«Поезія і пісня допомагали нам вижити на передовій, зцілювали зранені душі і вселяли віру, що принесені жертви – не даремні»

У цій війні не буде
переможця.
Чи буде таки справжня
незалежність,
Побачимо уже через роки…
Повірив би я в чудо залюбки,
Якби не помічав ту
протилежність
Між словом й ділом кожного «вельможця».
Цими віршованими рядками волинському барду, учаснику бойових дій на сході Юрію Щербику вдалося влучно відобразити всю сутність того, що зараз відбувається в Україні. Він ніби заглянув у душу кожного пересічного українця і побачив ту прірву, яка розділила зубожілий до краю народ і олігархічний клан можновладців. «Усі війни на світі є лише наслідками війни найбільшої – боротьби за людські душі, яка триває від початку створення світу між силами добра і зла, між Богом і його опонентом», - написав автор у «Слові до читача» своєї другої збірки «На лінії невидимих фронтів», презентація якої відбулася в центральній міській бібліотеці шахтарського міста у перший день весни. Його дуже хвилює, що «під час війни утричі швидше дорослішають діти».
Народився Юрій Щербик 2 березня 1970 року в Казахстані. Був середнім із трьох братів. Коли хлопчині виповнилося п’ять років, родина повернулася на Волинь (мама поета Марія Іванівна в 1965 році була випускницею Нововолинської середньої школи-інтернату – ред.) і оселилася в селі Усичі, неподалік Луцька. Свої перші вірші Юра написав у молодших класах, після чого класний керівник Степан Тур допоміг йому записатися в бібліотеку для дорослих. Ще навчаючись у школі, Юрко захопився грою на гітарі, і складені ним вірші вже тоді ставали мелодіями, які народжувалися під впливом творчості тогочасних бардів Володимира Висоцького і Булата Окуджави. Дитяче захоплення ще більше зміцніло під час навчання в училищі. А от потреба заявити про себе як про поета читацькій аудиторії, висловити власні почуття та роздуми, все, що вдалося побачити і пережити на війні, у Юрія Щербика з’явилася вже на фронті. На війну він пішов добровольцем у 2014 році, залишивши вдома маму-пенсіонерку і сина-старшокласника (нині синові вже 20, і він живе з матір’ю окремо від батька). Керувався принципом: «Хто, якщо не я». Воював у 72-й ОМБр, хоча йому пропонували їздити на передову лише в ролі артиста.
-Наша батарея кочувала вздовж лінії розмежування неподалік Гранітного в Донецькій області. Там і народилася моя перша збірка «Небо Донбасу», яка зараз вийшла вже третім тиражем у 900 примірників. Усвідомлення того, що поезія і пісня є найголовнішим у житті, зростало і зріло в мені паралельно з особистими поразками та перемогами, з болем і радістю, з війною і миром. Спочатку я писав і викладав вірш в Інтернет раз на місяць. Потім поезія і пісні, які виконував на прохання друзів під супровід «бойової подруги» –гітари, що подарували журналісти «Інтера» (згодом я привіз із дому свій інструмент), стали для мене такою ж потребою, як щоденний хліб. І хоч зазвичай, «коли говорять гармати, музи мовчать», у хвилини затишшя я вже не міг обійтися без того, щоб не писати, не співати і не фотографувати. Це допомагало виживати на війні, пережити смерть друзів, розраджувало, зціляло зранені душі і вселяло віру в те, що всі ці жертви не даремні, - розповідає поет. – У цей період (теж через мережу) я й познайомився з літератором Валерієм Гнатюком, у творчому доробку якого вже не одна книга. Він і став моїм першим критиком та консультантом.
Повернувшись через рік додому і побачивши, що його вірші знайшли сотні відгуків серед шанувальників поетичного слова, Юрій, за його словами, пішов проти себе – поїхав заробляти гроші на книгу в Польщу. Видати другий і третій тираж та другу збірку допомогли друзі.
-Скажу чесно: зараз мені соромно, що брав у них гроші на книжки, бо є справи важливіші – війна в країні. Книги свої я зазвичай дарую, отримуючи моральне задоволення від того, що їх читають. До речі, поки я був на Донбасі, в хату до моєї мами люди приносили і зараз приносять закуплені за власні кошти бронежилети, каски, одяг, харчі та інші речі, перетворюючи дім на військовий склад (сам Юрій мешкає в Луцьку – ред.). Коли всього цього набирається стільки, що вже нікуди класти, мама зв’язується з волонтерами, і вони відвозять усе на передову. На війні доля звела мене з одним із них – Валерієм Курстаком, який допоміг нам з мамою добратися й на цю зустріч. Стосовно другої книги «На лінії невидимих фронтів», то вона переважно про іншу війну – «зеленого змія», який калічить долі й переселяє тисячі людей у світ, з якого немає вороття.
«Ми ніколи не будемо знати насправді, скільки життів забирає ця війна людини проти себе. Завжди, коли проходжу повз цвинтар, з’являється загострене відчуття швидкоплинності часу. Мабуть, тому, що з-за паркану на мене дивляться знайомі імена і обличчя. Серед них і мій брат, який ніколи не нарікав на здоров’я, але у 25 років перший напад хвороби підшлункової залози виявився для нього останнім…» - написав автор в одній із новел другої збірки. Редактором і першим читачем рукопису стала поетеса Світлана Костюк. Побачити вже видану книгу їй, на жаль, не судилося. Тому й презентація збірки «На лінії невидимих фронтів» відбулася у Нововолинську. Всі виручені, за порадою друзів, після презентації кошти за книжки Юрій Щербик передає хлопцям на передову.
Валентина Савчук, м. Нововолинськ

Розділ новин: 

Коментарі