«Нинішній Великдень, як і свій п’ятий день народження, Олеся Булах змушена зустрічати на лікарняному ліжку»

Маленька нововолинянка, яка завжди з нетерпінням чекала цього свята, щоб знову долучитися до бабусиного ритуалу фарбування крашанок, уже восьмий місяць мужньо разом із мамою бореться зі смертельною недугою в онковідділенні обласної дитячої клініки.
Не передати словами щастя, яке відчув Ернест Булах, дізнавшись, що його Катя чекає дитину. І коли прийшла пора народжувати, майбутній татусь, відклавши всі справи, поспішив у пологовий будинок в Іваничі, щоб бути поруч з коханою у найважливіший для неї момент. Олеся (так молоді батьки заздалегідь вирішили назвати свою донечку) з’явилася на світ на світанку. І, вдивляючись у маленьке личко крихітки, яка, насмоктавшись молока, заснула біля маминих грудей, Ернест із радістю розпізнавав у ньому власні риси. Та радість молодого подружжя була передчасною: медики, оглянувши дівчинку, повідомили, що в неї вроджена вада – дірка на серці. На щастя, через півроку дірка затягнулась, і лікарі, обстеживши дитя, сказали, що воно здорове. Росла Олеся спокійною і сміхотливою дівчинкою.
-Коли їй виповнилося вісім місяців, тримаючись за ліжечко, дівчина зіпнулася на ніжки і зробила свій перший крок, а от говорити стала пізно: її менша сестричка Оленка у півтора року знала більше слів, ніж Олеся у два, - розповідає бабуся малої Жанна Давиденко. – Жили діти окремо у квартирі, яка дісталася мені у спадок після того, як доглянула до смерті хвору стару жінку. Та на вихідні я завжди забирала Олесю до себе. Купала, вкладала в ліжечко і читала казки, які вона дуже любить слухати перед сном. Але найбільше онучка любить гуляти у дворі з дідусем Валерієм. Не раз бувало, що, поки я займалася домашніми справами, Олеся брала дідуся за руку і вела в пісочницю, де вони разом ліпили пасочки, будували замки або ж каталися на велосипеді чи на самокаті. Коли ж у мене випадала вільна хвилина, ми брали мішечок із хлібними крихтами та зерном і їхали в центр міста годувати голубів. Потім ішли у книгарню і вибирали нові книжечки та розмальовки. Пам’ятаю, як у два роки ми вперше взяли її з собою на Світязь. Олеся була просто у захваті від води і подовгу не хотіла з неї виходити. Згодом ми влаштували її в дитсадок, в який онучка ходила з радістю, бо знайшла там багато друзів.
«Мені дуже боляче, але я потерплю, бо хочу скоріше стати здоровою»
Біда прийшла в родину Булахів-Давиденків неждано. У липні минулого року, гуляючи з татом у дворі, чотирирічна Олеся впала і сильно вдарилася коліном об бордюр. До вечора ніжка розпухла, і вранці мама повела її в лікарню. Зробивши малій рентген, місцеві медики сказали, що нічого серйозного немає. Мовляв, це просто забій.
Але Олеся й далі скаржилася на біль і накульгувала, тож Катя повезла її в Горохів, де, як їй розповідали, дітей приймав дуже хороший приватний лікар. Той, оглянувши дитину та зробивши знімок, виявив нижче коліна тріщину і наклав гіпс, який із неї не знімали три тижні. Стати на ніжку дитина не могла, тож навіть у туалет її носили на руках. Згодом рідні помітили, що з Олесею щось негаразд. Вона постійно супилася, відмовлялася від їжі і помітно схудла. Далі на тілі дівчинки стали з’являтися дрібненькі, як мак, родимки, і вона почала жовтіти. Занепокоєна мама на початку серпня повезла донечку в обласну дитячу клініку, де після огляду медики приголомшили її страшним діагнозом: гострий лімфобластний лейкоз (рак крові). Аналіз, який зробили у столичній клініці, показав, що у крові дівчинки зовсім немає еритроцитів, гемоглобін – 20%, а сама кров на 98% уражена злоякісними клітинами. Печінка і селезінка дитини збільшені, через що вона й стала жовтіти. Олесю поклали в онковідділення, де вона знаходиться вже восьмий місяць. Свій п’ятий день народження дівчинка теж відзначила на лікарняному ліжку. За цей час перенесла два сеанси хіміотерапії, на черзі – третій.
