Вибори. Йду в депутати до міської ради. Хлопці з політсили, під прапором якої збираюсь розбудовувати місцеву громаду, вділили мені округ з приватним сектором та селищем колишнього військового радгоспу, розташованим за окружною дорогою.
Вирушаю у темний ліс громадянського суспільства, холонучи від невідомості. Страшно.
«Ет, шкода нових лакованих черевиків, далеко ходити. Та й люди після роботи хочуть відпочити, не факт, що двері відчинять», - бідкаюсь подумки. А тут ще й дощ за три дні до виборів припустив не на жарт, немилосердно змиваючи косметику з обличчя і агітацію з парканів. Навіть у вуличних поштових скриньках листівки з газетами набухли, немов квашені яблука.
Проте усі побоювання розвіялись, «як з білих яблунь дим», зустрівшись із живим спілкуванням потенційних виборців. Раніше вони були для мене просто люди, знайомі і незнайомі, привітні й недуже, добрі та злі, сусіди, друзі… А тепер враз стали вершителями політичної долі. Правда, наразі ця доля обмежувалась кількома, не завжди асфальтованими, вулицями.
З чотирьох днів ведення активної агітаційної роботи два завершилися гастрономічно: смачнющим пловом на вулиці Павлова і чудовими спагеті з… салом на вулиці Гоголя. У проміжках була кава, чай, горіхи, яблука та груші з присадибних садків, домашнє печиво. Ставало тепло на душі, адже люди розділили зі мною найдорожче – свій дім, хліб і час.
Одна симпатична жіночка, Світлана, вскочила у капці, накинула куртку на халат та й повела мене по сусідських хатах, мовляв, проголосуйте за цю кандидатку, а ще – у неї чудернацькі голубі черевики… Було приємно. Ще одна мила жінка, Людмила, пригадала, як ми їхали нічним автобусом з Києва, як вона не зімкнула очей, бо довелося слухати безперервні телефонні переповідки презентації фотоальбому про Володимир у столичній книгарні. Люда мені пробачила, каже, дізналася за цю ніч чимало нового про наше місто та його мешканців… Було дивно.
У селищі військового радгоспу мені допомагав агітувати тамтешній електрик, симпатичний неодружений парубок. Люди охоче відчиняли двері з поваги до нього і з надією, що ми прийшли… запрошувати на весілля. Було весело.
В одній із родин познайомилася з неймовірно оптимістичною бабусею 1923 року народження. Старенька перебувала при ясному розумі, жваво цікавилась передвиборною платформою моєї політсили. «А як же інакше? Усім відповідальним українцям треба думати про майбутнє нашої держави!» - пояснила за Ганну Яківну онукова дружина. Було захоплююче.
«А коли до мене приїде «скринька» для голосування?» - насамкінець запитала бабуся. «Десь в обідню пору», - навмання бовкнула я, бо не мала жодного уявлення про графік роботи виїзної комісії.
У неділю настав день «Х». Учасники виборчого процесу живим потічком стікалися на свої дільниці. Хтось – за гроші, хтось – за ідею, а ще хтось – намалювати на бюлетені дулю чи написати «Слава Україні!», що є рівнозначним, адже документ в обох випадках зіпсовано.
П’ять хвилин по полудні з почуттям повної відповідальності за мою і Олександра долю, кандидата-свободівця у депутати до обласної ради, вирушила на дільницю і Ганна Яківна. А як же інакше? «Скринька» чомусь не приїхала вчасно. Чи, може, десь забарилась у дорозі? Бабуся не стала зволікати.
Її прихід зчинив переполох виборчої комісії, адже закон передбачає для людей такого віку голосування поза межами дільниці, вдома, окремим списком. Ганна Яківна у свої 92 роки не дуже вникала у тонкощі нового законодавства, тому вимагала бюлетені вже і негайно, чим викликала збудження серед деяких спостерігачів, охочих до сенсацій та скандалів. Уже за кілька хвилин біля воріт «пришвартувалися» два джипи політичних конкурентів. Поки бабусю виводили за межі дільниці, повернулась машина з виїзною скринькою, відповідно – старенька таки отримала свої законні три бюлетені. Проте її волевиявленню став агресивно перешкоджати власник одного із джипів, мало не б’ючи члена комісії по руках. Тим часом увесь процес знімали на відео місцеві папараці. Зчинився лемент. У результаті – контрольний талон не було відірвано. Однак бабуся вперто проголосувала просто на капоті однієї з «пришвартованих» іномарок. «Тріумф демократії» на цьому не закінчився, політичні конкуренти накинулись на стареньку з істеричними підозрами, мовляв, хто вас сюди привіз, скільки заплатив, чому саме за цих кандидатів голосуєте.
-Бо я їх знаю! – твердо й гордо вигукнула Ганна Яківна і тут таки лагідно попросила. – Хлопці, ви на таких великих машинах, місця багато маєте, може, додому підвезете?
І, не дочекавшись відповіді, відчинила дверцята одного із джипів…
За годину на одному з інтернет-сайтів виклали «смажене» відео під заголовком «Бабця голосує на капоті». На радість місцевим політичним авантюристам.
Звісно, під час підрахунку голосів бюлетень з невідірваним контрольним талоном визнали недійсним. Так у мене і в учасника АТО, майданівця Олександра, пропало по одному голосу – через професійність провокаторів. Було боляче.
Читачі резонно запитають: звідки мені відомо, за кого саме голосувала бабуся? Від неї самої. Через пережите хвилювання у Ганни Яківни підскочив тиск, загострилась аритмія, вона звернулася до лікаря. Як і я. Зустрілись у поліклініці, розговорилися. «Світлано, а ви виграли?» - запитала мене ця дуже літня жінка з весняною душею.
Так, попри все, я таки стала депутатом міської ради. А ви, Ганно Яківно, знайте: ваш голос для мене – найдорожчий! Бо він, наймудріший і найвідповідальніший. Ви за мене справді боролись! Дякую виборам, що нас познайомили.
Світлана Федонюк, м.Володимир-Волинський
Коментарі