Починаючи з 2000-х років, доводилося часто бувати в Донецькій, Луганській, Дніпропетровській областях. І справді, як відзначали українські культурологи і мовознавці, схід України був майже повністю затягнутий у зросійщення та нівелювання українського середовища як такого. Про причини цього явища не буду говорити, але такі твердження повністю відповідали реальному стану речей. Мені іноді здавалося, коли мандрував тими краями, що то вже не Україна, а Росія. Ніде нічого українського. Хоча, коли заїжджали в глибинку, то після того, як люди чули від нас, приїжджих, українську мову, переходили на українську з особливим, корінним акцентом.
Упродовж двох років, у рамках дії Програми розвитку ООН в Україні з відновлення і розбудови миру за напрямом «Громадська безпека і соціальна згуртованість», мій стереотип почав ламатися: є особливості регіонів, але схід – це (як і центр країни, як і захід) – Україна. Особлива, багатонаціональна, але з українським корінням, традиціями і культурою. Усе там, як і в інших регіонах, є: мова, пісні, українська кухня, вбрання, якого світ не бачив, і самобутні села.
Стрепенулася Україна останніми роками, проснулися наші діти, «засіяли поле дорідним українським збіжжям» – і почали проростати потужні сходи українства. Прочитаймо визначення цього у вікіпедії: «Українська ідентичність, українство – історично сформована адаптивно-еволюційна система ознак і властивостей, які вирізняють українську людину, українську спільноту й українську культуру з-поміж інших аналогічних об’єктів
Системоутворювальним чинником буття українства як великої соціальної групи є українськість в її етнічній, культурно-мистецькій, громадянсько-політичній та інших формах».
Правда, дуже розумно сказано, по-науковому. По-іншому можна сказати, що влада і громадськість усе роблять для того, аби більше стало закладів, установ, об’єктів, які є частиною українського середовища, історії України.
Експозиція українського одягу в музеї Новоайдара
І першим місцем, де вдалося побачити не крупинку, а великий пласт праці, був Новоайдар. Невеличке селище знаходиться в межах сімдесяти кілометрів від Сєвєродонецька – міста, яке зараз тимчасово вважається центром Луганської області.
Приміщення музею, про що далі піде мова, невелике, пристосоване для використання за цим призначенням. Здається, нічого особливого, а от його надзвичайна значимість для самобутності української культури криється в одному із залів музею.
Свого часу (до жовтневого перевороту) у місті жила з чоловіком і дітьми Ксенія Лихачова. Вправна і винахідлива кравчиня, виготовляючи жіноче вбрання, започатковувала модні тенденції для місцевих красунь. Саме її вироби і стали основою експозиції-виставки в Новоайдарському музеї з назвою «Збереження для нащадків колекції народного костюма Новоайдарщини», яку в січні 2019 року допоміг створити і відкрити Український медіацентр за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Окрім зразків одягу майстрині, є багато інших, які впродовж двадцяти років збиралися різними науково-дослідними експедиціями по селах району. Здавалося б, що вбрання, зібрані в одному районі, мають бути однотипними. Але у зв’язку з тим, що на території проживали переселенці з Київської, Чернігівської, Полтавської губерній, із Лемківщини, також нащадки запорізьких і донських козаків, колекція є різноманітною і барвистою. Більше 30 костюмів, реконструйованих у цілий ансамбль одягу, розміщені в задрапірованій темними тканинами залі із застосуванням сучасної освітлювальної техніки. Перебування в цій залі навіює відчуття театралізованої вистави. Кольори сукенок, сорочок, жупанів і строкатих спідниць, головних різноманітних уборів, коралів та різних жіночих прикрас, одягнутих на манекени, у гармонії із світлом на темному фоні створюють неймовірні контрасти настрою і набувають особливої виразної демонстративності.
Щоб мати бодай малу уяву про побачене, раджу знайти в пошуковій програмі інтернету інформацію за фразою «Збереження для нащадків колекції народного костюма Новоайдарщини».
