Не даймо пролитися сирітській сльозі

Публікації

Народилася дитина. Її любили, нею опікувалися. І раптом настав чорний день. Вона дізналася, що відтепер – сирота. І хтось сказав їй, що вона нікому не потрібна. Та чи є комусь відтепер діло до її болю, до її сліз, чи вона тепер сам на сам із своїми проблемами? Хто зігріє сироту? Хто погладить по голівці і скаже таке важливе: «Ти нам потрібна». Врятувати її може тільки людська небайдужість.
«У 7 років я перестала чекати і відчула себе мамою»
З болем згадує вже доросла вихованка школи-інтернату Ольга Нечитайло.
За вікном накрапав дощ. Він вистукував сумну мелодію самотності об підвіконня дитячого будинку. По склу стікали краплини дощу, а всередині кімнати по інший бік вікна такі ж краплі стікали по дитячому личку. Це 5-річна Олечка тихенько плакала, дивлячись на доріжку, по якій її подруги ішли за руку з бабусями, щоб хоча б у вихідні побути вдома. Вдихнути той неймовірно теплий аромат дому, рідної оселі. Вона плакала і розуміла, що по неї ніхто не прийде. Скільки не дивися на доріжку, нею не прийде мама, аби забрати її додому. Хоч на день, хоч на годину.
Життя склалося так, що дошкільня Олю Нечитайло разом з меншими братиком і сестричкою батьки віддали у сиротинець. Чому дітям не знайшлося прихистку вдома, чому ніхто не став на заваді такого вчинку, тепер годі дізнатися. Так уже сталося.
-Коли ти потрапляєш у дитбудинок через смерть батьків, це, звісно, дуже боляче. Але з часом ти розумієш, що іншого виходу немає. Коли ж живі батьки віддають тебе на виховання у держустанову – боляче і образливо значно сильніше. У дитячому мозку викарбовується єдина думка: «Ти вже нікому не потрібен і ніколи не будеш потрібен, адже навіть найрідніші відмовилися від тебе», – каже тепер доросла Ольга Нечитайло.
-Уже в першому класі я перестала чекати. Зрозуміла, що тепер я – мама. Мама для своїх менших, які на мене надіються. Вони чекають від мене захисту. У мене було багато вчителів та вихователів. І я вдячна їм, цю подяку пронесу в серці через усе життя. Але є людина, особлива для мене. Це Ліда Володимирівна Міщанчук. Я змалку називаю її мамою. Ця вихователька вже давно на заслуженому відпочинку, але для мене вона назавжди та, якій я можу сказати це слово. Ми рідко маємо можливість бачитися у круговерті життя, але як тільки випадає нагода, я намагаюся її провідати, щоб притулитися до її ніжного плеча, торкнутися натрудженої руки і сказати «мама» – слово, особливо важливе для кожного. Завжди пам’ятатиму хорошу людину і вчителя з великої літери – Світлану Кревську. Вона кожному старалася сказати добре слово, втішити, розрадити. Приносила нам домашнє варення, щоб ми могли хоч трошки відчути домашній затишок.
-Якби у тебе була можливість зростати не з рідними батьками, а з прийомними чи у будинку сімейного типу, це був би хороший вихід?
-Будинок сімейного типу – місце, куди б я із радістю пішла, якби випала така нагода. Це єдиний шанс для такої дитини як я, котра залишилася не просто без батьків, але ще з меншими братом і сестрою. Мене декілька разів пробували всиновити. Та як тільки дізнавалися, що нас троє, одразу передумували. Я розумію, адже брати на себе відповідальність за декількох дітей дуже важко.
-Як той факт, що ти виховувалася у дитячому будинку, відобразився на твоєму подальшому житті?
-На мені ніби тавро – «дєтдомовка». Так назвала мене жінка, із сином якої я намагалася створити сім’ю. Саме це вважали моїм величезним недоліком, незважаючи на те, що мала вищу освіту, роботу за фахом. Існує стереотип: якщо мене виростили не в сім’ї, значить я нічого не вмію, не здатна стати доброю господинею. А ще – значить у мене дуже погані гени. Та хочу сказати стосовно хазяйновитості: коли навчалась у виші і проживала у гуртожитку, то готувала смачніше і вправніше, ніж ті дівчата, що виросли з мамою.
