтра вранці йому треба вставати і бігти купувати квиток. Який? Куди? «До Володимира-Волинського, — відповів. — Ти зустрінеш мене?» Пообіцяла, що зустріну. Спитала, який він, як буде одягнений. Сказав: високий, худий, буду в білій сорочці й чорних брюках. Вранці я жартома повідомила мамі, що їду зустрічати її зятя. Приїхала до міста, прийшла на вокзал, стала збоку в надії, що п’ятий вагон буде далі, й думаю собі: «Треба спершу здалека подивитися на нього. Як не сподобається — не підійду». Ось і поїзд прибув. І просто переді мною — двері п’ятого вагона! Бачу: за ними стоїть якийсь хлопчина і всміхається мені. А коли вийшов, то відразу попрямував до мене. Я відвернулася, аж раптом: «Привіт. Ви, пробачте, не мене чекаєте?» «О ні, — кажу, — я чекаю свого брата». «Не обманюй, Наталю. Тільки одне мені скажи: звідки ти знала, де зупиниться п’ятий вагон? Отже, це — доля!» Василь узяв мене за руку й повів гуляти. Доходимо ми до собору Різдва Христового, а там — молодята. «Подивися, як гарно, — замріяно каже Василь. — Я впевнений, що скоро і в нас так буде». А я стою і думаю: «Може, й справді він — моя доля? Адже зателефонувала я йому випадково. І двері вагона відчинилися навпроти мене».
Прогулявшись по Володимиру-Волинському, ми поїхали в моє рідне село. Василь попросив мене його зачекати, а сам побіг до квіткового магазину. Вийшов звідти з букетом троянд. «Це тобі, Наталю, — сказав. — Вибач, що не відразу дарую. Просто вони зів’яли б у поїзді». І саме тієї миті моє серце йокнуло. Я зрозуміла, що від долі не втечу й не хочу втікати. Після цього Василь приїжджав частіше. Вперше ми побачилися 21 липня, а 14 жовтня того ж року він приїхав свататися. «Скільки можна їздити до тебе? — сказав. — Я і дня без тебе не можу. Виходь за мене! Я ж люблю тебе і знаю, що ти мене любиш теж». І 23 лютого 2008 року ми відсвяткували весілля. З Божого благословення лелека приніс нам дві донечки: Катрусю і Світланку. З першого дня нашого знайомства я як була для Василя Наталею, так він і звертається до мене ось уже майже дев’ять років. І завжди нагадує, що любить і кращої за мене немає в цілому світі. Дякує, бо не він мене, а я його знайшла. І обоє ми вдячні долі за те, що звела нас».
Підготувала Юлія Оберук

Розділ новин: 

Коментарі