Вважає нововолинець Олексій Буторін, який три місяці разом зі своїм братом-близнюком Олегом провів на Майдані, а потім вони три роки у складі полку «Азов» захищали незалежність України від східних «братів» на передовій.
Близнюки Олексій та Олег Буторіни народилися в сім’ї кадрового офіцера, який з дитинства виховував синів солдатами. Хлопці вже з малих літ знали, що таке справжня військова дисципліна, бойовий дух, офіцерська честь та любов до рідної землі. Згодом юнаків ще більше загартувала служба в армії. Тож коли в кінці листопада 2013 року в Києві побили студентів, які вийшли відстоювати свій європейський вибір, Олексій і Олег були одними з перших, хто цієї ж ночі вирушив у столицю. На Майдані вони були три місяці, лише зрідка на день-два приїжджаючи додому провідати сім’ї. А повернувшись з Майдану 26 лютого і провівши кілька днів з рідними, брати Буторіни разом з іншими бійцями «Правого сектору» відправилися під білоруський кордон на допомогу прикордонникам, де за чутками скупчувалися великі сили російських військ. На кордоні вони пробули місяць, а коли повернулися, в країні вже повним ходом йшла перша хвиля мобілізації.
Тож довго не роздумуючи, близнюки серед десятка своїх побратимів, прихопивши з собою запасну білизну та деякі харчі на дорогу, вирушили у Придніпровськ, де в той час базувався «Правий сектор» Дмитра Яроша.
-На початку війни нас було не дуже багато, а більшість - далекі від військової справи. Але всі горіли бажанням дати достойну відсіч ворогові, проте не завжди знали, як це зробити. Тому спочатку ми з братом, маючи певний досвід, виконували роль інструкторів із диверсійно-підривної справи, водночас навчалися і самі. Якихось масштабних воєнних дій тоді не було і «Правий сектор» займався більше запобіганням референдумів у Красноармійську та інших містах і селищах на трасі Дніпро-Донецьк. Були, звичайно, у нас невеликі сутички з кадировцями і снайперами, коли ми захоплювали райвідділи і мерії в Торезі, але вони переважно обстрілювали нас із навколишніх пагорбів. Зброї, як такої, у нас практично не було – один автомат на двох-трьох бійців. Багато хто з них, у тому числі і я сам, ходили в порваному взутті. Крім того, ми щодня удосконалювали свою бойову виучку. В кінці травня, підійшовши до Яроша, я сказав йому, що група готова до виконання бойових завдань, тому сидіти далі й чекати з моря погоди немає сенсу - хлопці рвалися в бій. Він порадив іти в «Донбас» або в «Азов». Ми обрали останній. По-перше, він був чисто націоналістичний, хоча воювали там представники багатьох національностей (чеченці, грузини, англійці, американці, серби, латиші, шведи, іспанці, білоруси і т. д.), а також уродженці Донбасу та інших східних областей. По-друге, в батальйоні, який у вересні став полком, існувала залізна дисципліна Навіть за слабенький запах алкоголю жорстко карали, в тому числі й тілесно. І не лише так, як у давнину козаки. Якоїсь субординації, як в інших військових підрозділах, не було. Наприклад, поряд з нами в ролі звичайних бійців воювали американський мільйонер (він загинув) та англійський професор із кількома вищими освітами і вченими ступенями. У багатьох іноземців не було навіть українських коренів. Усі вони воювали за ідею або, як казали, - «приїхали віддати братський борг». У нас була спільна мета, адже розуміли, що й для чого робимо. Допомагали один одному, ділилися останнім, були як одна сім’я. Мені навіть пощастило познайомитися, коли побував у миротворчому батальйоні ім. Джахара Дудаєва, із легендарним його командиром – бригадним генералом Ісою Мунаєвим, який загинув на нашій війні під Дебальцевим. Прізвищ чи імен один одного ми зазвичай старалися не називати. Я отримав псевдо «Аль», брат Олег – «Близнец». До листопада 2014 року полк «Азов» був підрозділом спецпризначення МВС України, потім підпорядковувався Нацгвардії. Командував ним друг Андрій Білецький.. На даний момент, за висновками фахівців НАТО, це найбільш підготовлений і найбільш боєздатний військовий підрозділ України. Є величезна різниця між полком «Азов 2014-15 років і «Азовом» 2016-17 років як за бойовим оснащенням, так і за матеріальним. Наш бойовий шлях у червні 2014 року почався з визволення Маріуполя. Попри важкі умови під