Про петриківський розпис церкви Святителя Петра Могили і собору Успіння Божої Матері у Маріуполі знають далеко за межами України
І це справді виглядає дуже колоритно: на величезній будівлі, яка стилізовано нагадує корабель, на білому тлі стін поздовжніми і поперечними рядами розміщено жовто-блакитні орнаменти розпису. Чотири місяці створювала орнаменти майстриня цього виду розпису Ольга Черьомушкіна. Блакитний і жовтий кольори для цього вибрали не випадково. Блакитним у більшості створені образи Божої Матері, крім того, це колір моря, а поєднання з жовтим – це символічність національних кольорів. Більше 500 погонних метрів візерунка дало можливість занести цей витвір до Книги рекордів України, та й вартий він занесення до книги рекордів Гіннеса.
За інформацією волонтера і сподвижника усіх змін у цьому храмі Кирила Делімбаєва, більше як два десятки років служить у ньому отець Іван, а сьогодні він є військовим капеланом Православної церкви України. Кожна притомна людина повинна розуміти, що церква є сьогодні не тільки місцем справляння власних духовних потреб, але й частиною національної безпеки.
При храмі функціонує їдальня для нужденних людей. Від ста до трьохсот прихожан щодня з 10 до 12 години мають можливість отримати гарячий обід. Звісно, що масштаб цієї справи не є надто великим, але сам факт існування їдальні в українській церкві привертає увагу до себе, особливо затятих скептиків ідей української церкви. Православна церква України тут у Маріуполі стараннями її священників здійснює не тільки духовні відправи, але й багато приділяє уваги соціальному служінню мирян.
На першому поверсі цього комплексу розміщена церква імені Петра Могили, а на другому – активно будується кафедральний собор Успіння Божої Матері. Уже є кілька відремонтованих приміщень, які дотичні до верхнього храму, де розмістилися бібліотека української літератури імені Василя Стуса, галерея українського вбрання і предметів козацького побуту і Школа бандури та українського живопису ім. Василя Сліпака. Усі три об’єкти уже повноцінно функціонують. Правда, на волонтерських засадах. До слова, тільки завдяки фейсбуку за півтора року волонтерами залучено для цих проєктів більше 1,4 млн гривень. За рахунок коштів меценатів вдалося придбати бандури, на яких безкоштовно навчаються грати діти з малозабезпечених сімей.
Особливої уваги заслуговує галерея українського вбрання, хоч вона тільки створюється і малопредметна. Але наявні, виставлені на показ екземпляри свідчать про багатство культури національного вбрання півдня України. Усі експонати галереї, яка з часом може бути виставкою-музеєм, зібрані на безоплатній основі. В експозиції, крім місцевих зразків вбрання, є і одяг з Полтавщини. Нещодавно до цього долучилася і Волинь. Депутат Волинської обласної ради, а нині ще і голова всеукраїнської громадської організації «Союз українок» Ористлава Сидорчук передала вишиту на Волині сорочку початку 50-х років.
Головним підсумком діяльності цього храмового комплексу є створення Українського центру з повною інфраструктурою культурного середовища. Чудовим прикладом така робота може послужити для багатьох духовних центрів України.
Приватна колекція українського одягу із 28 строїв у Бахмуті
Відповідно до закону про декомунізацію, місту було повернуто історичну назву Бахмут, як і днями це сталося з поверненням назви нашому місту – Володимир. А ще наші міста об’єднує потяг, який курсує за маршрутом Львів-Бахмут.
Саме у Бахмуті найбільший подив за цією темою викликала виставка «Подарунки предків». Афіша мала цікаву, стилізовану під малюнки давніх слов’янських манускриптів емблему. Коли ви спробуєте пошукати, що криється за такою назвою, то обов’язково знайдете, що точнісінько з такою емблемою на титульній сторінці і з такою ж назвою вийшла з друку у Донецьку невелика книга, датована 2009 роком, об’ємом 60 сторінок автора чи упорядника Людмили Огнєвої накладом 100 штук. Ненав’язливим, цікавим доказовим методом, коротким змістом книга розповідає про українські традиції і звичаї. Як на мене, такі книги мають виходити тисячними тиражами, щоб ми знали себе і свою культуру. Один із розділів розповідає про українське національне вбрання, і окремий акцент – на вишивці. Крім різноманітних виробів українського декоративно-прикладного мистецтва на цій виставці, чільне місце займала експозиція з українськими національними костюмами. Очевидною фішкою кожного строю були витончений художній смак і висока майстерність кравчинь, що їх виготовляли. Справді виготовляли, бо усі костюми, як і головні убори, є точними реконструкціями за архівними світлинами чи малюнками. Берегинею і власницею цього скарбу є Світлана Кравченко.
