Про колишнього афганця з шахтарського міста Віктора Волинця ми вже розповідали в одній із наших публікацій. Тоді якраз у міському історичному музеї демонструвалася виставка його вишивок «Крізь вушко голки долю переллю», яка налічувала близько 50 творчих робіт митця. З тих пір минуло кілька років. Тож, зустрівши нещодавно під час вручення ювілейних медалей воїнам–афганцям Віктора Миколайовича разом із дружиною у міській раді, я поцікавилася, що змінилося в його житті та скільки нових робіт з’явилося в його творчій колекції.
-А ви приходьте до нас додому і самі все побачите, - запросила мене Ганна Марківна.
Переступивши поріг гостинної оселі Волинців, я була вражена барвистим розмаїттям яскравих кольорів усюди, на чому тільки зупиняється погляд. Ціла картинна галерея на стінах, подушки та подушечки на диванах, вишиті килими та різні дрібнички на поличках. У кожному візерунку повно сонця, тепла і любові.
Вишиває Віктор Миколайович здебільшого взимку - весною і влітку старається більше бувати на природі та спілкуватися з рідними і друзями. Тематика доробок митця дуже багатогранна: від дитячих мотивів і старовинних українських узорів до ікон. Весільне вбрання і рушники для обох дочок Вікторії та Сніжани теж виготовили люблячі руки тата. Таке ж придане він мріє приготувати і для внучки Ангеліни та однорічного Кирилка, для якого найкращою іграшкою стала вишита дідусем картина з конями. Щойно прокинувшись, малюк щоразу тягнеться до неї руками. Красуються у вишитих тестем сорочках і обидва його зяті – Володимир та Ігор. Причому, чоловік уміє не лише гарно вишити сорочку чи блузку, а й пошити їх. Швейне ремесло освоїв ще в армії. Починав із найпростішого, а тепер немає речі, якої б не зуміли пошити його вправні руки.
-Зараз у мене вдома є лише 44 картини, - розповідає господар цього розмаїтого багатства. - Останнім часом більше вишивав сорочки, серветки та весільні рушники для меншої дочки, друзів та знайомих, а також і на замовлення. Для того, щоб вишити сорочку, мені вистачає двох-трьох тижнів, за рушниками доводиться сидіти місяць і більше. Зараз пішла мода на вишивки бісером, але мені більше до душі традиційний хрестик. Перший з них я поклав на полотно, коли ще був школярем. У ті часи у волинських селах було дуже модно прикрашати оселі вишитими власноруч килимами. Вишивали їх зазвичай «циганськими» голками на мішковині і в основному нитками зі старих шерстяних светрів. Довгими зимовими вечорами вся наша родина брала в руки голки і сідала за роботу. Від тих часів у мене лишився оцей килим, який ви зараз бачите на дивані. Ще один є в селі, де зараз мешкає молодша дочка з сім’єю.
Доля не була прихильною до сина споконвічних хліборобів із села Древині, що на Іваничівщині. Спочатку, як найстаршому із трьох братів, йому довелося тяжко працювати на рівні з дорослими в полі. Згодом, після закінчення Миколаївського морехідного училища, де отримав спеціальність електрика-моториста, Віктора призвали в армію. Звідти, після шести місяців «учебки» в Ашхабаді, він потрапив в Афганістан, де два роки прослужив у мотострілецькому полку, який базувався у місті Шиндан. Лише той, хто пройшов через всі жахіття Афгану та нинішньої війни на Донбасі, знає, як важко повернутися після цього до мирного життя. Навіть фізично сильні й загартовані чоловіки ламалися, споглядаючи щодня розірвані снарядами і ракетами, понівечені тіла своїх товаришів. Віктор витримав усе, не зламався, не озлобився. Повернувшись у травні 1986 року на Батьківщину, оселився в Нововолинську і влаштувався в міліцію, якій віддав майже 20 років життя. Саме тоді він зустрів і покохав чудову дівчину Аню, яка згодом стала його дружиною і з якою прожили у любові вже 30 років. Йому тоді здавалося, що після всього пережитого доля нарешті повернулася до нього лицем, але… Біда завжди приходить до людини тоді, коли її найменше чекаєш. Одного дня Вікторові разом з іншими колегами випало конвоювати засуджених до Луцька. Міліцейську машину протаранив зустрічний автомобіль. У результаті аварії чоловік опинився на лікарняному ліжку. В лікарні Віктор Миколайович пролежав кілька місяців. Виписавшись, через якийсь час став накульгувати на праву ногу, тому змушений був звільнитися з міліції – не пройшов медогляд. Медики тоді не зуміли вчасно розпізнати хворобу і поставили неправильний діагноз. Це призвело до того, що через два роки, під час чергової операції у Харкові при видаленні пухлини зі спинного мозку, лікарі пошкодили йому 6 нервів, від яких залежить рухомість ніг. Та ні Афганістан, ні нелегкі міліцейські будні, ні інвалідний візок не змогли витравити з душі цього мужнього чоловіка радості життя. Опинившись в інвалідному візку, Віктор Миколайович не став проклинати долю і не занепав духом, а згадав своє дитяче ремесло, знайшовши ту віддушину, яка вже дев’ять років допомагає йому пережити всі життєві буревії.
-Зараз у мене лише одне бажання – щоб усі мої рідні були живі та здорові, а на багатостраждальну українську землю якнайшвидше прийшов мир, - каже на прощання господар домашнього музею вишивок.
Валентина Савчук, м. Нововолинськ
Коментарі