Олександр Приступа – боєць, який залишив на сході частинку своєї душі

Публікації

До рідного Володимира-Волинського після місяців перебування на Донбасі повернувся майданівець та боєць Луцького прикордонного загону Олександр Приступа. Про життя на війні, погляд на донеччан та про тих, хто чекав його повернення, Олександр розповів читачам «Міста вечірнього».
–Олександре, щиро раді вітати Вас на рідній землі! Розкажіть про проходження служби. Як опинилися в зоні бойових дій?
–Я – військовий запасу. 7 років тому вийшов на пенсію. Але коли мій бойовий підрозділ пішов на кордон, я зрозумів, що теж мушу бути там. В зоні АТО я знаходився майже півроку, а до Нового року наш підрозділ охороняв кордон України з Росією в Чернігівській області.
На Донеччині ми стояли на лінії розмежування, що проходила від Авдіївки до Мар’їнки. Хто знає ту територію, це – населені пункти Красногорівка, Піски, Авдіївка. Практично весь цей час ми перебували на лінії вогню і під постійними обстрілами. Доводилося стояти на «нульовому» блокпосту в Мар’їнці, а потім – у Пісках. Знаходились неподалік батальйонів ОУН, «Січ», «Карпатська Січ», «Правий сектор», 93-ої, 28-ої бригад. У 20-х числах березня цього року російсько-терористичні війська обстріляли наш загін з важкої артилерії. Четверо бійців отримали поранення, один з командирів – важке. Щоправда, зараз уже всі в порядку.
У зоні розташування до наших завдань входило не допускати терористичні групи та ворожі вантажі на територію України. А це і наркотики, і зброя, і продовольство для сепаратистів. Такі вантажі виявляли постійно.
-Нещодавно в Інтернет-мережі була розповсюджена заява терористів про те, що вони нібито захопили Мар’їнку, цю заяву згодом спростував речник АТО. Що ж там відбулося насправді?
-Окремі групи терористів зайшли на територію міста і навіть зайняли декілька адміністративних будівель, наприклад, відділ міліції. Але наша артилерія підійшла вчасно і дала добряче по зубах ворогові. Протягом двох-трьох діб пройшла зачистка міста, а той прапор ДНР, який вішав терорист Гіві, наші бійці потоптали.
-Що найбільше вразило, коли потрапили на територію Донецької області?
-Пам’ятаю, ми зимою в’їхали у місто Новогродівка і мене вразила назва вулиці – Леніна. Потім побачив будинок культури на честь 40-річчя Жовтня, і тут я зрозумів, що потрапив у совок. Перший вихід у місто теж запам’ятався. Ми в повному бойовому обмундируванні йшли центром, і раптом до нас підбігла жінка з вигуками: «Це ж наші, українські!» І давай нас обнімати. Було дуже приємно.
-А яке ставлення у донеччан до української армії та всього українського?
-Ставлення різне і залежить від регіону. Біля Курахового можна помітити вовчі погляди людей, які налаштовані проросійськи. Я від своїх підлеглих вимагав розмовляти виключно українською мовою, а донеччани інколи навмисне казали, що не розуміють української. Важко було перші дні, часто чули: «Чого ви сюди приїхали? Вас сюди ніхто не кликав». Хлопці, які довше там перебували, на моє питання, чи бачили вони сепаратистів, відповіли: «Вийди в місто». А вже коли ми перебували в районі Мар’їнки, то там люди були більш привітними і серед них одиниці розмовляли російською. Вони з розумінням ставляться до української армії і не задають дурних питань. Саме завдяки таким людям змінилось моє уявлення про жителів Донбасу. Спочатку я думав, що українців чи патріотів там, в принципі, немає. Проте з часом зрозумів, що це не так. Там дуже багато справжніх українців і патріотично налаштованих людей, деякі з них стали для мене щирими друзями, як то кажуть, до самої смерті. Вони надавали нам допомогу хто чим міг, наприклад, щотижня привозили домашню їжу. Ось ці хороші люди сподіваються на наш захист, і саме тому українські війська там мають бути. Ми не повинні дати шансу бидломасі з ДНР розповсюдитися по всій Україні.
