«Не страшних воєн не буває,й Афганістан не став винятком»

Публікації

«Це була дуже важка війна. Але в Афганістан послали обмежений контингент регулярної армії. Ніякої мобілізації не було, та й не могло бути. Ось чому ця війна болить лише тим родинам, яких вона зачепила. До того ж вона була далека, замовчувана. Про те, що там відбувалося насправді, досі нічого конкретно не відомо. Ми навіть не знаємо точної цифри загиблих, інвалідів та зниклих безвісти. Спрацьовувала цинічна фраза: «Я вас в Афганістан не посилав». А розпад Союзу поглибив процес такого нешанобливого ставлення до «афганців». Таким чином, тема «афганців» стала темою самих «афганців». Чи так багато пам’ятників «афганцям» є в Україні? Чи так багато фільмів, художньої літератури? Я згоден, що це була незрозуміла, безглузда війна, але це була війна!», - каже Микола Сокол із Хмелівки, в минулому воїн-«афганець».
Кожна війна, яку переживало людство, рано чи пізно ставала історією. На сторінку своєї історичної пам’яті українське суспільство записало і війну в Афганістані. Якось надто швидко забули про неї. А між тим ця війна і досі залишається найбільш утаємниченою та замовчуваною. Героїв цієї війни не зустрічали з оваціями, вони скромно живуть і трудяться поруч, а ночами їм дошкуляють старі рани, фізичні й моральні…
-Війна страшна сама по собі, й кожна в цьому плані має свої особливості, - каже Микола Сокол, в минулому воїн-«афганець». – У 1914 році солдати царської армії жахалися німецьких «цепелінів», які нависали над окопами і поливали вогнем. Під час громадянської війни червоноармійці німіли від жаху перед першими броньованими машинами, які білій гвардії постачала Антанта. Ну а про німецькі бомбардувальники у Великій Вітчизняній, про ракети типу «Фау», про страхітливі концтабори та газові камери вже й мови немає. Та гітлерівці злякалися, коли з’явилися радянські «Катюші», попередниці сучасних «Градів». Отож, кожному воєнному поколінню дісталося своє.
Микола Миколайович народився 20 грудня 1967 року у Хмелівці. В рідному селі закінчив восьмирічну школу, атестат про середню освіту отримав у Березовичівській ЗОШ, потім навчався в Оваднівському ПТУ, здобув професію слюсаря, водія, тракториста. У 1986 році був призваний до лав Радянської Армії, службу проходив в Узбекистані. А через рік потрапив в Афганістан, служив у місті Асадабад провінції Кунар, що на кордоні з Пакистаном. Двічі був поранений. Поранення і контузію отримав, коли разом з товаришами по службі підірвався на БТРі. Крім того, перехворів тифом. В результаті був комісований, подальшу службу проходив у Туркменістані. Нині він - інвалід ІІ групи. Нагороджений орденом «За відвагу», численними ювілейними відзнаками, медаллю «Від вдячного афганського народу». Повернувшись у рідний дім, став працювати в сільськогосподарському секторі. Одружений, разом з дружиною Оксаною Лук’янівною, чарівною жінкою і прекрасною господинею, виростили трьох синів – Віктора, Олександра та Миколу. Зараз син Олександр служить в українському війську. Та все ж війна нагадує про себе, і не лише спогадами. Миколу Миколайовича турбує складне захворювання хребта, він переніс дві важкі операції. То як же ця людина з висоти часу сприймає афганську війну і чому вважає її несправедливо забутою?
-Не страшних воєн не буває, й Афганістан не став винятком, - каже Микола Сокол.
-У чому ж полягали труднощі афганської війни? Що було найважчим, найстрашнішим?
-Насамперед те, що ми прийшли на чужу землю, з чужою релігією, з чужими звичаями і мовою. Населення в більшості ставилось до нас як до окупантів, і ми часто чули запитання: «Навіщо ви до нас прийшли?» Правда, були й такі, хто вважав нас кращими за американців. Оскільки Афганістан – гірська країна, то і воювати доводилося в складних гірських умовах. А це і снайпери за кожним каменем, і обстріли з кожної верхівки, і складнощі з транспортуванням поранених та загиблих. Чимало наших хлопців так і залишилися в гірських ущелинах. Своєрідним ворогом була спрага. В Афганістані спека, а вода привозна. Не раз доводилося робити свердловини в горах. Не можу не згадати і про те, що в перші роки афганської війни туди також кинули недосвідчених і необстріляних призовників. Воювати не вміли, бронежилетів не мали. Першим полоненим доводилося проходити через знущання. Потім, для того щоб залякати наших хлопців, душмани підкидали трупи з обпаленими обличчями, з розпоротими животами. Без сумніву, це діяло на психіку.
-А чи були в нашій армії випадки зради?
-Я особисто не пам’ятаю. Інша справа, що наші солдати потрапляли в полон. Дехто повертався, а доля багатьох досі невідома. Але часто траплялося, що наші хлопці чи то з примусу, чи піддавшись пропаганді, опинялися в Австралії, в Ізраїлі, в США і вже на Батьківщину не поверталися. Пізніше деякі приїздили в гості, та не жалкували, що залишилися на чужині.
Запитую ветерана про те, чи зіткнулися наші вояки на афганській землі із застосуванням нової зброї.
-Наша армія була озброєна до зубів. Перші «Гради», до речі, були застосовані в Афганістані. В бою, особливо в горах, нас завжди прикривала техніка. Постійно кружляли наші гвинтокрили, вивозили поранених, загиблих, доставляли боєприпаси та їжу. Коли ж американці стали постачати душманам ракети «Стінгер», наші гелікоптери почали спалахувати, наче свічки. Ситуація ускладнилась. Доводилося на руках та на плечах виносити поранених у безпечні місця. Я сам неодноразово ніс на собі двох поранених. Не хочу нарікати, але, можливо, і цим спричинена хвороба хребта. Та найважче було сидіти декілька діб серед скель без боєприпасів, води та їжі й чекати підмоги. З боку Пакистану часто велися обстріли снарядами «Земля-Земля», «Земля-Повітря».
Як же Микола Миколайович оцінює сьогоднішнє військове протистояння на сході України?
-Є мудрий вислів: «У своїй хаті- своя правда». Люди, які живуть під спільним дахом, самі залагодять свої конфлікти та проблеми, а якщо почнуть втручатися сусіди та родичі, то лише нароблять біди. Путін нахабно втрутився в наші внутрішні справи. Відповідно, зазомбував свій народ, зробив ворогами батьків і дітей, сестер і братів. Йому наша свобода – як кістка в горлі, - ділиться думками Микола Сокол. – Щодо нашого командування, то воно, схоже, проявило не лише злочинну бездарність, а й некомпетентність. Як це так, що наші солдати воюють на рівнинній місцевості без укриття, не окопавшись, без підтримки техніки та авіації? Нас в горах супроводжували танки та БТРи, а тут голий степ і лише вояки з допотопною зброєю в руках. Кажуть, що перших треба було послати на Донбас «афганців». Але при такому керівництві й «афганці» не врятували б. Війна жорстока. Той, хто пережив її, вчиться цінувати людське життя, цінувати свою родину, любов і дружбу, цінувати цей чудовий світ, який нам подарував Господь.
Антоніна Булавіна,с.Хмелівка, Володимир-Волинський район

Розділ новин: 

Коментарі