«Погано те, що жодних пільг у людей, які силоміць були вивезені за межі Батьківщини, тепер немає»

Каже 85-річна нововолинянка Марія Цікра, яку ще дитиною разом із батьками як «ворогів народу» чекісти перед війною вивезли в Казахстан.
Щороку у третю неділю травня в Україні відзначається День пам’яті жертв, які загинули або постраждали внаслідок політичних репресій комуністичного режиму. Перейшовши у вересні 1939 року Збруч, Червона армія за лічені дні взяла під свій контроль Західну Україну. В умовах військового стану тут розпочалося повсюдне впровадження «народної влади». За кілька місяців тоталітарний режим швидко опанував ситуацію у містах і селах Волині та Галичини. Керуючись сталінською теорією класової боротьби, органи НКВС всюди шукали «ворогів народу» і «контрреволюціонерів». Такі люди бралися на облік, за ними встановлювався таємний нагляд. Вони були першими кандидатами на ізоляцію або фізичне знищення.
Одним із засобів беззаконня і свавілля «визволителів» стали репресії людей за так званими «списками», для підготовки і оформлення яких у центральному апараті НКВС була створена суворо засекречена спецгрупа. Списки складалися на підставі коротких довідок або доносів, які направлялися з периферії в НКВС, а потім особисто Сталіну. Далі вони потрапляли у військову колегію Верховного суду або до позасудових органів – «особливих трійок», які своїми вироками і постановами лише оформляли вказану в них міру покарання. До виявлених 383 списків було включено 44 тисячі арештантів, з яких 39 тисяч засуджено до розстрілу, 5 тисяч – до ув’язнення на 8-25 років.
Сотні тисяч «неблагонадійних» до початку війни було депортовано у віддалені райони Сибіру та Казахстану. До таких «ненадійних» потрапили й уродженка села Лисиченці Підволочиського району Тернопільської області, а нині 85-річна мешканка шахтарського міста Марія Цікра (Олійник) та її рідні. На той час дівчині було 8 років, її братові Богданові – 15.
-До 1939-го року наше село, де жили патріоти, які дуже любили свій край, було під владою Польщі. Мої земляки тричі ставили пам’ятник Тарасу Шевченку, який поляки щоразу руйнували, але вранці він з’являвся знову. Не була винятком і наша родина. Мій батько Володимир Олійник, як і двоє його менших братів – Федір та Василь, усе життя займалися політикою, були активними учасниками «Просвіти». Коли в село прийшли радянські війська, Федір був одним з перших, хто виступив проти нової влади. За це в січні 1940 року його заарештували і віддали під суд «трійки». Після цього ніхто з рідних його вже не бачив. Невідомо навіть, де його могила і чи є вона взагалі. А у квітні в нашу хату серед ночі нагрянули енкаведисти, і через якийсь час ми опинилися на півночі Казахстану – у Кизил-Аскерському овочерадгоспі на фермі №2, - згадує Марія Володимирівна. – Богдан пішов пасти овець, мене ж відправили у школу, де я закінчила чотири класи (більше там не було), хоча й дуже хотіла вчитися далі. Коли почалася війна, батька та брата заарештували й посадили на п’ять років у в’язницю, повісивши на обох ярлик «зрадник Батьківщини». Там вони просиділи три роки, а потім, звернувшись до Сталіна, попросилися на фронт. Їхнє прохання задовольнили. Пішов на війну і найменший татів брат Василь, який того ж року загинув. У радгоспі майже не залишилося чоловіків, тому на роботу стали брати дітей. Одного дня, коли ми збирали в полі картоплю, дізнавшись, що один з чоловіків збирається їхати у центральну садибу по хліб (видавали по 200 грамів на день на людину), я вблагала його взяти мене із собою. Дітей попросила переказати ввечері мамі, що поїхала шукати школу. В центральній садибі знаходилася семирічка, директором якої була Тетяна Петрівна Тєлєвная. «Что тебе надо, детка?» - запитала вона, побачивши мене на порозі кабінету. Я відповіла, що дуже хочу вчитися. Директор зауважила, що навчання вже давно почалося і я, пропустивши два роки, мовляв, не зможу наздогнати інших учнів. Та я настояла на своєму і стала п’ятикласницею, правда, з іспитовим терміном. Коли наступного дня, повернувшись додому, розповіла про це мамі, вона дуже засмутилася, адже в мене не було ні у що взутися, ні у що вдягнуся. Та мене це мало хвилювало: ходила в татових черевиках та фуфайці.
Вона була вже у сьомому класі, коли закінчилася війна і з фронту повернувся тато.
-У школі я почула, що нам уже можна повертатися в Україну, і стала просити батьків їхати в рідне село, але вони не погоджувалися. Побоювалися, що нічого доброго на них там не чекає. Та я була настирлива, тому у січні 1947 року, залишивши рідних, вирушила в дорогу сама. На Тернопільщину дісталася аж у квітні. Добиралася, як кажуть, на перекладних: товарняками, у кузовах машин, на підводах. Зупинилася в маминого рідного брата. А через рік на Батьківщину повернулися батьки. Бабуню, яка впала і стала калікою, тато привіз на плечах у рядні.
Закінчивши в рідному селі сім класів, Марія стала щодня пішки долати сім кілометрів до райцентру, де була десятирічка. Отримавши документ про середню освіту, вона вступила на фізмат до Кременецького педінституту. Направлення на роботу вчителем математики отримала у Хмельницьку область, де й зустріла свою майбутню долю – інженера однієї з волинських копалень Євгена Цікру. Після весілля молодята переїхали у Нововолинськ. Чоловік працював на шахтах, Марія Володимирівна спочатку навчала математики у вечірній школі, а потім перейшла у ЗОШ №2, де пропрацювала ще кілька років після пенсії.
-У мене були дуже хороші й сильні учні. Вони без проблем вступали до престижних московських вузів і легко знаходили там роботу. Один із них – доктор наук, працює в Австралії, - з гордістю розповідає колишня вчителька. – Закінчили вузи і успішно будують кар’єру троє наших з Євгеном, якого вже немає з нами, доньок. Людмила з чоловіком після інституту тривалий час жила в Ростові-на-Дону, працювала в науково-дослідному інституті, а після розвалу Союзу переїхали до Луцька. Друга дочка Ольга – кандидат медичних наук, працювала викладачем на кафедрі фармакології Тернопільської медичної академії, потім переїхала в Канаду, де десять років добивалася, щоб працювати лікарем, і таки добилася свого. Найменша Оксана мешкає тут, зі мною. Вона – вчитель англійської мови у школі і веде курси з іноземних мов як підприємець. У мене троє онуків, восьмеро правнуків, троє з яких проживають у Торонто, а п’ятеро – в обласному центрі, є вже також і праправнук. Життя ніби налагодилося, погано лише те, що жодних пільг у людей, які силоміць були зірвані з рідних місць і вивезені за межі Батьківщини, тепер немає, - зітхає моя співрозмовниця.
Валентина Савчук, м. Нововолинськ

Розділ новин: 

Коментарі