Олександр Кондисюк: «Якби проти нас не воювала регулярна російська армія, від так званих ДНР та ЛНР давно б і згадки не залишилося»

Його ім’я потрапило у списки загиблих. Але на зло всім смертям, Олександр вижив. Провівши чотири місяці у застінках Донецької СБУ і залишившись вірним присязі, він лише напередодні Нового року зміг обійняти рідних.
Історія про те, що 25 серпня минулого року двоє офіцерів-зенітників із 51-ї бригади при прориві з оточення під Амбросіївкою були тяжко поранені й, не бажаючи здаватися в полон, підірвали себе разом з російськими десантниками гранатами, облетіла українські ЗМІ. Одним із тих героїв було названо нововолинця Олександра Кондисюка. Можна лише уявити, що пережили тоді батьки і молодший брат майора, його дружина Людмила – мама трьох маленьких дітей, найменшому з яких виповнилося лише кілька місяців. Та згодом один з однополчан Олександра впізнав його на відео, яке сепаратисти зняли у Сніжному, вишикувавши захоплених українських бійців на одній з вулиць містечка і нацькувавши на них розлючених місцевих жителів. Так рідні дізналися, що майор Кондисюк – живий, але потрапив у полон.
У володимир-волинській ОМБр Олександр Кондисюк почав служити у 2000 році після закінчення Харківського військового університету. Його призначили командиром зенітно-ракетного дивізіону. На початку квітня минулого року, коли на сході сепаратисти громили державні установи, їхній підрозділ відправили на полігон під Рівне, а наприкінці весни – у Дніпропетровську область, далі – в Донецьку.
Спочатку їхні протиповітряні зенітні батареї стояли в Дачному, згодом їх передислокували у Дзеркальне, що під Іловайськом. А потім був той найжахливіший для сотень українських родин день 25 серпня.
Олександр Кондисюк отримав наказ командування сформувати й відправити на підсилення одного з підрозділів 51-ї бригади два відділення ПЗРК (переносний зенітно-ракетний комплекс). Здійснивши марш-кидок, зенітники прибули на місце розташування батальйону, зайнявши оборону на вказаних позиціях. А тим часом через український кордон здійснив прорив 331-й десантний полк, пункт постійної дислокації якого знаходиться у Костромі. Росіяни відразу ж відкрили вогонь зі всіх наявних у них видів зброї. Знесилені у важких боях і майже беззбройні воїни 51-ї бригади не змогли стримати озброєного до зубів агресора і потрапили в оточення. На вечір 25 серпня більша частина батальйону була виведена зі строю. Оскільки вижити в такому пеклі шансів було мало, то командири прийняли рішення прориватися до своїх, але нарвалися на засідку. Після запеклого бою частина бійців разом зі своїм командиром Олександром Кондисюком потрапила у полон до росіян. Два дні ті тримали бранців у погребі, а потім передали в руки бойовикам, які два дні водили їх по Сніжному, демонструючи «роботу наших зеніток», а потім привезли в Донецьк і розмістили у приміщенні СБУ. Разом з майором Кондисюком і воїнами з інших військових підрозділів там утримували майже 30 бійців 51-ї бригади. Серед них був і земляк Олександра з міста гірників – заступник командира 3-го батальйону по роботі з особовим складом Сергій Ребітва. Він теж потрапив у руки бойовиків, будучи контуженим при прориві з оточення, але вже 29 серпня.
-Поводилися з нами бойовики по-різному: інколи не дуже били, всіляко ображали і пригнічували, казали різну гидоту про Україну, про нашу владу і вмовляли переходити на їхній бік, обіцяючи золоті гори. Особливо діставалося артилеристам. Але ні погрози, ні солодкі обіцянки не змогли зламати стійкості наших хлопців: жоден із вояків не зрадив Батьківщину, всі залишилися вірними присязі, - розповідає Олександр. – Бувало, що наші тюремники виводили полонених на різноманітні роботи, але більше солдатів. Офіцерів чіпали менше. Мабуть, боялися, що втечемо. Мобільні телефони у нас відібрали ще росіяни, але перед відправкою в Донецьк дозволили зробити по одному дзвінку до рідних. Номер мобільного дружини я не запам’ятав, тому зателефонував на домашній батькам, але їх не виявилося вдома. Тож зв’язатися з рідними знову я зміг лише через кілька тижнів. Зателефонував о першій годині ночі батькам, і вони відразу ж підняли слухавку. Їм уже повідомили, що я в полоні, й вони чекали на дзвінок. Телефон дав один із місцевих жителів, які, ризикуючи життям, підгодовували наших бійців, ділилися продуктами і одягом.
У полоні майор Олександр Кондисюк пробув чотири місяці й один день. 26 грудня, завдяки волонтерам, зокрема волинянці Наталії Бояриній, яка, не шкодуючи сил, розшукує полонених і зниклих безвісти українських бійців, відбувся обмін: 150 наших хлопців обміняли на 240 бойовиків. І напередодні новорічних свят Олександр уже обіймав своїх рідних, дружину, старшу дочку Наталію, сина Максима та крихітного Рому.
-Що я думаю про нинішню війну на сході і чи повернувся б зі своєї волі туди знову? Я – кадровий офіцер і зобов’язаний виконувати накази, але якщо говорити про почуття патріотизму, то в тих, хто там побував, воно з відомих причин уже зовсім не таке, як було колись. І якщо мені випаде знову йти воювати, то хотілося б, аби поряд були хлопці, з якими зріднився там, серед вибухів мін і снарядів, на яких би міг покластися, як на самого себе. А що стосується війни (а не АТО), гадаю, якби не регулярна російська армія, то вона вже давно б закінчилася і про так звані ДНР і ЛНР ніхто б і не згадував,- переконаний мій співрозмовник.
Солдати, з якими майор Кондисюк ділив останній шматок хліба під час бойових операцій, відгукуються про нього як про строгого, але хорошого, турботливого і уважного командира, з яким не страшно йти у розвідку.
Ксеня Лучко, м.Нововолинськ

Розділ новин: 

Коментарі