-Яке забезпечення нашої армії боєприпасами, технікою, продовольством?
-Озброєння у нас було старим, ще радянським. Ніякої новітньої зброї ми не мали. Щодо боєприпасів, то ними нас забезпечували добре. Майном та продовольством найбільше забезпечували волонтери з Волині – Сергій Коба та Костянтин Зінкевич. Весь одяг та взуття, що нам дали, коли мобілізували, відразу ж стали не придатними для подальшого носіння ще на полігоні у Володимирі-Волинському. Саме волонтери за першим телефонним дзвінком в короткі терміни вирішували усі питання з матеріальним забезпеченням.
Ми не жили в окопах та бліндажах постійно, і з цим нам пощастило. Жили у старому приміщенні, де колись було училище. Ми навіть провели опалення та мали воду, а тим, хто був на самій передовій і жив місяцями в окопах, довелося скрутно.
-А який моральний стан у бійців, бойовий дух, так би мовити? Як насправді з дисципліною в нашій армії?
-Моральний стан людини залежить від її статусу у житті. Я спілкувався не лише з бійцями свого підрозділу, але й з інших бригад та добровольчих батальйонів. Кожен на війну йшов з різних причин: кого мобілізували і забрали, так би мовити, насильно, хтось прийшов отримати статус учасника бойових дій, хтось заробити грошей, хтось прямо з Майдану пішов захищати Україну. Тобто, в армію набирали не тільки патріотично налаштованих добровольців чи військових, але й відверто не потрібних і не підготовлених для воєнної справи. Було таке, що хапали всіх підряд, кого вдавалось відловити. Які з них вояки? Найбільший рівень патріотизму – у добровольчих батальйонах, зокрема у «Січі» та «Карпатській Січі». У бригадах добре воюють, і настрій у хлопців справді бойовий, моральний дух достатньо високий. Усі вони, мені так видається, його ніколи й не втрачали. А основна хвороба армії – все-таки пияцтво.
-Як на передовій сприймається перемир’я та Мінські домовленості?
-Перемир’я немає і ніколи його не було. Більше того, там немає з ким про нього домовлятися. Сепаратисти – це люди без моралі і принципів, вони обстрілюють як нашу, так і свою територію. Нашим військам можна давати відповідь, але для того, щоб запросити артилерійську підтримку, потрібно до відома поставити ОБСЄ і взяти через сім колін дозвіл командування. Коли була атака на Мар’їнку, то знадобилося декілька годин, щоб наші підвели артилерію, а за цей час терористи зайняли певні частини міста. Якби атака була вчасно відбита, не було б стільки втрат з нашого боку – тоді загинуло п’ять військовослужбовців. Такі затримки – це людські життя, тому солдати досить негативно ставляться до Мінських домовленостей. Кожен солдат, який має автомат, хоче відчувати за своєю спиною потужну артилерійську підтримку.
–Ваш погляд зсередини на дії уряду щодо війни на сході? Які шляхи її закінчення бачите?
-Найголовніше – це розставити крапки над «і», почати називати речі своїми іменами. Якщо йде війна, потрібно так і казати, що йде війна, а не завуальовувати її під якісь АТО. Це виглядає нещиро і несправедливо по відношенню до тих, хто там воює. Вони ж бачать ситуацію зсередини. Ми не за те стояли на Майдані, а тепер воюємо на фронті, щоб терпіти ту брехню й корупцію, які сьогодні пронизують теперішню владу. Чому влада досі не хоче визнати, що на сході відбувається справжня війна? Чому не дослухалися до порад голови ВО «Свобода» Олега Тягнибока про те, що треба закрити кордони і припинити будь-які торговельні зв’язки з окупантами? Як ми можемо досі торгувати з Росією, якщо гроші від цієї торгівлі йдуть на вбивство наших співвітчизників? Це абсурд! Це зовсім не вкладається в голови тих, хто стоїть на передовій. Якщо закрити кордон з Росією, війна закінчиться в лічені тижні, адже саме з Москви йде підтримка боєприпасами, технікою та найманою силою. Якщо раніше проти України воювало місцеве населення, то тепер найманці та російська армія. Закінчення ж війни залежить не так від нашої армії, як від тих людей, які живуть в ДНР та ЛНР. Захочуть вони – війна закінчиться. Та справа в тому, що я спілкувався з багатьма солдатами, і вони не хочуть бачити оці зайняті російською армією райони у складі України. Чому не хочуть – бо знають, які люди там проживають, вони щодня з ними спілкуються, адже на нашу територію ті їдуть закупляти товари і при цьому обзивають нас хунтою.