-Чи зустрічалася ти з жорстоким ставленням до себе та до друзів з боку інших вихованців інтернату або вчителів?
-Із жорстокістю я зіткнулася, коли перейшла з дошкільної групи у шкільний загін. Саме слово «загін» було якимсь відштовхуючим. Загін був різновіковим. Напевно, задум полягав у тому, що разом виховуватимуться не однокласники, а діти різного віку, немовби так, як вдома. Та насправді це жах. Здебільшого старшокласники зовсім не мали наміру ставати так званими старшими братами і сестрами. Процвітала «дідівщина». Що малюк, наприклад, третьокласник міг сказати на пропозицію десятикласника випрати його шкарпетки. Тільки вислухати і зробити. Про те, щоб пожалітися старшим, не могло бути й мови: це означатиме, що ти – стукач. А, як відомо, стукачів ніде не люблять. Цим зробив би самому собі тільки гірше.
Дитина розуміє, що вона покинута, а звідси – образа на всіх, на весь оточуючий світ, на його несправедливість. З боку вчителів тиск був і моральний, і фізичний. Деякі з них зганяли на нас злість, адже були впевнені: їм за це нічого не буде. Хто нас, «дєтдомовських», захистить? Не раз доводилося слухати про те, що ми – погані, на відміну від тих хороших сімейних діток, які ростуть слухняними, добре вчаться. Назавжди запам’ятала: вчитель історії за найменше спізнення виховував нас «методом лося». Треба було стати біля дошки, зробити руки хрест-навхрест, ніби лосині роги, і він з усієї сили вдаряв по руках так, що голова закидалася і вдарялася об дошку. Зірки з очей були гарантовані. Добре, що ця людина ненадовго затрималася на роботі.
-Невже не було ніякого виходу і потрібно було тихо терпіти все це?
-Я дуже вдячна директору Валентину Вірковському: якщо нам уже була несила терпіти знущання і ми йшли до нього жалітися на вчителя, то цей вчитель довго на роботі не затримувався. Ми знали, що з правдою можемо прийти до директора і знайдемо порятунок.
-Враховуючи свій теперішній життєвий досвід, можеш сказати, які риси характеру в тобі сформувало проживання в інтернаті: позитивні та негативні?
-Я по натурі боєць. Проживання в інтернаті це посилило, особливо в умовах «дідівщини». Декого з моїх однолітків таке ламало психологічно, а для мене стало стимулом бути сильнішою. Я – лідер, але ніколи не дозволяла собі образити слабшого. Весь свій час присвячувала навчанню, численним захопленням. Любила писати вірші, малювати – у цьому себе реалізовувала. Що стосується негативу: я зробилася таким собі «вовченям», у мене прорізалися ікла. Напевно, у сім’ї я виросла б ніжнішою. Я ніколи не пробачу зради, не допущу фізичного насилля над собою. Мені важко довіритися людині, відкрити душу.
-Про яку сім’ю ти мрієш?
-Мрію про сім’ю, де будуть дуже бажані діти, оточені любов’ю. Поки не зустріну не просто хорошого чоловіка, а й гідного батька для своїх майбутніх дітей, заміж не вийду. Мої діти мають вирости у повній сім’ї.
***
У кімнаті рядками стоять дитячі ліжечка. Втомлені від цілого дня біганини малюки сплять. З-під ковдр видно тільки маленькі обличчя. Вони бачать сни – сни про маму. У цих снах-мріях мама, добра і ласкава, пригладжує неслухняний чубчик, а тато – сильний і сміливий. А ще неодмінно є бабуся, що пече смачні пиріжки, та дідусь, який розповідає казки. У тих снах спокійно і добре. Найголовніше ж – вони бажані, улюблені діти. Засинає і маленька Олечка, у світ солодкого сну вона поринає під шурхіт спиць, що ними вимальовує узори на теплих речах Олена Миколаївна Шуріна. А кімната наповнюється ледь вловимим ароматом її крему для рук. Це не просто запах, це запах їхнього дитинства. Ним наповнені їхні дитячі мрії про щасливе майбутнє.
