Саме така у мене зародилася назва цієї публікації після розмови з людиною, яка, здавалося, нічого особливого у своєму житті не зробила, нікого не врятувала від пожежі. Немає у її життєвому списку подвигів. Але в розмові, у її простій манері спілкуватися на будь-які теми відчувалася велика сила життєдайності.
Тут ще можна було б написати багато епітетів, метафор із приводу її думок і розповідей про життя цієї жінки. Переконаний, читачу, ти ніколи б не здогадався, про кого йдеться, хоча ця людина четвертий десяток років свої думки, своє розуміння навколишнього життя виносить на твій суд і сприйняття. Звісно, фотографія поряд із цими рядками дає можливість безпомилково бачити, що це розповідь про Антоніну Солодуху. Наша газета не раз розміщувала на своїх сторінках її дописи.
А цього разу наша зустріч у редакції мала зовсім іншу причину, про яку – далі. Слід сказати, що Антоніна Володимирівна дуже соромилася теми, яку ми мали обговорити, просила не квапити її з цією розмовою, а тим більше щось публікувати. Міркую, що пані Антоніна вибачить мені за мою сміливість зовсім коротко розповісти її історію: лебедина пісня про вірність, поема про кохання, щемлива мелодія про почуття двох люблячих людей.
...Молода жвава дівчина привернула увагу гарного чорнявого юнака, на голову вищого за неї. Весілля, на якому вони були запрошеними гостями, для них уже було не таке важливе, як ніч під теплим літнім і зоряним небом. Сказав, що її одноліток. Розповідав усілякі історії, вголос міркував про стосунки між дівчатами і хлопцями, турбувався, щоб не змерзла під ранок. Уперше поцілував. І запав у душу.
Удома уже подумалось, що хлопець захопився, пофліртував – і забув. За тиждень прийшов перший лист, другий, третій... Відповіла. І так потрохи потягнулася вервечка листування. Кожне слово у листі викликало почуття і відчуття. За листуванням, через неблизьку дорогу, траплялись нечасті зустрічі. За рік запропонував руку і серце, просив вийти за нього заміж.
Пообіцяла Тоня, що дочекається з армії, але із заміжжям не поспішала. І він дав слово вірності.
Так і сталося: зі служби – і до коханої.
Довгі чотири роки палке кохання розлукою тримало життєвий тонус дівчини і хлопця. Але розлука не була їм завадою: усю душу виливали у листах. Надзвичайна історія в них закладена їхніми розповідями. Бувало, що на день по два, три приходило. І не одна, дві сторіночки, а цілих чотирнадцять-шістнадцять. Сімейний архів зберіг їх більше тисячі. Листи зберігалися у мішку. Трохи волога їх помарнувала, свого часу й миші на горищі поживилися, але все ж вони збереглися.
Діти виросли, народилися онуки.
Чоловік мало прожив, невблаганно пішов у засвіти. Тільки листи залишилися. Хоч зберігали, але ніколи не читали їх разом. Ніяково себе почували від того, що писали в листах, або усміхалася молодеча наївність в рядках, коли одного разу спробували читати. Тому й лежали німі паперові свідки їхніх почуттів без руху.
- На чергову річницю пам’яті Петра дістала і почала читати. Читаю – і сльози котяться. Ні, не шкодую себе, а згадую. Час був інший, почуття були інші – усе було надто правдиво. У цих листах зародження нашого кохання і нестерпного прагнення. Чотири роки таких почуттів дали мені міцності на все життя. Навіть тоді, коли це життя було сповнене випробувань. Любов також навчила мене жертовності. Читаю листи і сама сприймаю їх як чужу прекрасну історію. В них багато особистого, дуже багато. От прийшла думка зробити їх книгою, – веде тиху розмову Антоніна Володимирівна.
Не з тиражами для продажу і не для свого кола знайомих чи шанувальників задумала зробити книгу жінка. Для дітей і онуків хоче пам’ять залишити. Нехай розуміє молодь, як можна любити, кохати і приймати близьку людину з її чеснотами і вадами: хоче, щоб нащадки були щасливими у любові за Божими заповідями – люблячими і жертовними. А ще ці листи для неї - спомин, легка ностальгія за молодістю.
Зізнаюся, я цю велику книгу, виготовлену ксерокопіювальним способом, хоч і тримав у руках, але не читав. Слухав деякі уривки у цитуванні авторки. Справді мудро, щемливо і захоплююче.
Подаємо маленьку частинку сміливих одкровень. Пам’ятай, читачу, що одкровення – не літературний твір і не театральний, їх не читають задля критики чи смакування, на них вчаться мистецтва жити, любити, вчаться не робити власних помилок. Редакція щиро дякує автору за науку і розмову про життя, любов і цінності.
Сергій Залуський
Листи з минулого. Моя сповідь. Моє одкровення
Передмова
«Пам’ять – це здатність людини відображати минуле і його берегти. Доки людина живе, вона пам’ятає...»
«...Чому ми зберігаємо світлини своїх рідних, друзів, коханих? Чому ми зберігаємо якісь цінні речі, пов’язані з минулим, з якимись подіями у житті? Певне, для того, щоб через роки вони нагадували нам про прожите минуле. А вони, ці речі, через певний проміжок часу, ніби постріл гармати, вистрілюють із своїх сховок отими спогадами. Спогадами про минуле...»
«Листи з минулого» – отого минулого, яке червоною ниткою пронизувало в певний період моє життя: моє серце, душу, моє все єство. Ох як би я хотіла сьогодні ці листи оживити. Вернутись у ці роки, коли вони писались, пережити цей період, ці емоції, ці почуття...»
«Я щойно прочитала 45-49-річної давності листи – і нахлинули спогади. Щемливі до болю. Спогади юності...»