-Процедура ця, після якої викручує руки й ноги, дуже болюча. І її не завжди здатна витримати навіть доросла людина, а наша маленька внучка каже, що хоч їй дуже боляче, вона потерпить, бо дуже хоче стати здоровою і повернутися додому, - зі сльозами в очах ділиться бабуся дівчинки. – Щодня вона змушена ковтати по 5-10 гірких таблеток. Дитина кривиться, коли ковтає їх, але не скаржиться. Аналіз крові, який зробили в Києві в кінці грудня, дав обнадійливий результат – кількість злоякісних клітин зменшилася до 15-ти відсотків. Тож лікарі прогнозують, що після третього сеансу кров дитини очиститься зовсім і Олесю не потрібно буде везти на лікування за кордон. І вся наша сім’я дуже і дуже вдячна хорошим та милосердним людям, які відгукнулися на нашу біду після того, як інформація про Олесю з’явилася в соцмережах. Коли онучці знадобилася для переливання кров, нам навіть не довелося везти бажаючих поділитися нею з Нововолинська, бо таких людей знайшлося дуже багато в обласному центрі. Щомісяця на лікування Олесі ідуть чималі кошти. Кума і подруга Каті Вікторія Шмиговська, домовившись із продавцями, поставила в магазинах скриньки для пожертв, куди небайдужі до чужої біди люди, яким уся наша сім’я щиро дякує, кидають хто скільки може, але цих коштів все одно мало. Після третього сеансу хіміотерапії Олесю випишуть з лікарні і їй знадобиться тривала реабілітація. Тому ми вирішили розповісти свою історію в газеті. Можливо, ще знайдуться милосердні люди, які допоможуть нашій дівчинці вижити й дочекатися ще й своїх онуків. А Бог віддячить їм за доброту і милосердя.
-Що спонукало мене перейнялася долею Олесі і допомагати її рідним у зборі коштів на лікування? – перепитує Вікторія Шмиговська. – По-перше, її мама, Катя – моя хороша подруга і кума. А по-друге, у мене самої є донечка, яка разом з Олесею ходить в дитсадок, а також одна до однієї в гості. Але це не головне. Як і кожній мамі, мені важко змиритися з тим, що помирають ще зовсім маленькі діти, яким ще жити і жити. Це дуже несправедливо, що матері змушені хоронити власних дітей. І якщо є хоч крихітна надія, що їх можна врятувати, я ніколи не залишуся осторонь. Для мене чужої біди не буває.
Тетяна Калечук: «Цю дитину я знаю майже з пелюшок, неодноразово з нею бавилася, оскільки живемо в одному дворі. І мені зовсім не байдужа її доля, а тим більше, коли в неї така страшна хвороба. Тому я й поставила в себе скриньку і постійно цікавлюся, як дитина почувається. Мені відомо, що не так давно вона перебувала на штучному диханні, бо підхопила запалення легень. Мене радує те, що Олесі вже значно краще і вона скоро повернеться додому».
Віталій Бадзюнь: «А хіба можна якось інакше? Життя дитини – це та цінність, що не може залишити байдужою жодну людину, в якої є серце і співчуття до ближнього».
Марина Шепелюк: «Я сама мама, і цим усе сказано. Не може жінка, в якої є власні діти, не відгукнутися на біду іншої матері, дитя якої перебуває в смертельній небезпеці».
Кошти можна переказувати мамі дівчинки Катерині Булах, яка весь цей час знаходиться поруч зі своєю донечкою. Карта «ПриватБанку» №5168757321016984, тел.096-86-68-435.
Валентина Савчук, м. Нововолинськ
Матеріал підготовлений за ініціативи благодійного фонду Олександра Шевченка та українського журналістського фонду.

Розділ новин: 

Коментарі