Громадська організація «Берег надії» була створена Світланою Янущиць, Ольгою Мартинюк та іншими батьками, які виховують дітей-підлітків та молодь хворих на ДЦП. Загалом в організації є 32 дітей. Але постійно відвідують заходи близько 20. Також раніше були і маленькі дітки, які зараз перейшли в інклюзивно-ресурсний центр. Проте і в «Березі надії» їх та їхніх батьків завжди вважають своїми.
Як розповідає керівник Олена Кандиба, громадську організацію створювали у 2010 році. Коли відбувалося відкриття першого приміщення, її запросили на свято. Та у 2015 році пані Олена сама вже почала працювати в організації.
За словами керівника, робота в організації склалася таким чином, що діти мають заняття кожного дня. У якийсь день вони відвідують спортзал, у зимовий період – басейн, якісь дні вони займаються в приміщенні організації, інші дні діти займаються у педагогічному коледжі. Викладачі спочатку працювали на волонтерських засадах. Тепер же ми офіційно заключили договір. Взагалі педагогічний коледж уже кілька років нам допомагає. Спочатку із нами почала співпрацювати Валентина Володимирівна Залуніна, потім Ігор Анатолійович Поліщук, а з часом підключилися і студенти. Так і налагодилася хороша співпраця.
- Ці люди проводять заняття мистецького факультету в нашій організації. Виготовляють різні роботи із дітьми – розповідає пані Олена. – Також восени ми провели цікавий проект, де навчали як проводити арт-терапію із дітьми з особливими потребами. Потім цю методику застосовували і для наших дітей. Окрім цього проходили заняття із психологічної реабілітації. Також під керівництвом Ігоря Анатолійовича проходять заняття з адаптації у суспільстві.
- Нам і нашим дітям усі допомагають. Ще жодного разу не було такого, щоб ми звернулися і нам хтось відмовив – говорить керівник. – Ми тісно співпрацюємо із територіальним центром, з місцевими підприємцями. Іноді буває, що люди просто хочуть для нас провести якийсь майстер-клас чи якийсь захід для діток. Ми завжди раді такій допомозі і підтримці.
Як запевняє пані Олена, найскладніше у роботі з дітьми з особливими потребами – це робота з батьками. Тому що діти щирі, прості і сприймають все просто. А кожна мама чи тато мають свої переживання. Кожен із нас має свій шлях, проблеми і набиті ґулі. І батьки дивляться на все через призму усього цього. Але батьки із організації давно знають один одного і давно здружилися. Є ті, хто кожного разу в організацію приходить разом із дітьми. Також є найактивніші, які беруть участь в роботі і житті організації, проводять заходи і займаються з дітьми.
- Є багато людей, які нам допомагають і фінансово – розказує пані Олена. – Зокрема із міського бюджету на наші потреби щорічно виділяється 6 тисяч гривен. Хоч це і не багато, але поки нам їх вистачає. Також, перебуваючи в приміщені ЦПО, ми не платимо за комунальні послуги. На початку року отримали допомогу у вигляді телевізора, який придбали за кошти, зібрані під час різдвяного балу «Кришталева туфелька». А ще час від часу допомагають люди із Великобританії, які є родичами Світлани Янущиць. За все це ми дуже вдячні, бо великих потреб чи браку коштів у нас не виникає.
Коли організація переїжджала у нове приміщення, теж знайшлися благодійники, які допомогли із придбанням необхідних речей. Зокрема Микола Юнак і Руслан Саганюк.
- Я в організації всього 3 роки. Але справами, які пов’язані із допомогою дітям з особливими потребами, займаюся 6 років, оскільки і в моєї дитини є така проблема – розповідає Олена Кандиба. – Одного часу ми зіштовхнулися із несправедливістю у своєму житті. Під час лікування нашої Катрусі їй спровокували епілептичні напади. І нас ніхто не попередив і нічого нам про це не повідомив. З того часу зачаїлася велика образа на лікарів, медсестер на усю систему взагалі. Ту форму ДЦП, що була у нашої дитини могла вилікуватися значно простіше і швидше, ніж після такого лікування. І більшість дій наших відбувалися через призму цієї образи. Так є зараз і в багатьох батьків. Але зараз, коли розумієш все, хочеться відпустити цю образу і працювати із щирістю. Не вимагати, чого хочеться, а знаходити те, що дійсно потрібно. Зараз почали вивчати закони, у яких для дітей з інвалідністю передбачено багато чого. І якби ми керувалися тими законами із самого початку, то виходило б усе по-іншому. Завжди кажу батькам, що нам ніхто нічого не винен. Якщо нам щось потрібно, то обов’язково знайдеться шлях, який приведе нас до задуманого. Хороше завжди повертається. Якщо хтось має можливість допомогти і допомагає, той отримує значно більше. І мова йде не про матеріальне.
Олексій Біянов, м. Володимир-Волинський
Матеріал підготовлений за ініціативи благодійного фонду Олександра Шевченка та українського журналістського фонду.
Коментарі