-Мене призначили старшим. Звичайно, що віддавати подібне розпорядження керівництво не мало права, бо це було грубим порушенням правил безпеки охорони праці. Щоб стало зрозуміло, розкажу про специфіку роботи в лаві. Спочатку туди спускаються прохідники, які нарізають і укріплюють два штреки, висотою 2,5м. Потім гірники очисного вибою (ГРОВ) нарізають так звані «пічки» – тунелі, висотою 80см (ширина вугільного пласту). Туди закладають заряд вибухівки і підривають, а далі вибирають вугілля за допомогою комбайна , - пояснює колишній шахтар. - Так-от, просвердливши в пласті кілька отворів, я взяв у підривника сумку із шістьма кілограмами вибухівки і пішов закладати її в просвердлені отвори, але не встиг… Зненацька щось голосно тріснуло – і на мене обвалилася кам’яна глиба, довжиною більше 3-х метрів і товщиною 50см. Тіло склало вдвоє, голова опинилася поряд із сумкою з вибухівкою, одного лише заряду якої вистачило б, щоб від мене не залишилося навіть чобота. Прохідники, побачивши це, злякалися і втекли, підривник залишився. Він добре розумів, що у випадку моєї смерті сяде надовго, оскільки, вступивши у змову з начальством, порушив правила безпеки праці під землею. На мене повіяло могильним холодом, на тілі виступив липкий піт, а мозок свердлила лише одна думка: «Все!.. Тут тобі, чоловіче, й кінець. І ніхто не знатиме навіть, де шукати твої кістки». І в цю мить відчув, як у моїй лівій скроні включається секундомір та голосно починає відлічувати час, а пам’ять фіксує, що жити без повітря мені залишилося три хвилини. У другій же скроні з шаленою швидкістю, як у кіно, калейдоскопом пронеслися кадри всього мого життя. Зізнаюся, що в церкву тоді я ходив лише у великі свята, Святе письмо не читав, але раптово відчув потребу попросити милості у Господа чи Цариці Небесної. І щойно назвав ім’я Богородиці, як сталося диво: глиба зламалася і стала наді мною дашком. До мене можна вже було доповзти. Це й зробив підривник. Я чув усе, що він говорив, але поворухнутися не міг – заважав біль у спині. Правда, ноги відчував. Сказав про це підривнику. Трохи подумавши, той порадив мені, щоб не наробити ще більшого лиха, спробувати підповзти ближче до виходу з вузького тунелю самотужки. Дуже повільно, спиною вперед, майже складений удвоє, відштовхуючись від землі ліктями, я більше години долав ці півтора метри до штреку. Коли опинився біля виходу, мене розвернули люди, яким мій товариш повідомив про обвал, поклали на електровоз і повезли наверх. Добиратися з-під землі на поверхню треба було 8 кілометрів. На поверхні вже чекала «швидка», але що було далі, не пам’ятаю, бо втратив свідомість.
Очуняв чоловік уже в лікарні, де пролежав 8 місяців. У нього виявилося кілька переломів хребців хребта, перестали слухатися ноги. Так сталося, що одного дня під час лікарського обходу завідувач травматології, побачивши його, запитав у лікаря, чому він стільки часу тут лежить, якщо йому нічого не роблять. Той, подавши чоловікові знак мовчати, відповів, що пацієнтові, мовляв, потрібна операція, але він на неї не згоден. Після обходу лікар підійшов до Володимира Михайловича і сказав: «Даю три дні, щоб родичі знайшли хорошого костоправа, бо якщо тобі зроблять операцію, то в кращому випадку опинишся в інвалідному візку, а в гіршому – все життя пластом лежатимеш у ліжку».
Костоправа знайшли аж на Житомирщині. Приїхали туди серед ночі, ледве пробившись через сніги. Поклавши хворого на лавку і оглянувши хребет, де вже з’явилися нарости величиною з великий біб, знахарка скрушно похитала головою і зауважила дружині: «Якщо б ви привезли його до мене ще на тиждень пізніше, вже нічим не допомогла б, прийшлось би різати». Після кількагодинних маніпуляцій знахарки над хребтом Володимир Михайлович знову відчув свої ноги. Але перш ніж почав ходити, довелося ще чотири роки берегтися найменшої нерівності. Підлікувавшись, він знову працював у шахті, але після отримання травми голови за рекомендацією лікарів знайшов роботу на поверхні. Та те, що він побував на краю життя, не минулося безслідно. Згодом Володимир помітив, що з ним почали відбуватися дивні речі.
Коментарі