Під Божим благословенням Микола і Віра Удуди прожили 35 років разом

Найперших людей – Адама і Єву – Господь створив подружньою парою. І в цьому була велика мудрість Творця. Саме подружжя є втіленням Божої любові, основою життя, продовження роду. А щасливе подружжя – це і щасливе майбутнє, щаслива старість, а найголовніше – щасливі діти. Прикладом цього є подружнє життя настоятеля собору Різдва Христового отця Миколи Удуда і його дружини Віри Михайлівни. В їхніх душах з дитячих років був Бог, бо обоє зростали в родинах, де міцна віра була помножена на взаємну любов. Вони народилися в селищі Жвирка Сокальського району Львівської області. Микола прийшов у цей світ 1957-го року, а Віра Войтович – через три роки, у 1960-му. Навчалися в одній школі, та й проживали майже поруч, на паралельних вулицях. Сім’ї Удудів та Войтовичів дружили між собою. Одружилися Микола з Вірою 8 серпня 1981 року. На той час молодий чоловік працював водієм у 1-й школі в Сокалі, а Віра – у центральному статистичному управлінні.
Звичайно, перші кроки подружнього життя були не без труднощів, і тут молодятам прийшли на допомогу батьки.
-Бог послав нам дуже мудрих батьків, - каже отець Микола. – Вони ніколи не нав’язували нам свою думку, а вміли зважено і тактовно дати пораду, залишаючи вибір і кінцеве рішення за нами. Вони можуть слугувати прикладом для багатьох родин. Коли мені доводиться з благословення митрополита розлучати подружжя, однією з найпоширеніших причин розлучення є втручання батьків. Буває так, що батьки намагаються вирішити проблеми дітей поза їхніми спинами. Як правило, нічого доброго з цього не виходить. А тому чинити так ні в якому разі не можна. Поради батьків мають бути зваженими.
Саме підтримка батьків виявилася необхідною, коли у 1986 році Микола Удуд вирішив вступити до Одеської духовної семінарії. Правда, був і опір, особливо з боку директора школи, який звільнив водія з роботи за статтею – самовільне залишення робочого місця. Та Микола Удуд слухав те, що йому в серці казав Бог. Йому належало прожити далеко від сім’ї чотири роки. Дружина і маленький син залишалися з батьками. До того ж Віра чекала другу дитину. Тому, коли Микола їхав в Одесу, батьки запевнили, що не залишать доньку і невістку саму. На сімейному зібранні родина дала йому своє благословення. В той час, як Микола став слухачем семінарії, Бог дав йому ще одне благословення – народження донечки.
Окрім того, що Микола Удуд рідко бачився з родиною, життя в семінарії було непростим. Студенти все робили самі: кочегарили, куховарили, керували при потребі машиною. Семінарія була закритим закладом, а тому зустрічі з рідними, котрі приїздили на відвідини, відбувалися лише з дозволу керівництва і за межами закладу. Вже пізніше можна було спілкуватися з гостями на спеціально відведеній території.
Після закінчення семінарії у 1991 році з благословення митрополита Філарета Миколу Удуда направили на Волинь. Його першою парафією стала церква в селі Хотячеві. В нійі отець Микола прослужив рік, а затим за порадою благочинного Сергія Депа перейшов у собор Різдва Христового, на той час ще автокефальний храм. Отець Микола став першим священиком відбудованого храму і п’ять років служив сам. У 1997 році для священика виділили приміщення для проживання і до коханого чоловіка змогла приєднатися дружина. Про ті роки, коли на Волині відроджувалася Українська церква, отець Микола згадує із хвилюванням:
-Найприємнішим було те, що ми першими почали служити українською мовою. Дехто намагався переконати мене, що, мовляв, навчався у семінарії російською, студіював старослов’янську, значить і службу слід відправляти цими мовами. Та близько 5-ти тисяч парафіян, які нині моляться у нашому храмі, є свідченням того, наскільки важливою є служба рідною мовою. Нам дуже допомогли волиняни, які свого часу виїхали до Америки та Канади. Вони надсилали церковні твори українською мовою. Особливо багато прислав отець Сергій Кицюк із Торонто.
Та все ж найпершою і найголовнішою порадницею для отця Миколи була дружина. Їхнє подружнє життя будувалося на міцному фундаменті любові та взаєморозуміння. А якщо батьки щиро люблять одне одного, то і діти створять власні сім’ї на засадах любові.
Отець Микола дуже хотів, щоб син також став священиком, але Володимир вступив до педколеджу. Проте він часто допомагав батькові під час служби. Одного разу Володимир підійнявся на хори. Регент церковного хору Марія Жиромська відкрила у хлопця співочий талант. Мабуть, це була милість Божа, і Володимир після закінчення коледжу навчався у семінарії в Луцьку. Нині він у парафії в селі Воля Ковельська, заочно закінчив відділ релігієзнавства Острозької академії. Донька Марічка також навчалася у педколеджі , а згодом стаціонарно освоювала професію культуролога в Острозькій академії.
А батьки і нині, через 35 років, почуваються щасливими, хоч часто замислюються над тим, що життя швидкоплинне і багато чого не встигаєш здійснити.
-Бог нам допоміг зберегти найголовніше, що потрібно для щасливого подружнього життя: любов, взаємоповагу і терпіння. Завдяки цьому ми перебороли і надалі переборюємо всі труднощі, - підсумовує отець Микола. – Бог високо цінує терпіння. Християнські мученики навіть дякували Господу за те, що навчив їх терпіти. З5 років подружнього життя ми святкували скромно, привітали одне одного, купили солодощі, переглянули альбоми. Я вважаю, що родині священика не личить влаштовувати гучне святкування, особливо, коли народ переживає важкі часи. Ми любимо у вільний час поїхати на рідну землю, насамперед вклоняємось могилам батьків, які протягом чотирьох років пішли від нас, тоді йдемо до рідної хати, за якою доглядають родичі, але переважно самі дбаємо про батьківську оселю. Я не цураюся ніякої роботи, роблю ремонт. А ще часто їздимо до дітей, тішимося трьома онуками.
Антоніна Булавіна, м. Володимир-Волинський

Розділ новин: 

Коментарі