А в тому, що його кохана Оксана і є саме такою жінкою, Валерій Кондратюк переконаний на всі сто відсотків.
Кохання приходить до кожної людини по-різному. Інколи воно захоплює юнака чи дівчину з першого ж погляду, засліплюючи, наче блискавка, а інколи навпаки – народжується довго і малопомітно, аж поки в якийсь момент у душі хлопця чи дівчини зненацька не розбурхає вогонь незвіданих досі почуттів. Саме такою несподіваною була історія кохання молодого подружжя Оксани і Валерія Кондратюків із міста гірників. Хлопець і дівчина жили в сусідніх будинках, гралися в одних пісочницях, ходили однією дорогою до школи, інколи навіть і билися. А коли подорослішали, стали друзями й частенько бували в одних компаніях, особливо не цікавлячись одне одним. У кожного було своє уявлення про справжнє кохання. Юна Оксана Мельничук, як і всі дівчата її віку, мріяла про прекрасного принца – лицаря, який подарує їй неземну любов, буде вірним і надійним захисником від усіх життєвих буревіїв. Валерій хотів зустріти вродливу і ніжну дівчину, яка подарує йому гарних діток і з якою він проживе довге щасливе життя. І нікому з них навіть на гадку не спадало, що цим принцом чи принцесою може стати хлопець або дівчина із сусіднього будинку. Та життя завжди сповнене несподіванок і вносить у долі людей свої корективи. Так сталося і з Валерієм. Як розповідає молодий чоловік, в один момент у його душі ніби клацнув якийсь невидимий перемикач, змусивши подивитися на Оксану, яка йому раніше взагалі не подобалася, зовсім іншими очима і побачити те, на що раніше не звертав уваги.
-Я стояв на вулиці та розмовляв із друзями, коли з під’їзду вийшла Оксана. Мимохіть глянувши на неї, я на мить онімів. З очей ніби спала якась пелена, в душі клацнув невидимий рубильник. Несподівано для себе я збагнув, що ця русява красуня, яку знав мало не з пелюшок, і є тією єдиною і бажаною, з якою я готовий і вдень, і вночі бути поруч, оберігати та захищати її, ділити на двох усі радощі і невдачі. Чомусь був упевнений, що саме в ній зможу знайти те, чого ніколи раніше не знаходив у жодній з дівчат. Але як не старався зустрітися на її шляху, як не ловив очима кожен її погляд, дівчина ніяк не реагувала, не хотіла помічати ні моїх промовистих натяків, ні залицянь. А тим часом наближалося 8-е Березня. Тож набравшись сміливості, я вирішив діяти рішучіше. Прихопивши подарунок і розкішний букет обожнюваних дівчиною ромашок, я прийшов до Оксани і сказав, що хочу з нею зустрічатися. О диво! Вона погодилася, - розповідає Валерій.
Далі були найкраща і найщасливіша для молодят весна та найзоряніше літо. Обом було радісно відчувати, що неподалік, у сусідньому будинку, тихим мирним сном спить людина, без якої вже неможливо уявити своє життя. Здавалося, що й уві сні їхні серця б’ються в унісон. Теплими літніми вечорами закохані, обнявшись, гуляли вулицями рідного міста і мріяли про майбутнє. В один із таких вечорів Валерій освідчився коханій та запропонував стати його дружиною. Оксана ж, усміхнувшись, лише пообіцяла подумати, хоч сказано це було так, для годиться. Насправді дівчина вже давно зрозуміла, що саме Валерій і є тим чоловіком, з яким вона хоче бути разом до кінця своїх днів.
Побралися молодята в кінці січня нинішнього року. Весілля вирішили відгуляти у Володимирі в ТКЦ «Княгині Ольги». Від друзів чули, що цей заклад славиться хорошою кухнею, не надто високими цінами і чудовим талантом ведучих веселити гостей. А перед тим було урочисте й незабутнє вінчання у Низкиницькому Свято-Успенському монастирі, де наречені перед лицем Господа давали обітницю любити й оберігати одне одного в горі і в радості, бути люблячими батьками для майбутніх дітей. Жити молодята заздалегідь вирішили окремо від батьків, тому винайняли квартиру. Тепер у них є власне гніздечко, хоча обоє мріють про великий затишний будинок десь на околиці міста, в якому постійно буде чути сміх їхніх дітей, онуків та правнуків. А ще їм дуже хочеться подорожувати світом, познайомитися ближче з життям і побутом людей інших країн.
-Чи змінилися наші погляди на сімейне життя і кохання після того, як ми прожили кілька місяців разом? Якщо чесно, то лише трішки. Тепер я впевнено можу сказати, що кохання – це не тільки блиск в очах, шалені, непередбачувані вчинки і тиха сімейна ідилія удвох. Найперше – це взаєморозуміння, взаємодовіра і взаємоповага, вміння поступатись одне одному в дрібницях і знаходити компроміси у чомусь більшому. І розуміння того, що нас двоє. Це – найважливіше за все на світі. Всі ці риси я знайшла у своєму чоловікові. У нашій ще зовсім молодій сім’ї немає поділу на чоловічу чи жіночу роботу, ми ніколи не сперечаємося, хто з нас головніший. А якщо й виникає якесь непорозуміння, шукаємо рішення, яке задовольняє обох. Валерій, до речі, добре готує, допомагає мені із прибиранням квартири, може без проблем випрати білизну. Єдине, що мене трішечки не влаштовує в його характері, це те, що він аж занадто спокійний і незворушний. Мабуть, не буває родин, у яких не виникало б труднощів чи побутових проблем. За святами завжди приходять будні. Та, спостерігаючи за багатьма подружніми парами, я зрозуміла просте правило: тільки віддані одне одному люди з успіхом проходять крізь усі випробування, а їхнє кохання лише загартовується і міцнішає. Принаймні я так думаю, - запевняє Оксана.
-Дійсно, реальність може виявитися далекою від омріяної ідилії, яку на початку спільного життя уявляє собі кожна молода пара. Трапляються труднощі та випробування. І це велике щастя, коли в такі моменти поряд є людина, яка підтримає тебе у важку хвилину, подарує любов і ніжність, дасть мудру пораду й ніколи не зрадить. А в тому, що у будь-якій ситуації я завжди можу покластися на свою Оксану, переконаний на всі сто відсотків. У ній я справді знайшов не тільки любов, підтримку і ніжність, а й властиву не всім молодим жінкам життєву мудрість і розсудливість. Тому мені завжди хочеться її чимось порадувати. І я зовсім не вважаю приниженням для себе першим попросити вибачення у дружини, навіть якщо правда не на її боці, - посміхається Валерій.
Валентина Савчук, м. Нововолинськ
Коментарі