«Отець Петро не шукав скарбів на землі. Він шукав скарби на небі»

h3>
Божий храм і душа отця Петра Лебідя, здавалося, були єдині. Він дуже любив свою красноставську Свято-Василівську церкву, піклувався про неї, мріяв надати їй гарного вигляду, зберегти традиції, любив старовинний церковний одяг. Та у 1959 році і священик, і всі парафіяни церкви пережили велике потрясіння. Про це згадує мешканка села Красностав Галина Юрчук:
-Це трапилося 16 лютого 1959 року. В Красноставі перезахоронювали останки поляків, які були поховані у Людмильполі. Під вечір привезли новий кінофільм. Клуб тоді ще був дерев’яний, але селяни в кіно ходили залюбки. Як тільки почався фільм, кіномеханік Петро Селещук побачив, що горить церква. В перших рядах глядачів сидів Іван Воропаєв, який очолював парторганізацію. Почувши про пожежу, він байдуже махнув рукою, але людям вже було не до кіно, і всі висипали на вулицю, побігли рятувати храм. Найперше, що кинулося у вічі, це розбиті вікна. Потім вияснили, що через них кинули запалені факели. Коли люди бігли до храму, помітили, як від церкви віддалялися чотири постаті. Декого навіть впізнали, але за браком доказів не хотіли називати. Отож ні у кого не було сумніву, що це був умисний підпал. Пилип Мазурок зателефонував на аеродром. Було дуже багато болота, і машина, якою прибули на допомогу солдати, загрузла. Люди носили відрами воду, піднімалися по драбинах, аби врятувати цінні ікони, аж на купол піднялися по водостічних трубах і звідти лили воду. Це була смілива сільська молодь, яка цінувала духовну спадщину села і дбала про свій моральний поступ. Бог оберігав людей. Ніхто не впав, не постраждав від вогню.
Після пожежі люди власними силами відновлювали храм, збирали необхідні кошти. Художник Григорій Різник, нині покійний, прибув з Києва, щоб намалювати образи на куполі. Ця людина все робила заново, не спотворювала, а творила. Під час ремонту церкви члени церковної двадцятки щоночі сторожували біля храму, аби знову зловмисники не спричинили зла будівлі. А тому всі люди, які в той період служили у храмі: члени двадцятки, старости, диякони, хористи – увійдуть в історію церкви.
Однак отця Петра викликали у відповідні органи і змушували взяти на себе провину щодо пожежі у храмі. Вимагали, аби священик зізнався, що це він, необережно користуючись свічкою, підпалив церкву. Звичайно, з такою кричущою неправдою змиритися було неможливо. Та й ніхто в це не повірив. І хоч люди, налякані режимом, не називали імен зловмисників, але чесне ім’я отця Петра не дозволили очорнити.
Священик разом з парафіянами ревно оберігали як матеріальні, так і духовні цінності храму. З великою пошаною ставляться красноставці до могили отця Антонія Бойковського, який загинув 1943 року і спочиває на церковному подвір’ї. Отець Антоній загинув мученицькою смертю на лісовій дорозі. Невідомі зловмисники закатували священика, викололи йому очі. Могилі отця Антонія низько вклоняються люди. Вклонявся завжди і отець Петро. Вже будучи важко хворим, він планував зробити ремонт головного купола, перекрити церкву. За церковні кошти привіз два причепи білої цегли, дошки, цинкову бляху, фарбу. Самотужки разом з родиною весь цей матеріал розвантажили. Але він не встиг втілити своїх задумів. Цьому завадила смерть. І лише через 20 років новий настоятель отець Сергій Зозуль зумів здійснити те, що не встиг зробити Петро Лебідь.
Хай не згасають витоки пам’яті
Минають літа. Вже 23 роки, як відійшов у вічність отець Петро Лебідь, а в Красноставі пам’ятають його. Задуми і труди цієї шляхетної людини не були марними. Під керівництвом голови колгоспу Анатолія Кабанова з білої цегли збудовано трапезну на цвинтарі, обкладено і перекрито каплицю на кладовищі. У вірному служінні Богові наслідує свого попередника теперішній настоятель Свято-Василівської церкви отець Сергій Зозуль. Він увесь час молиться за упокій душі спочилого отця Петра. Донька Петра Лебідя – Рахіля Петрівна – дев’ять років тому переїхала зі Львова і нині живе у скромній старій хатині, яку власними руками збудував батько. Разом з нею мешкають донька Ірина та внучка Розалія-Марія, яка кожного святого дня відвідує храм, де служив її прадідусь. Родина отця Петра Лебідя щиро дякує всім односельцям і прихожанам церкви, що не забувають отця Петра. Це свідчення того, що добрі справи є незгасними витоками пам’яті серця. А Бог завжди з тими, хто зберігає і шанує світлу пам’ять про своїх батьків і дідів.
Антоніна Булавіна, с. Красностав, Володимир-Волинський район

Розділ новин: 

Коментарі