Такими біблійними словами характеризують мешканці Красностава незабутнього настоятеля Свято-Василівської церкви отця Петра Лебідя.
«Такого батюшки у нас не було і вже не буде»
Скромний, людяний, щирий, душевний, працьовитий – саме таким залишився в пам’яті красноставців і жителів сусідніх сіл отець Петро Лебідь. Кореспонденту «Міста вечірнього» не зустрілася в селі така людина, яка б сказала про покійного священика погане слово. Чим же заслужила таку шану в серцях і пам’яті своїх парафіян ця людина?
Петро Лебідь народився 1921 року в селі Овадне у побожній родині. Підлітком прислуговував у церкві. Освіту (7 класів) здобув у сільській школі, а сам прагнув до духовного життя. 1940 року Петро Лебідь закінчив єпархіальні курси і був призначений псаломщиком у села Овадне та Могильне. В 1943 році став дияконом, а ще через рік – священиком.
Та його життя було поєднане із Свято-Василівською церквою у селі Красноставі, куди отець Петро був направлений 1951 року. Цьому сільському храму він присвятив 43 роки свого життя, аж до останнього дня – 3 березня 1994 року.
Отець Петро служив Богу і людям у ті часи, коли в Україні розгулював войовничий атеїзм. Отож ставлення до священика та його родини було не тільки упередженим, а й відкрито презирливим. Дружину священика називали попадею, дітей – «попенятами». Про священнослужителів складали анекдоти, висміювали в тогочасній літературі, в якій священик трактувався як грубий невіглас, жадібний і корисний нахаба. І це в той час, як священики залишалися найосвіченішими та найгуманнішими людьми в суспільстві, яке духовно і морально деградувало. Але таке ставлення до служителів церкви було вигідно тим, хто ставив собі за мету знищення православної віри і української нації.
Для отця Петра і його родини, що складалася з 6-ти осіб: дружини, трьох дітей, тестя і тещі – правління колгоспу виділило 15 соток землі для господарювання. Жити довелося в маленькій і тісній церковній сторожці, яка, вже дещо змінена, збереглася по сьогоднішній день. Схилилась над будівлею столітня липа. Родина священика також прибирала церкву і церковне подвір’я. Через 6 років власними силами сім’я звела свій будинок. Для того щоб отримати ще хоч клаптик землі, матушці поставили умову: взяти для обробітку буряки та картоплю у колгоспі. Сам отець працював на скиртуванні сіна, а взимку власноруч заготовляв дрова, пас у черзі корову. Він ніколи не просив допомоги у своїх парафіян. Люди самі пропонували її.
Та незважаючи на труднощі, отець Петро жив повноцінним і багатим духовним життям. Він пам’ятав настанову Ісуса: «Не шукайте скарбів на землі, а на небесах». Прагнув, щоб і його духовні учні вчилися жити з Богом, дотримувалися Господніх заповідей. Отець Петро підготував до вступу в духовну семінарію юнака із села Павла Селещука, дав духовну характеристику отцям Івану Хільчуку, Михайлу Ткачуку та Володимиру Гузу.
Отець Петро завжди перебував у послуху перед Владикою Волинської єпархії, а тому неодноразово направлявся на служіння в інші приходи: в церкви у села Жовтневе, Черчичі, Тумин, Селець. Незадовго до смерті освятив і поблагословив місце на будівництво церкви у селі Свійчів.
Священик завжди знаходив час для щирої розмови з людьми, і для нього не мали значення становище в суспільстві, вік і освіта. Він підтримував усіх, хто потребував доброго слова і сердечної участі. Зустрічаючись з людьми, неодмінно кланявся їм. Отож недаремно під час прощання з отцем Петром пролунали такі слова: «Такого священика у вас не було і більше не буде».
«Сім’я і рідні були для нього цілим світом»
У посланні своєму учневі Тимофію апостол Петро писав, що священик для прикладу іншим має бути хорошим сім’янином, мати лише одну дружину, любити і поважати її, добре виховувати своїх дітей. Цим словам апостола залишився вірним і отець Петро. В мирі та злагоді прожив він вік з дружиною Ганною Панасівною, виростили разом трійко дітей – Ніну, Рахілю і Миколу. Діти обожнювали батьків. Кожне слово батька сприймалось як наказ, хоч отець Петро завжди розмовляв з дітьми лагідно, ніколи не підвищував голосу, а вимогливість його сама собою складалася з переконань, яких він сам дотримувався непорушно. Всі троє дітей здобули вищу педагогічну освіту. Ніна Петрівна навчала географії у школі села Жовтневе. Рахіля Петрівна присвятила свою педагогічну діяльність дітям з нелегкою долею, працювала в школі-інтернаті та дитячому будинку в Нововолинську. Деякий час вчителювала у селі Стенжаричі. В Локачах навчає і виховує дітей Микола Петрович.
Життя дітей священиків у Радянському Союзі в моральному плані легким не було. Над ними висіло атеїстичне закляття, і нелегко цим дітям, вихованим у глибокій духовності, доводилося поступатися сумлінням, вступаючи в комсомол чи в піонери. Не легшим було і життя дітей священнослужителів, які обрали професію вчителя. Чи мали вони право не вийти на комуністичний «воскрєснік», який, як правило, влаштовувався у світлу неділю Воскресіння. Опинялися такі вчителі між двох вогнів, бо, з одного боку, змушені були виконувати накази влади, а з іншого – ставали об’єктом пересудів незадоволених батьків.
Було і гірше, про що нині важко згадати без сліз.
-Коли я працювала в Стенжаричівській школі, - пригадує Рахіля Петрівна, - мене викликали у райком партії і «порадили» написати в газету статтю про те, що я засуджую духовенство і відмовляюся від свого батька. Та я ні за що не могла цього зробити. І не тільки тому, що це великий гріх в очах Бога, але від такого батька, який був у мене, не відрікаються.
Справжня педагогіка тісно пов’язана з духовністю. Ось чому отець Петро поважав працю вчителя і вітав професійний вибір своїх дітей. Він знав, що, виховані в послуху Богові, вони знайдуть стежки до дитячих сердець. А онук Вадим пішов дорогою дідуся і став священиком.
(Продовження у наступному номері)
Антоніна Булавіна,с. Красностав, Володимир-Волинський район
Коментарі