Олена Ковальчук народилася 5 травня 1923 року у м. Володимирі-Волинському. Її мама Надія Василівна Степнова (дівоче прізвище Пацалович) була освіченою людиною, свого часу закінчила Київський політехнічний інститут, працювала на заводі у Києві. Там же познайомилася і одружилася з Іллею Степновим і згодом народила три доньки. У Володимирі Ілля Степнов, який був інженером-електриком за освітою, працював над електрифікацією Успенського собору. Також цікавився політикою. Мама пані Олени Надія Василівна любила читати. Вона знала багато віршів, пісень, старовинних романсів. Разом із Нонною, донькою Даміана Герштанського – священника з Василівської церкви, вона організувала школу в селі Острівок, де навчала дітей читати і писати. Надія Степнова читала і займалася самоосвітою до кінця своїх днів, вона й померла з книжкою в руках, а перед смертю сказала: «Для чого це вмирання?» Мала на увазі, що людське життя надто коротке, щоб вдосконалювати себе і працювати над собою…
У дитинстві пані Олена навчалася в початковій школі в с.Острівок (із 1 по 4 класи). Там її навчала вчителька Ядвіга Курткевич, яка жила у кімнаті при школі. Від 5 до 7 класу дівчина вчилася у польській школі у Володимирі-Волинському, яку закінчила на відмінно. Школа знаходилася у садку біля нинішньої гімназії імені О.Цинкаловського. У закладі багато уваги надавалося музичному вихованню, вивчалася нотна грамота. Жінка розповідає, що в польській школі до неї, українки, ставилися добре, прихильно, бо бачили її здібності та наполегливість у навчанні. Ще дитиною героїня нашої розповіді виступала в міському костелі Йоакима і Анни, читала напам’ять вірш «11 листопада», присвячений Дню незалежності Польщі, і за це отримала від польського чиновника 1 злотий. Цей факт назавжди закарбувався в дитячій пам’яті.
Від своїх батьків пані Олена перейняла любов до навчання, самовдосконалення, тому вчилася добре, знала багато поезій, вміло їх декламувала, що й робить дотепер, хоча має уже 98 років, але зберегла хорошу пам’ять. Ще в молодості була знайома з Ніною Річинською – дружиною відомого лікаря і громадського діяча Арсена Річинського. Ніна Річинська очолювала в 30-х роках 20 ст. міську організацію «Союзу українок», а пані Олена була активною учасницею цієї організації. Пані Ковальчук гарно декламувала вірші, грала на мандоліні. Тож її любили посестри-союзянки. Самі збори союзянок відбувалися в Домі осаднічим (на вулиці Ковельській), а згодом – у будинку пана Савича, за Миколаївською церквою. Олена ходила разом до школи з Ярославою Річинською – донькою відомого лікаря і культурного діяча Арсена Річинського. Вони вчили вірші українських поетів, багато співали українських пісень, аж поляки їм заздрили.
У 1939 році вступила до Володимир-Волинського педагогічного училища, але навчанню перешкодила Друга світова війна. Під час війни пані Олена працювала заступником начальника Володимир-Волинського залізничного вокзалу, оскільки була освіченою людиною, вільно володіла українською, польською, російською мовами і азбукою Морзе. Вона навіть приймала і відправляла поїзди. У червні 1941 року начальник вокзалу сказав їй супроводжувати поїзд із Володимира-Волинського, у якому вивозилися з нашого міста документи державних установ, устаткування. Поїзд мав прямувати до Ковеля і далі на схід, але пані Олена попросила начальника, щоб піти додому і переодягнутися. Інтуїція підказала їй не повертатися до потяга. Згодом цей поїзд був ущент розгромлений нацистською авіацією, тож жінка дивом урятувалася.
У той час їхня родина проживала в селі Острівок поблизу Володимира. Олена працювала на макаронній фабриці, а також носила їжу в’язням концтабору «Норд-офлаг-365». Доводилося Олені навіть і в болоті переховуватися, щоб врятуватися від вивозу молоді, який здійснювали в той час нацисти, на примусові роботи до Німеччини. Її сестра працю”вала на таких роботах кілька років.
Одного дня у двері їхньої оселі постукав чоловік на прізвище Свідерський, який мав зв’язок з повстанським рухом. «Ми забираємо вашу доньку Олену, бо вона освічена і розумна. Така молодь потрібна Україні», - сказав пан Свідерський. Хоча батьки боялися за доньку, але їх заспокоїли, що вона буде в надійному місці. Діяльність УПА була дуже законспірованою: Олена отримала псевдо Леся. Виконувала певні доручення. Одного разу лікар побачив, що вона вміло зробила перев’язки пораненому повстанцю, і запросив її працювати медсестрою.
Якось їй довелося рятувати сильно пораненого бійця, якому вона зупинила кровотечу. Хлопця звали Петро. Згодом Петро Мартинюк став головою міської організації вояків УПА і до кінця своїх днів був вдячний своїй рятівниці.
Пані Олена розповідає, що серед членів УПА були не тільки українці, а й поляки, росіяни, євреї. Євреї працювали лікарями та кравцями. Проте були серед членів організації і зрадники.
У 1944 році Олена вийшла заміж за українця Василя Ковальчука, і у шлюбі з чоловіком вони виховали синів Мирослава і Леоніда та доньок Ніну і Зою. Усі здобули освіту, знайшли своє місце в житті: Ніна, Мирослав і Зоя стали музикантами, а Леонід – моряком. Уже під кінець війни багато колег Олени Ковальчук із повстанського руху разом зі своїми архівними армійськими документами емігрували за кордон – до Німеччини, Англії, Канади. Їй теж пропонували виїхати, але жінка залишилася на рідній українській землі, у милому серцю Володимирі.
У повоєнний час Олена Ковальчук потрапила на допит до КДБ, бо на неї донесли батьки її подруги, яка була в той час ув’язнена. Проте за відсутністю доказів слідчий закрив її справу.
У повстанській пісні є такі слова: «Нас не та весна зустріла і не ті пісні співала, ти стріляв із скоростріла, я набої подавала…» Цими словами можна сказати і про героїню нашої розповіді, бо її молоді роки припали на час війни.
Жінка таки дочекалася Незалежності України і вже навіть у старшому віці брала активну участь у діяльності міської філії вояків ОУН-УПА та відбудові собору Різдва Христового, співала у цьому храмі. Вона нагороджена багатьма державними та церковними відзнаками.
Усі випробування пережила Олена Ковальчук і живе на світі вже майже 100 років, бо гріє її любов до рідної України, за яку вона боролася у часи своєї молодості.
Богдан Янович, науковий співробітник історичного музею
Коментарі