Пізнє зізнання: на весіллі вони наче допивали одну на двох гірку чашу…

Вона і зараз кохає його, хоча сама вже бабуся. А спогади, невблаганні чи, може, благословенні, знову і знову повертають її у 70-ті.
І перед внутрішнім зором постають двоє друзів – Володя та Сашко, що приїхали до Володимира з одного із сіл району. Обоє – студенти сільськогосподарського технікуму, жили на приватній квартирі неподалік. Вони чи не одночасно помітили гарне молоде дівчатко, яке мешкало разом з господинею і мало ніжне ім’я Галинка. Почали витися довкола неї. Та вона з першого погляду вподобала Володю. І невдовзі тепле почуття приголубило обох. Уранці він біг на пари, вона – на роботу, а всі вечори проводили разом, іноді навіть запрошували до своєї гамірної компанії господиню. Що то реготу було, сміху, цікавих історій!
Коли Галина у вихідні працювала, Володя їздив додому. Від люблячих маминих очей годі було приховати своє щастя. Тож незабаром почали наполягати, щоб син познайомив зі своєю дівчиною. І Галя своєю щирою вдачею припала Володиній мамі до душі. Вона навіть мріяла, що Володя після закінчення навчання та служби в армії одружиться саме з цією дівчиною.
Так би воно й сталося, але…
Мабуть, щось магнетичне було в Галині. Микола, хлопець із сусідньої вулиці, повернувшись з місць позбавлення волі, вирішив, що ця дівчина має бути його. Почав переслідувати Галину, освідчуватися. «Я кохаю Володю», - захищалася Галина. «Якщо не вийдеш за мене, - пригрозив Микола, - я його вб’ю». Галя повірила тій погрозі, бо що тому Миколі втрачати? «У тебе на роздуми кілька годин», - на прощання холодно кинув некоханий. А Володя саме поїхав додому і повернутися повинен був пізно ввечері. Надто пізно. І порадитися з ним ніяк, і попередити… Годинник невблаганно відлічував час, тяжко було на серці. Так і просиділа, склавши руки й опустивши голову. Одна тільки думка свердлила мозок: «Що робити, як його врятувати?» Рипнули двері. На порозі стояв Микола. «Ну що, надумала?» - спитав, як ударив. І вона відповіла: «Так…»
Микола миттю вискочив з хати і за якийсь час повернувся разом зі своєю матір’ю, яка, ще й не ввійшовши в кімнату, защебетала: «Ой, моя дорога невісточко, ходімо до нас, а потім поїдемо до твоєї матері та відсвяткуємо заручини». Мов у тумані, йшла за цими чужими їй людьми. Майбутня свекруха не припиняла базікати. А Галина уявляла собі замкнений трикутник, який раптово затиснув її у свої лещата, і тепер вона змушена робити жахливий вибір: йти заміж за нелюба, щоб урятувати того, кого кохає до нестями.
Ледь не знепритомніла Галинина мати, коли, не сподіваючись на доньчин приїзд, змушена була приймати ще й сватів. Але не від Володі, про якого не раз розповідала Галина, а від Миколи. Та Галинка нічого не пояснювала і була немов з каменю. «Нехай там що, але буде врятовано життя. А я звикну. Терпітиму, буду Миколі вірною дружиною…» - міркувала Галя.
Цілу ніч бачила уві сні Володю…
«Дитино, бійся Бога», - кричала мати Володимира, коли син схопив ніж і хотів заподіяти собі смерть. Не тямив хлопець, що робить, бо серце стискав такий пекучий біль, який несила було терпіти навіть доволі мужньому чоловікові. Хіба так може, повинно бути? Жити не хотілося; але здоровий глузд поволі перемагав. Найгірше було те, що вона нічого йому не пояснила.
А Галина й Микола готувалися до весілля. «Ти наполіг на тому, щоб я розійшлася з Володею, - сказала Галина Миколі, - тож тепер я наполягаю, щоб Володя в нас був на весіллі». «Ні, – блиснув очима Микола, – цього не буде». - «Побачимо», - спокійно відповіла Галина.
Володя був у них на весіллі… старшим сватом. Сумний та невеселий сидів, спостерігаючи за гостями та за зажуреною Галинкою. Микола запізнювався на дві години, і вкрай знервована Галина не знала вже, що й думати. «Не журіться, - вперше усміхнулася наречена, - горілка є, їжа також, будемо пити й гуляти». Це почув і Володя. «Нехай краще не приїжджає зовсім, - стрепенувся хлопець. – Я маю при собі паспорт…» Але він приїхав.
Минав час. Володя закінчив технікум, відслужив у війську, так і не дізнавшись про причини Галиної зради. Відчував тільки, що вона кохає його.
У Галини народилася донька, але не була вона щасливою у шлюбі з Миколою, чоловік пиячив і зраджував їй Аж раптом вісточка від Володі: «Приїдь, Галинко, до мене на весілля…» Знову здригнулася душа. А як же вона може їхати? Але ж більше такої нагоди може не бути!
О, тільки тепер вона зрозуміла, як боляче було йому на її весіллі. Ось і його садиба, музики заграли марш. Назустріч вийшла мати Володі. Вона ж одразу впізнала перше синове кохання, підійшла, обійняла, поцілувала. І Володя вийшов назустріч, і його наречена. Цілковито такі, якими бачила їх уві сні. Він кинувся до Галини, поцілував. Гості, мов гуси, ледь шиї не поскручували: хто така? Мати Володі відповіла, нічого не приховуючи: «Це його перша дівчина».
Оголосили танець. Володя відшукав поглядом Галинку і попрямував запрошувати. «Це буде єдиний наш, Володю, танець. Не смій більше мене запрошувати, не давай приводу молодій дружині для сліз та хвилювання». А він пригортав її та засипав нескінченним словом «чому?». І вона розповіла всю правду. Володя стиснув так боляче руку, що та мало не скрикнула. «Що ж ти наробила? – ледь вимовив. – Чому мовчала, адже зараз пізно щось змінювати». - «Пізно, - погодилася. – Мабуть, така наша доля».
Усе, скінчилась музика. Впродовж усієї забави ще не раз крадькома дивилися одне на одного, наче допивали одну на двох гірку чашу. Хотілося надивитися вдосталь, щоб ті дорогі серцю риси ніколи не забути.
…Відтоді минуло багато років. Стала Галина бабусею, може, і Володя бачив онуків. Відтоді більше ніколи не схрестило життя їхні стежки. Але ще й досі живе Галина мрією зустріти перед смертю дорогу серцю людину.
Записала Дарина Калішук, м. Володимир-Волинський

Розділ новин: 

Коментарі