Кажуть, що війна закінчується тоді, коли про неї забувають. Численні війни, які відбувалися в історії людства, з часом ставали просто фактами і датами.
Про жертв тих війн, про загибель людей і розрухи ніхто не говорить. Перша світова війна не стала винятком, хоча спричинила серйозні наслідки для всієї планети: відбулися революції в Росії, які поклали край царюванню династії Романових, розпалися великі європейські імперії, розпочалася визвольна боротьба у колоніях. Про те, що ця війна також забрала життя мільйонів людей, принесла голод і злидні, чомусь не прийнято говорити. Не залишила вона високих обелісків та братських могил. Та все-таки про неї пам’ятають, і не всі забуті з тих людей, які стали жертвами Першої світової.
Нещодавно на ім’я Григорія Горотя, голови ГО «Нове відродження», надійшов лист від громадянина Італії Маріо Скалоні, який розшукує захоронення свого земляка Маріо Матонеллі. У сеньйора Скалоні є архівні документи, які підтверджують, що Маріо Матонеллі був солдатом 43-ої дивізії «Shutzen», яка у 1914-1918рр. брала участь у кровопролитних боях. Як підтвердив італійський експерт із воєнної історії, Матонеллі, швидше за все, потрапив у полон в Карійських Альпах і працював на земельних угіддях на Волині. Він помер від фізичного виснаження і похований на цвинтарі села Новий Загорів у ряду №2. Факт смерті та поховання офіційно підтвердив пастор 43-ої дивізії. Маріо Скалоні звернувся до ГО «Нове відродження» із проханням розшукати могилу його земляка. Маріо Матонеллі родом із містечка Канарра, що в області Перуджа, народився 26 червня 1883 року, належав до родини відомих місцевих гончарів, утримував власний магазин, в якому продавав власноруч вироблене глиняне начиння.
Із метою розшуку захоронення до Нового Загорова виїхала експедиція у складі Григорія Горотя і активістів «Нового відродження» Богдана Костюка та Ярослава Зая, а також наукового співробітника Володимир-Волинського історичного музею Ганни Доскоч та кореспондента «Міста вечірнього». У Новому Загорові нас зустрів сільський голова Ростислав Остапчук. На жаль, за словами сільського очільника, йому нічого не відомо про захоронення італійського солдата і навіть не збереглося ніяких переказів. Залишалося просто сподіватися на те, що нам пощастить, адже, як сказав Ростислав Дмитрович, старих могил на місцевому цвинтарі багато.
Сільське кладовище розміщене на високому крутому пагорбі поряд із славнозвісним новозагорівським монастирем. Старі поховання впадають у вічі не лише невисокими кам’яними надгробками, а ще й тим, що майже всі густо заросли травами та кущами. Деякі напіврозвалені, інші вже повалені, і їх можна не помітити у густій траві. Майже всі датовані 20-30-ми роками минулого століття. Зацікавленість членів експедиції викликали залишки металевого православного хреста. Хто спочиває під ним, залишилося вічною таємницею. Богдану Костюку вдалося відшукати захоронення, датоване 1914 роком, але напис «Богдан», який ледве змогли розібрати, погасив надію на те, що це могила італійця.
-Навряд чи військовополоненим хтось у той час міг поставити надгробний пам’ятник, - слушно зауважив Григорій Гороть.
І тоді Ростислав Остапчук запросив нас на широкий пагорб, з якого відкривалися чудові краєвиди ланів і селянських обійсть. Посеред пагорба – високий католицький хрест, до якого веде доріжка, охайно обсаджена молодими ялинами.
-Тут, – розповідає сільський голова, – було католицьке кладовище, але оскільки католиків у селі немає, воно з часом перестало існувати. Місцеві люди вирішили на згадку про католицький цвинтар поставити хрест.
Над Новим Загоровом у цю хвилину пливли важкі темні хмари, і душу охопила туга. Тут, на цьому пагорбі, сплять вічним сном люди, яких, можливо, розшукують онуки і правнуки або просто люди, котрим цікава історія рідної землі. Оскільки Маріо Матонеллі був католиком, то робимо висновок, що, очевидно, він похований тут, на цьому вже не існуючому цвинтарі. Фотографуємо місцевість, щоб надіслати панові Скалоні світлини для уяви про місце, де спочиває його земляк.
Коли поверталися із кладовища, Ганна Доскоч з помітним сумом пригадала афоризм: «Культура нації визначається ставленням до старих людей, тварин і кладовищ». Так, у Європі навряд чи знайдеш занедбані розвалені могили, закинуті кладовища. У багатьох країнах навіть діють організації під назвою «Некрополь», члени яких займаються розшуком поховань, відновленням могил.
При виїзді з Нового Загорова нас чекає ще одна історична несподіванка. Зупиняємося біля пам’ятного знака, на якому зображено молоду вродливу жінку і поважного українського типу чоловіка. Це графиня Олена Загоровська та український гетьман Іван Мазепа. У 1663 році гетьман гостював у графині в її замку, на місці якого встановлено знак. Трохи далі знаходиться ставок. Виявляється, його ще за часів Загоровських викопали власними руками селяни. Історію рідного села досліджує краєзнавець, вчений зі Львова Василь Чабан. Він дослідив, який слід в українській історії залишили Загоровські. Так Петро розбудував монастирську святиню Різдва Христового. Василь – автор «Тестамента», фундатор монастиря, де було видруковане «Пересопницьке Євангеліє», на якому присягають Президенти України. Федір – творець і командир українського реєстрового козацтва. Григорій – полоцький уніатський єпископ. Варвара – мати наказного отамана Максима Булими. Ієронім – автор книги «Monita privata», перекладеної майже всіма європейськими мовами.
І мимоволі закрадається думка: а скільки ще загадок приховує в собі земля наша? Загублена могила Маріо Матонеллі свідчить про те, що історія належить не лише нам. Історії народів тісно переплелися між собою. Війни вражають своєю безглуздістю, і наше завдання – пам’ятати: ціннішого за життя людини немає нічого.
Антоніна Булавіна, с. Новий Загорів, Локачинський район
Коментарі