-Як оцінюєте політичну ситуацію в Україні: корупція не подолана, люстрація не проведена, а ті, хто вбивав людей на Майдані, не сидять у в’язниці?
-Натомість у в’язниці почали садити тих, хто робив революцію, хто воював на сході. Йде знищення патріотично налаштованої частини суспільства. В першу чергу знищуються націоналісти, різними звинуваченнями на їхню адресу від націоналізму хочуть відвернути людей. Хто робив Революцію гідності? Націоналісти! Гасла які були? Націоналістичні! Я – член ВО «Свобода». Свій вибір я зробив ще кілька років тому, бо це – політична сила, близька мені за духом, яка стоїть на захисті прав українців. Я ж українець і патріот, націоналіст, одним словом. Люблю свій народ і свою націю. Навіть на війні мене надихала, в першу чергу, звитяга ОУНівців та козацтва. У мене над ліжком завжди висів чорно-червоний прапор, а молодим хлопцям я розказував таку нашу історію, про яку вони навіть не чули. До влади в Україні прийшли ті люди, які участі у Майдані не брали. У мене складається враження, що усі антимайданівці незабаром стануть майданівцями. Я це бачу по нашому місту. Ці люди відчули безкарність. Владі вигідно залишити корумповані схеми, їй зміни не потрібні. Але ж весь світ дивиться на нас і чекає змін. А хіба з такою владою вони будуть? Влада не хоче змінюватися, не хоче відновлюватися, вона хоче залишити все по-старому, закріпити усі корупційні схеми, ділити посади, а людям говорити гарні слова.
-Ваше ставлення до того, що на сході війна, а тут, зокрема у Володимирі, вона не відчувається?
-Життя є життя, люди повинні народжуватися, одружуватися. Хоча мені боляче дивитися на гучні гуляння з салютами. Салюти щодня на фронті, але не з китайської піротехніки, а з «Градів» та мінометів. Повторююся, влада повинна сказати, що у нас не АТО, а війна, і всі повинні згуртуватися для перемоги та працювати на фронт.
-Хто чекав Вас удома та зустрічав на Волині?
-Той, хто і проводив: кохана дружина Ніна, син Олександр, брат Василь, друзі, з якими ми пройшли Майдан, та свободівці. Приємною і теплою була зустріч, яку мені у Володимирі влаштували однопартійці.
-Дружині часто телефонували з передової?
-Щодня. Це був її наказ, обов’язковий до виконання за будь-яких обставин. Знаю, що вона, діти, мама та друзі за мене хвилювалися. І усім їм я дякую за підтримку.
–Додому дуже хотілося?
–Дуже. Особливо, коли був там, на передовій. Але коли сідав у потяг, відчув якийсь такий сум від того, що їду. Не знаю чому. Напевно, залишив там якусь свою частинку душі. Просто там стільки всього пережито було… Аж якось сумно стало, коли сів у потяг.
–Які маєте плани на майбутнє? Чим думаєте зайнятись?
-Щодо планів на майбутнє, то ми не збираємося зупинятися на півдорозі, як не зупинились і після Майдану. Будемо продовжувати боротьбу за ту Україну, якою її бачили наші доблесні предки. Якщо не на сході країни, то на місцях, бо наша влада, на жаль, – це суцільне «болото», особливо тут, у нас, у Володимирі-Волинському. Будемо йти до остаточної перемоги українського духу, нації та держави.
Ярослава Вознюк, м.Володимир-Волинський

Розділ новин: 

Коментарі