Із початком військових дій Світлана Анатоліївна однією з перших бахмутців стала у ряди волонтерів, щоб боронити рідну землю. В одному із сіл поблизу Бахмута, Параскіївці, у 2015 році під час поїздки до військової частини один із солдатиків подарував їй вишиту сорочку. Подарунок надзвичайно схвилював жінку і привів її до рішення шукати та відроджувати українське на Бахмутщині. За п’ять років сама особисто і з допомогою однодумців створила 28 строїв українського одягу і головних жіночих уборів. Колекція зберігається вдома, де чоловік Сергій облаштував в одній із кімнат помешкання сховище. І при можливості виїздить на виставки, щоб демонструвати експозиції одягу. Мали можливість бачити ці костюми відвідувачі показів у Львові, Радомишлі, Рівному і Черкасах. Хоч реконструкція кожного окремо строю багатовартісна (у межах 5-6 тис. гривень), але Світлана мріє про відкриття великого салону чи виставкової зали, де б на постійно можна було розмістити ці строї, а також доповнити майбутніми реконструкціями. За її переконаннями, історія Донеччини як історія українського краю невиправдано забута або ж замовчується, тому її волонтерство у справі відродження національних мотивів у одязі вважає важливим і корисним для українців, особливо молодих.
Відбувся візит, повернулися до своїх справ усі журналісти, а побачене чіткими штрихами лягає у наших умах: можна змусити людей говорити не притаманні їм речі, можна їх змусити мігрувати, відмовитися від якихось принципів, але культуру не знищити... Вона проростає, здається, серед каміння, і «своїх» видно й чути через віки.
Матеріали отримані під час поїздки журналістів за запрошенням і сприянням Програми розвитку ООН із відновлення та розбудови миру, Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, за фінансової підтримки урядів Данії, Швеції та Швейцарії.
Страви справжньої української кухні у Кривій Луці на Донеччині
Східна Україна славиться багатими корисними копалинами. Своєрідною родзинкою є крейдяні гори, які перетинає вигинами русла річка Сіверський Донець. У багатьох українських, особливо козацьких, піснях оспівана ця річка. В улоговині біля одного з таких вигинів русла на Лиманщині неначе причаїлося невелике село з цікавою назвою Крива Лука. А й справді, вигнуте русло річки нагадує дугу лука. Саме в цьому селі, що упродовж останніх трьох років заслужило славу туристичного, і здійснили зупинку учасники візиту за програмою ООН. Яна Синиця, яка очолила громадську організацію «Крила», разом із командою однодумців утілила багато туристичних ідей, що лягли в основу проєктів, підтриманих програмою ООН, цього разу презентувала гостям грандіозний туристичний продукт «Шлях, означений сіллю». Луганщина і Донеччина з честю можуть називатися солоною історією України. Туристичний маршрут увібрав у себе усі діючі об’єкти із солевидобування й ті, які уже є надбанням історії. Одна із зупинок цього маршруту пролягає через село Крива Лука, обіч якого встановлено кемпінгове містечко. Туристи, що там зупиняються, окрім унікальних краєвидів, матимуть можливість познайомитися із заповідником «Крейдова флора», відвідати виставку мінералів і скам’янілостей краю у сільському Будинку культури. Але усі подорожуючі, як і учасники обмінного візиту, надовго пам’ятатимуть гостину на місцевому етнодворі. Українська кухня своїми традиційними стравами славиться на увесь світ. Борщ із пампушками, голубці з м’ясом, куліш, крученики, гарбузова каша, пироги з маком – це деякі із найсмачніших страв, що готують місцеві господині Людмила Довга, Ліна Іванцова, Наталія Задорожна на чолі із сільським старостою Любов’ю Філоненко. Любов Василівна радо зустрічає усіх приїжджих і ревно береже та оповідає історію села, зокрема про часи Булавинського повстання, а особливо про битви за село в 2014 році.
Сергій Залуський
Коментарі