«Почуйте мене, діти! Я ж так вас усіх люблю»

Публікації

Цей лист-звернення до власних дітей і онуків, в якому кожне слово дихає невиплаканим душевним болем і розпачем, попросила надрукувати наша читачка Марія Сергіївна. Ось уже декілька років невістка не дозволяє їй бачитися з улюбленою внучкою Діною, яка так схожа на покійну маму пані Марії.
«Оглядаючись у минуле, я ніби наяву бачу обличчя своєї дорогої матусі: її м’яке чорняве волосся, прямі тонкі чорні брови та лагідні чорні очі. Мама завжди була фізично здорова і надзвичайно трудолюбива. Я думала, моя люба матінко, що ти будеш поряд зі мною вічно, і тому всі мої думки й турботи були про власних дітей, а твоїх онуків. До тебе, матусю, навідувалася рідко – все бракувало часу. Але одного дня сталося непоправне – ти раптово занедужала, і не встигла я отямитись, як тебе не стало. Мовби яскрава зірка спалахнула і передчасно погасла...
Тепер мені стільки ж років, скільки було, мамо, тобі, коли невмолима смерть вирвала тебе з мого життя, поселивши в серці пекучий біль утрати і невиліковну тугу.
А ти, моя люба внученько Діночко, так разюче схожа на свою прабабусю. Ті ж самі м’які риси обличчя, чорні вузькі брови і великі чорні очі. Де ти, моя дівчинко, моя дорогенька внучко? Чому приходиш до своєї бабусі хіба лише в снах? Я вітаю тебе з кожним твоїм днем народження, але й у мене вони теж бувають…
Я все життя старалася, щоб моїм дітям жилося безбідно і комфортно. І навіть у гіркі часи українського дефіциту продуктів ви, дорогі мої діти – Вітю, Славо та Соню, завжди почувалися захищеними і не раз дякували мені за багаті столи і мою щиру материнську допомогу. Тоді чому ж тепер ви стали такими чужими і далекими, перестали чути німий біль зраненої материнської душі? Я ж так вас усіх люблю і готова у будь-яку мить по краплиночці віддавати за кожного з вас власну кров і навіть життя… Чому ви так рідко заглядаєте в мій одинокий, порожній і осиротілий без вашого любого тата дім? Чому не приводите і не пускаєте до мене онуків? А ви, мої синочки-соколики, невже забули, як я не спала ночами і сиділа біля ваших ліжечок, коли ви так часто хворіли? Чому ж тепер мені доводиться платити чужим людям за те, що відремонтують дах у хаті чи допоможуть привезти з дачі мішечок картоплі? Ви ж так переконували мене, коли станете дорослими, завжди будете поруч і допомагатимете мені у всьому. А ти, моя донечко Соню, чому забула стежку до маминого порога, ніколи не зателефонуєш, не спитаєш про моє здоров’я, про те, що мені болить і чи маю в домі шматок хліба? Невже, мої діточки, це така ваша подяка за те, що заради кожного з вас я готова на все, щоб тільки ви були здорові і ніколи не знали біди?..
Ваша любляча мама і бабуся Марія».
Ксеня Лучко, м.Нововолинськ

Розділ новин: 

Коментарі