час проведення операції, а саме, витік інформації, ми пішли на штурм міста. Для підтримки штурмових груп «азовців» у Маріуполь була направлена одна з рот добровольчого батальйону «Дніпр-1» Юрія Берези. Чітко розроблений «Душманом» і «Боцманом» план штурму барикад передбачав усе: хто де повинен бути, хто має замикати кільце. Командири намагались звести до мінімуму ризик. Наша група та група «Черкеса» мала пройти близько 200 метрів до барикад під вогнем, подвір’я будинків були заміновані. Було тяжко поранено двох бійців, але вони відпрацювали з надзвичайною сміливістю і мужністю, викликавши на себе вогонь і йдучи вперед. «Азовці» стріляли чітко і тільки туди, куди потрібно, розуміючи, що вони роблять. Мотивація у нас була незрівнянно вищою, ніж у ворога. Українські бійці переграли його у вольових якостях, повертаючись у стрій навіть після важких поранень, щоб виконати з побратимами свою роботу. У результаті жоден із цивільних не постраждав. Практично не постраждала інфраструктура міста. Після бою нам довелось робити зачистку території. Маріуполь – старе місто, там є складні підвальні лабіринти, тому прочісування місцевості зайняло декілька годин. Шукали бойовиків у сараях, на горищах, у підвалах. Було захоплено купу зброї і понад 30 полонених. Ворог не раз переходив у контрнаступ, намагаючись відвоювати місто, але йому це не вдалося. Маріуполь став символом «Азова». Далі ми з боями пройшли Перше Широкине, Сєдово, Старобешеве, Сартану, Гранітне, Новоселівку, Чорнолик, Павлопіль, Волноваху, знову Широкине, Водяне, Зареченку, Тельманове, Бердянське, Новоазовськ, Мар’їнку, Іловайськ, Дебальцеве. З озброєння мали лише автомати зразка 40-х років та міцне слівце, тоді як проти нас стояла озброєна до зубів регулярна російська армія з танками, важкою артилерією, БМП, установками залпового вогню тощо. Я особисто втратив на війні два власні автомобілі, Олег свій теж. Майже все, що у нас тоді було, кожен боєць взяв із дому У декого з побратимів навіть путньої одежини не було. Словом, це були напівголодні і напівбосі люди. Та попри все це, кожен із нас був готовий померти за Україну. Ми добре усвідомлювали: якщо доживемо до завтра, то до післязавтра навряд чи, але страху ні в кого не було. Коли в травні ми побували в Яроша, ніхто ні з ким ніякого контракту не підписував, а відсутність контракту означала відсутність забезпечення. Та, незважаючи на це, кожен наш боєць від вісімнадцяти до шістдесяти років мав таку концентрацію сили духу і таку жагу до перемоги, що, дивлячись на них, неможливо було не зарядитися їхньою енергетикою. Якщо не було боїв, зранку до ночі тривав військовий вишкіл. Артилерії тоді у нас не було, але бійці вже вчилися, як з нею поводитися, щоб кожен снаряд попадав у ціль. Перший міномет з’явився в полку в травні 2015 року. Його захопили у ворога наші розвідники під Широкиним. Уже потім у полку були і гармати, і міномети, і «Гради», і нормальне обмундирування та амуніція. Якщо б у 2014-15-му роках у нас було таке озброєння, яке має «Азов» зараз, від так званих «ДНР» та «ЛНР» за тиждень не лишилося б і згадки, хоча й тоді, якби нас постійно не зупиняли, не стримували і не повертали назад, війна давно закінчилася б. І справа не в тому, що в Україні не було зброї. Вона спокійненько пилилася десь у тилу на складах, бо комусь дуже невигідно було доставляти її на передову. У верхах вирішили, що краще «домовлятися», - з гіркотою в голосі зауважує мій співрозмовник. - Чи доводилося нам зустрічатися з ворогом віч-на-віч? Перші півтора року наші позиції знаходилися за 500-700 метрів.Щодо місцевого населення, то спочатку воно більше боялося «Азова», ніж «Правого сектору». Не раз бувало, що під час затишшя ми допомагали людям у господарських справах, а вони нас проклинали, плювалися і харкалися, особливо старше покоління. Бувало й таке, що бабця, проходячи поруч, залишала увімкнений телефон, по якому відразу ж починала бити артилерія. Тому спочатку ми подавлювали це силою, щоб боялися. Та з часом таких людей ставало все менше і менше.
Війна закінчилася для Олексія Буторіна в чині замкомандира артдивізіону в кінці травня минулого року. Його брат Олег повернувся додому трохи раніше.
Валентина Савчук, м. Нововолинськ
Коментарі