Каже Стефанія Іванівна Крохмаль, жителька села П’ятидні, в серці якої війна залишила невигойну рану.
Новорічні та Різдвяні свята українці, за звичай, проводять разом з родинами та близькими. Та чи в такі хвилини родинного єднання згадуємо про тих людей, які вже другі зимові свята живуть в безнадійному чеканні: а раптом відбудеться диво і зайде він, найрідніший, найкращий…?
Стефанія Іванівна Крохмаль, яка мешкає в селі П’ятидні, чекати свого сина –героя не перестане ніколи. Навіть після того, як домовину Володимира Крохмаля навіки обняла земля, мати бійця не йме віри в те, що його немає в світі живих. І все, чого зажила за весь свій вік, все, до чого прагнула, втратило цінність поруч з життям коханого дорогого сина.
Народилася Стефанія Іванівна в 1952 році на Львівщині серед мальовничої природи Яворівського району в селі Новий Яр. Та лише згадка залишилася від її рідної хатини, бо за радянських часів в селі викопали сірчаний кар’єр, а тому багатьох людей переселили в інші місця. Нову хату батьки Стефанії будували самі. Можна лише уявити, чи легко їм прийшлося, якщо в родині зростало 6 доньок.
На Яворівщині відбував строкову службу обранець Стефанії – Антон Крохмаль. Одружившись, він забрав молоду дружину на Волинь, у свої рідні П’ятидні. Тут народилося у них трійко дітей – доньки Людмила та Олена та наймолодший син Володимир. Життя так складалось, що Стефанія Іванівна працювала деякий час на швейній фабриці, потім 8 років – дояркою на фермі в П’ятиднях, згодом 4 роки доглядала молоді насадження у лісництві, а до виходу на пенсію в 2005 році трудилася в поліклініці санітаркою.
За цей час виросли діти, і у кожного по-своєму склалося життя. Біля батьків залишився син Володимир. Закінчив Володимир-Волинське вище професійне училище, деякий час працював трактористом. Потім у молодого чоловіка з’явилось захоплення, яке незабаром переросло у справжню майстерність. Володимир дуже любив техніку і став займатися ремонтом автомобілів. А ще власними руками розбудовував батьківський дім, вже для свого єдиного синочка Володі…
У квітні 2014 року Володимиру Крохмалю прийшла повістка у військкомат. Спочатку службу проходив на полігоні в місті Рівне. Як справжню реліквію, береже Стефанія Іванівна лист сина, в якому він поетичними рядками звертається до мами.
«Живи, родная, долго-долго
И будь здорова, не болей!
Счастливой будь и будь веселой,
Но только плакать ты не смей!»
Про те, наскільки палко Володимир Крохмаль любив маму, свідчать не тільки його ніжні листи, але й подарунки, які він зробив неньці перед від’їздом у зону АТО. Набір кавових чашечок і темно-червона хустина – найдорожчі для Стефанії Іванівни. Хустиною вона заповіла покрити їй голову у час прощання з земним життям.
Напередодні розлуки Володимир Крохмаль пообіцяв батькам, що живим ворогам у руки не потрапить. І він дотримав свого слова. 17 червня 2014 року під селищем міського типу Станиця Луганської області молодший сержант, командир танка Володимир Крохмаль разом з екіпажем потрапив у оточення. Він підірвав себе гранатою. Указом Президента України за особисту мужність і героїзм Володимир Крохмаль посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
А мама і тато все чекають його, все виглядають із-за обрію Вічності…
- Не добре роблять, що ховають у закритих домовинах, - витирає сльози Стефанія Іванівна. – Це – наші діти. І в якому б стані не були їх останки, ми припадемо до них своїми устами. А закриті домовини – це ще й значна доля сумнівів: а раптом це не син, а раптом він ще живий!
Та доля заздалегідь змилосердилась над матір’ю і, не вберігши сина, залишила Стефанії Іванівні онука. Володя дуже любить дідуся і бабусю і часто гостює у них. У нього навіть є окрема кімната. Хлопчик добре пам’ятає тата, не забуває, як допомагав йому ремонтувати машини. Портрети батька поруч з ліжком хлопчика і, прокидаючись, маленький Володя Крохмаль бачить лагідний погляд Володимира Крохмаля-старшого. Бабуся зробила онукові подарунок – чашку із фотографією загиблого батька і написом «Мій тато – герой». А ще Володя дуже любить подарунки, які йому передають однополчани батька, які ще служать на Сході. Замполіт частини, котрого також ім’я Володимир, подарував хлопчикові хрестик. Не забувають про сина свого випускника у Володимир-Волинському професійному училищі. Напередодні свята Миколая викладацький та учнівський колективи училища подарували Володі Крохмалю цукерки, шашки, книжечки з казками, підставку для олівців, іграшки, одяг. Жвавий, як і всі діти, пустотливий, маленький Володя – найбільша утіха Стефанії Іванівни та Антона Миколайовича. Не забувають про вбитих горем батьків і сироту добрі люди, допомагають, як можуть. Зокрема, лісництво, в якому свого часу працювала мати героя, подбало про те, щоб забезпечити родину Крохмалів дровами.
Життя йде вперед, і, якщо не можливо повернути минуле, то потрібно подумати про майбутнє, а воно не тішить Стефанію Іванівну.
- Найбільше хвилює, як будуть жити внуки і правнуки. Навіщо була потрібна ця війна? Невже не можна було її уникнути? – запитує жінка.
І, мабуть, на сьогоднішній день це питання хвилює кожного українця, бо надто затягнулася війна, яку давно обіцяли закінчити, надто незрозумілими і безглуздими видаються нині заяви деяких політиків. Зокрема, не може не дивувати те, що захист Вітчизни став справою лише простих людей, а сини можновладців чомусь патріотичними настроями не проймаються. Так, питань багато, але найбільше хвилює одне: скільки ще українських матерів, зустрічаючи Віфлеємську зірку, гірко плакатимуть від пекучої безнадії?
Антоніна Булавіна с. П’ятидні Володимир-Волинський район
Коментарі