«Паралельно листам, які зберегла, я читаю свої щоденники, що писала молодою дівчиною у 71-76 роках. Дівочі, наївні, простенькі і «закохані» листки щоденника певно бачили і мої сльози, і мокрі подушки...»
«Сьогодні аналізуючи наївні по-дитячому листи, особливо перші, диву даюся від правдивості цих почуттів того хлопця і щирості свого захоплення і закоханості...»
Листи
23.12.1973
«Тонічка, мила моя, я тебе прошу: давай не будемо самих себе винити, ми ж любимо один одного, і я нічого поганого на тебе не думаю, повір мені. Хай і що, то ми будемо разом. Тонічка, милая моя, я вернусь до тебе, ти у мене одна, я тебе сильно люблю і знаю, що і ти любиш. І як прийду у відпуск – ми розпишемось. Я так хочу. І хочу, щоб ти була моєю, а я твоїм. Я тебе ніколи не покину. Не так як тут хлопці. Дівчата їм пишуть, а вони ходять в самоволки. Тонічка, може тобі смішно, а мені зовсім ні, тому я тебе люблю і жити без тебе не можу. Тонічка, ти ніяких дурниць в голову не бери і нічого не думай. А знай, що в тебе є милий, який береже тебе, і він прийде до тебе, бо він тебе сильно любить, а цей «ВІН» є я. І тільки служу і живу мріями про тебе, про нашу зустріч. І вона буде, коли я прийду до тебе назавжди. І ми удвох підемо по життю...»
«Тонічка, мила моя, невже ти іще не переконана в цьому, що ти у мене одна? І я тебе ніколи не розлюблю. Моє серце любить тільки раз, і я в тебе влюбився, і я нікого більше не хочу знати, крім тебе, ти в мене одна. Мені хочеться тебе пригорнути до грудей своїх і сказати: «Тонічка, недовго залишилось до нашої зустрічі, ми у 1974 р. зустрінемось». Я сьогодні не спав, цілу ніч думав про тебе...»
«Тоня, у мене таке серце якесь, як нема від тебе листів, я переживаю. Любов без страждань не буває. І кожної хвилини думаю про тебе, ні одної хвилини не забуваю, з тобою було весело мені, і такий був щасливий».
«Тонічка, дорогенька моя, я прямо не можу описати, як я сильно люблю тебе. От навіть зараз встав би і пішов би до тебе, але це неможливо. Тонічка, не переживай, я ж тебе люблю і тобі вірю, і я буду писати кожен день, хоч від тебе не одержую кожен день листів, я на тебе не серджусь, бо я тебе сильно люблю. Твій Петро».
ЕПІЛОГ
09.09.2020 року
«Сьогодні у нього день народження. Йому було б 65 років. Живи й живи ще, а він не захотів, ну як не захотів – хвороба своє зробила, але ж він не дослухався ні до кого, не йшов у лікарню, не слухав мене. Сили не мав зовсім. Говорив. що я не піду нікуди, вмиратиму вдома. Він щось відчував, йому влітку приснився батько, який помер більш як півстоліття. Кликав до себе. Хоч стояв на дорозі біля хати у Володимирі. Після цього він згадував цей сон: «Ба, мене знайшов тут у Володимирі, то не спроста». За півроку він помер, сон справдився.
А сьогодні він мені приснився. Зразу після 12 ночі, тільки лягли спати. І він прийшов до мене у сні, а я думала, що це наяву. Він прийшов до мене – такий молодий, і мені було так приємно його бачити, відчувати його тепло. З нами була поряд дитина, наша дитина. Що за сон, що він значить. Я зараз плачу, гірко плачу.
...Він не прийшов у сні вже старшим, яким був у 50 років, прийшов молодим, може, юним. Він говорив, що мене любить. Так любив... Бо останні освідчення його до мене були недалеко до кончини. Його слова запам’ятались: «Я любив тебе, Тоня, все життя». Чого був вартий напис на пальцях руки, виколотий в армії: «ТОНЯ». А життя скінчилось у 53 роки.
Його треба було розуміти, його любов до мене. Іноді я не розуміла тої надмірної любові, а ще замішаної на ревності. Так було, це життя, моє і його.
...Я схиляюсь до того, що він був щасливий. В дитинстві він був недолюблений, ріс без батька, а моя любов його полонила у юності. Як хотів, так і вийшло, бо з’єднав свою долю із тою, кого щиро кохав у юності і любив усе життя. Може, я його не розуміла, не завжди підставляла своє плече, в чомусь не уступала, чогось не пробачала, можливо, не приласкала, коли він цього потребував. Тільки з плином часу багато що розумієш, і свої помилки. Сімейне життя – то така штука, що іноді важко розібратися. Але ж і він не був ідеалом, мав свої недоліки, мав...
Проте у нас народились і виросли хороші, красиві, чуйні, добрі діти, якими слід гордитися. Одружилися. В когорту родини ввійшли зять і невістка. І в наших дітей усе добре. Четверо внуків. Трьох він знав, ще няньчив. Він дуже любив дітей і онуків. Пригадую, як у 2008 році, за 5 місяців до смерті, він у трубку телефону плакав, коли зять сповістив про народження внучки 20 липня. Я спала, а він мене розбудив криком: «Тоня, вставай, в нас онука народилася». І плакав. А плакав – то від щастя... Ось в цьому і є зміст слова «щастя»... Його і мого... Ми залишили слід на землі, і це продовження у наших дітях і онуках.
На цьому буду завершувати ці спогади по листах великої книги «Листи з минулого. Моя сповідь. Моє одкровення», яка має назву ЖИТТЯ».
Коментарі