Він пишається подяками і грамотою, які за заслуги вручали йому очільники Волинської облдержадміністрації.
Чи може людина, яка вже розміняла 9-ий десяток літ і 30 років очікує квартиру, чекати ще 50 років? А саме такий термін порадили витримати 81-літньому Володимиру Куксову, у минулому військовому, за плечима якого острів Даманський, Афганістан, Чорнобиль.
Народився Володимир Андрійович у селищі Хрущово Оренбурзької області 1940 року. Зростав у родині військового та працівниці місцевого колгоспу. Після закінчення школи у 1959 році був призваний в армію і потрапив в Україну, а саме у Володимир-Волинський. Призовника направили в полкову школу танкістів, яка діяла в 44-му полку 51-ої дивізії. Коли настав час демобілізації, раптом прийшов наказ затримати танкістів та водіїв до особливого розпорядження. Тут же командир полку порадив Володимиру Куксову залишитися на понадстрокову службу. Хлопець обдумав пропозицію і погодився. У цей час у Новоград-Волинському проводилися масштабні навчання, на які були запрошені військові аташе посольств країн – учасниць Варшавського договору. У навчаннях взяли участь і танкісти 51-ої дивізії. Навчання були досить успішними, і за наказом командування танкістів відзначили. При поверненні їх зустрічали квітами, але звістка про те, що танковий полк направляють на Далекий Схід, уже випередила військовиків. А рівно через тиждень після повернення Володимир Куксов у складі своєї частини опинився на Далекому Сході, у селищі Барабаш Хасанського району Приморського краю. Слідом за ним поїхала і дружина, з якою познайомились і побралися у Володимирі-Волинському. Умови проживання були складні. Солдати й офіцери жили в колишніх стайнях, в яких утримував коней козацький полковник Барабаш. Нелегкою була й моральна атмосфера. Військовики жили в очікуванні бойових дій. Танки були завантажені боєприпасами. Більшість часу люди проводили в протитанкових окопах, терпіли холод, голод, дошкуляли воші. І нарешті, як відгомін острова Даманського, розгорівся бій. У танк, яким командував Володимир Куксов, поцілив снаряд. Загинув механік, а самого Володимира ударною хвилею викинуло з машини. Три місяці лікувався він у Хабаровському госпіталі.
Коли завершилося лікування, Володимиру дозволили вибрати округ, де б він хотів продовжити службу. Він вибрав Прикарпатський військовий округ, який у ті часи був найбільш популярним в СРСР. Перевівшись, Володимир знову потрапив до Володимира-Волинського. Разом із дружиною вони вже виховували двох дітей.
Та спокою не було. Із 1983 по 1985 роки Володимиру Андрійовичу довелося служити в Афганістані. Там він отримав поранення. У тілі застрягли два осколки. Один – при операції видалили, а другий – Володимир і досі носить у своєму тілі.
Але найважчою сторінкою життя став Чорнобиль. Військові були першими, хто приборкував розлючений реактор. 18 разів Куксов та його побратими були майже біля самого реактора. Це призвело до болісних наслідків. Стало різко підводити здоров’я. Сімейний бюджет в основному витрачали на ліки. Відслуживши 25 років, Володимир Андрійович звільнився зі Збройних сил. Ще й умови життя були не найкращими. Сім’я мешкала в старому будинку, де постійно протікав дах. Таке становище позначилося і на сімейних стосунках: подружжя деякий час мешкало окремо, та відчували, наскільки потрібні одне одному.
У 1991 році Володимир Куксов став на квартирну чергу. При цьому заручився обіцянкою місцевої влади, що отримає житло першочергово. Аякже, афганець, чорнобилець! Але, як кажуть, віз і нині там.
- Через пів року мене зняли з черги, знайшли, як пояснили, відповідну букву закону, - розповідає Володимир Андрійович. – То сказали, що я надто довго мешкаю у Володимирі, то дорікали, що служив не в Україні. Із першого місця в черзі мене пересунули на восьме. А коли я звернувся до управління соціального захисту населення, там мене взагалі «обнадіяли», що квартиру отримаю не раніше ніж через 50 років. Але найцікавіший момент ще був попереду. Нарешті мені запропонували чергу №1 у списку чорнобильців посмертно. Я був шокований.
Нині Володимир Андрійович і його хвора дружина мешкають у старій хатині у Заріччі. Діти виросли. Донька працює лікарем, а син трудиться на «Герборі». Та батько не надіється на допомогу дітей, він має власні чималі заслуги, неодноразово отримував подяки та грамоти з рук голів Волинської облдержадміністрації.
- То чому ж така несправедливість? – запитує чоловік, якому вже 81 рік. – Чому така неповага до людини, адже на багато я не претендую? Просто хочу пожити як людина.
Антоніна Булавіна, м. Володимир-Волинський
Коментарі