Найбільша перемога Вадима Мартинюка - донька Валерія

Публікації

Маленька принцеса, ангелочок, якого примхлива доля подарувала приреченому колись найріднішою людиною на жахливі страждання, біль і повільну смерть в будинку для  престарілих хлопчині із села Улянівка Харківської області, народилася 8 грудня, і їй виповнилося 10 місяців.
Тож Вадим та Інна Мартинюки тепер на сьомому небі від щастя: здійснилася їхня найзаповітніша мрія – вони стали батьками чудової дівчинки, яку ніжно називають Лєрою.
-Тепер я – найщасливіша людина на землі й безмежно вдячний Господові за  його прихильність, доброту і милість, за щастя бути поруч з коханою людиною, займатися улюбленою справою і ростити дітей, - каже Вадим, з яким ми зв’язалися по телефону.
Про цього нині 23-річного молодого татуся, якому вузька дерев’яна бочка на п’ять років замінила дитячий манеж, ми писали вже не раз. Але, на відміну від манежу, місця для руху в бочці не було зовсім, тому кістки хлопця деформувалися, м’язи атрофувалися, і він на все життя став інвалідом. Додайте сюди ще голод, холод, відсутність вітамінів, свіжого повітря та повну байдужість випивохи–матері, і вам стане зрозуміло, чому з пам’яті  Вадима майже стерлися роки дитинства.
-Після мене батько з матір’ю встигли народити ще двох сестричок. За ними вони теж не доглядали, тримали впроголодь, але хоча б у бочку, слава Богу, не садовили. Коли ж сусіди почали бити на сполох і до моїх батьків приїхала з перевіркою соціальна служба, мені було вже вісім років. На той час я став невиліковним інвалідом у крайньому ступені виснаження, - згадує  Вадим.
Потім був суд, який  позбавив Аллу та Віктора Мартинюків батьківських прав, після чого дітей на довгі роки розділили: Таню та Іванку забрали в дитячий будинок, а Вадима – у спеціалізований інтернат для інвалідів. Те пекло, через яке довелося пройти там хлопцеві, неможливо описати словами.  Кілька років його оточували такі ж нещасні, завжди голодні маленькі каліки без рук, без ніг, покручені, залякані та худі. Ці діти нагадували піддослідних кроликів у клітці, з якими вихователі поводилися, як наглядачі. Такими їх уперше побачила названа мама Вадима Олена Матвіюк, яка приїхала у  Дніпропетровськ, аби забрати хлопця в свою сім’ю, де вже виховувалося двоє його менших сестричок.
-На кухню неможливо було зайти через сморід від так званої їжі. Навіть дуже голодні діти не могли їсти ці помиї. Щоб не померти з голоду, пили на обід і вечерю воду. Тих же, хто не витримував і все-таки їв, потім довго і болісно рвало, - згадує Олена Іванівна.
-Та найгірше було те, що в інтернаті, як і в армії, панувала дідівщина: старші глумилися і знущалися з менших, забираючи в них все, що можна було покласти в рот чи надягти на себе, - додає Вадим.
Щоб утекти від  усього цього, хлопець сідав на ліжку і малював. Тільки картини виходили чорні та дуже похмурі. Не радувала хлопця й подальша перспектива – сірі, сповнені відчаю та безнадії дні у будинку для престарілих і повільне, виснажливе чекання смерті. Тому й не дивно, що дім родини Матвіюків, куди він потрапив у п’ятнадцятирічному віці, видався йому раєм. Тут нарешті здійснилася його заповітна дитяча мрія: хлопець уперше спробував запечену курку. Мама Олена готувала приголомшливі борщі, вареники, пиріжки з сиром і повидлом та багато інших чудових і смачних страв. Вадим відчув себе улюбленим і потрібним, серце його відтануло.
-Мені було радісно жити і хотілося передати цю радість іншим. Тому картини, які я написав за ці роки, були вже зовсім інші – сповнені світла і щастя. Завдяки мамі Лені, я брав участь у багатьох обласних і всеукраїнських виставках, кілька разів перемагав у конкурсах образотворчого мистецтва. Потім написав три картини і відправив їх до Америки. Там живе рідна дочка наших прийомних батьків Таня, і пастор її церкви – уродженець України,  дуже любить живопис. Він і сам колись хотів стати художником. Мої роботи справили на нього таке враження, що він вирішив організувати виставку. Я був щасливий! Ми звернулися в американське посольство, мені відкрили візу, і я разом з татом Васею полетів до Каліфорнії.
Шістнадцять робіт Вадима Мартинюка, виставлені в Сакраменто, стали справжньою сенсацією. Відвідувачі за три дні розкупили картини, заплативши за них художнику більше чотирьох тисяч доларів. Але, оскільки виставка була благодійною, Вадим передав гроші талановитим дітям-сиротам. А сам у супроводі названого тата відправився подорожувати по Америці.
А у 2013 році в житті у Вадима Мартинюка сталася ще одна важлива подія: у  Ковелі на щорічному з’їзді людей з обмеженими можливостями він зустрів її – дівчину своєї мрії. 32-річна Інна Петросюк з містечка Рені Одеської області, теж прихожанка церкви п’ятидесятників, приїхала туди волонтером. І відразу ж підкорила серце Вадима.
-Інна була дивовижна і незвичайна, - розповідав юнак після цієї зустрічі. – Я  попросив її провести мене в зал, де відбувався з’їзд, вона погодилася. Ми розговорилися, і здавалося, що обоє знаємо одне одного багато років. На жаль, після форуму ми змушені були роз’їхатися по домівках, але завдяки  Інтернету ні на день не припиняли спілкування. Згодом я зрозумів, що закохався. Зізнався Інні у своїх почуттях, і вона відповіла взаємністю, -   ділиться сокровенним мій співрозмовник.
Після цього названі батьки відвезли Вадима в Рені, щоб молодята ближче пізнали одне одного.
У 2014 році Вадим подарував Інні каблучку, відбулися заручини, далі – весілля… А через рік щасливий татусь уже притискав до грудей  крихітну донечку, про яку вони  з Інною мріяли з першого дня шлюбу. Правда, пологи були досить важкими, жінці довелося робити кесаревів розтин. Але яке це має значення у порівнянні з тим щастям, що відчувають нині молоді батьки. Дуже радий своїй сестричці і п’ятнадцятирічний син Інни від першого шлюбу Денис. Він постійно грається з маленькою, допомагає її доглядати, часто гуляє з нею на вулиці. Лєра теж завжди шукає очима брата і радісно усміхається йому.
-Мене абсолютно не бентежить, що коханий не може ходити. Я відразу попередила його: ніякої поблажливості як до інваліда він не дочекається. Для мене Вадим - здоровий і дуже талановитий! – з гордістю за чоловіка каже Інна.
Валентина Савчук, м. Нововолинськ

Розділ новин: 

Коментарі