Минуть роки, й Олечка виросте та перетвориться на сильну, сміливу, з власною чіткою позицією дівчину. А ще у неї обов’язково будуть діти, які зростатимуть у любові, адже вона докладе усіх зусиль, щоб діти ніколи-ніколи не повторили її складного дитинства і щоб у них були люблячі, турботливі мама і тато.
Ми все робимо заради дітей
Про проблеми, які виникають у сім’ях і спричиняють те, що дитину примусово вилучають із сім’ї, а також куди звертатися дітям, якщо вони зазнали насильства, розповіла директор Володимир-Волинського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Ірина Пикалюк.
-Ірино Олександрівно, розкажіть, будь ласка, які основні причини того, що дітей вилучають з їхніх біологічних сімей та віддають до інтернатів?
-Таких причин багато: основні ж – алкоголізм, наркоманія, бродяжницький спосіб життя батьків. Та хочу сказати, що ми до останнього намагаємося уникати вилучення дитини з сім’ї. Постійно проводяться бесіди, перевірки, попередження батьків. Наша мета – залишити дитину в сім’ї. Згідно із статистикою, за період більше року по місту ситуація, коли дитину забрали з сім’ї (але не позбавили батьків прав) була одна.
-Скільки сімей перебувають під вашим особливо пильним наглядом?
-На сьогоднішній день по місту є 124 сім’ї, що потрапили у складні життєві обставини з різних причин. Ми робимо все можливе, аби діти залишилися з батьками. Часто доводиться у прямому сенсі слова брати маму за руку і вести її оформляти допомогу на дітей, пільги, влаштовувати у центр зайнятості, допомогти знайти роботу. Все це працівники служби готові робити з єдиною метою: щоб мати усвідомила – ніякий, навіть найкращий інтернат не дасть її дитині того материнського тепла, яке може дати тільки вона. Ми маємо попрацювати з матір’ю так, щоб вона сказала: «Я зроблю все можливе, аби тільки моя дитина залишилася зі мною». Та, на жаль, бувають і такі випадки, коли матері махають рукою на дитячу долю. Ми ж у своїй діяльності націлені на те, що все робиться в інтересах дитини. Якщо ж батьки продовжують нехтувати своїми обов’язками, доводиться іти на кардинальні кроки.
-Чи бувають випадки, коли дитина жаліється на насильство щодо неї, проситься, аби її забрали від батьків?
-Фактично, ні. Для дитини мама – найцінніше. Діти бояться залишитися без батьків. Буває, що ми тимчасово, поки ситуація в сім’ї налагодиться, поміщаємо дитину в реабілітаційний центр, де з нею працюють психологи, спеціалісти. Там вона отримує все необхідне, чотириразове харчування. Та, незважаючи на це все, такі діти зі сльозами на очах просяться додому, до мами.
-Трапляється, що дитина зазнає фізичного насилля і в сім’ї, і в дитячому будинку. Що тоді їй робити?
-Зараз у місті вже немає інтернату в такому розумінні, як було раніше. Це вже справжній центр, де проживають здебільшого не сироти, а діти із сімей, а отже, і питання дідівщини вже не постає. Та всіх дітей, незалежно від того, живуть вони з біологічними батьками, опікунами чи у спеціалізованому закладі, ми готові вислухати. Наша адреса: м.Володимир-Волинський, вул.Івана Франка, 8. Т.2-37-63, 2-12-91. І ми обов’язково допоможемо.
Невідкладна допомога
Тебе б’ють – дзвони!
«Телефон довіри» 25-60-42 (понеділок – четвер з 8.00 до 17.00, п’ятниця – з 8.00 до 16.00).
Волинський обласний центр соціально-психологічної допомоги: т.78-48-09.
Тетяна Корнійчук, м.Володимир-Волинський

Розділ новин: 

Коментарі