Каже мешканка Володимира-Волинського росіянка Ірина Матусевич.
Антоніна Булавіна, м.Володимир-Волинський
Назвати Ірину Матусевич росіянкою – це погрішити проти істини, бо її батько – білорус, а мама родом з Володимира-Волинського. І хоч сама Ірина Луцко з’явилася на світ у 1971 році в місті на Неві, але «північну Пальміру» пам’ятає мало. Батько був військовим, а тому родині доводилося частенько змінювати місце проживання. Жили у Грузії, в Білорусії. В Мінську Ірина закінчила залізничне училище. В цей час батька направили виконувати військовий обов’язок в одну з африканських країн. Згідно з відповідним розпорядженням, з ним могла поїхати лише дружина. Ірина в цей час була вже дорослою самостійною дівчиною. Оскільки у Володимирі-Волинському залишилась бабусина хата, Ірина вирішила переїхати на Волинь. Це був нелегкий, переломний період. Відчувалася завуальована неприязнь до росіян.
-Скажу відверто: спочатку було відчуття, що росіян на Володимирщині ледве терплять. Були хвилини депресії, коли задумувалася над тим, куди поїхати звідси, але, поміркувавши, зважила, що їхати практично нікуди. Після розвалу Союзу таке відношення до росіян було у кожній колишній союзній республіці. В Україні росіяни перебували в найкращому становищі. Ніхто не забороняв російської мови, російських пісень. До того ж тут, у Володимирі-Волинському, було моє родове коріння. Ця земля мені не чужа, отже, і я не була чужою для неї. А час зробив свою справу, - розповідає Ірина Павлівна.
Знайти роботу за фахом дівчина не змогла, а тому навчалася на бухгалтерських курсах, працювала на швейній фабриці. У 1991 році вийшла заміж, виростила двох доньок – Тетяну та Ларису, вже дочекалася й онука, хоч зовнішній вигляд пані Ірини заперечує проти того, аби її називали бабусею.
У 2002 році Ірина Матусевич прийшла в торгівлю і у цій сфері несподівано знайшла себе. Нині вона трудиться за прилавком магазину «Віка». Жінка закохана у свій магазин, у його незвичайну енергетику, особливо у святкові дні. Як про дуже чуйну, душевну людину і цікаву особистість відгукується про власницю торгівельного закладу Наталію Єщук.
А спілкується Ірина російською мовою.
-Ви знаєте, можливо, це комплекс, але я соромлюсь акценту, - зізнається жінка. – На жаль, у цьому плані для мене не кращим прикладом є один із відомих українських політиків. Але скільки живу в Україні, мені ніхто не докоряв тим, що розмовляю російською. Подруги у мене – майже всі українки, чудові люди, справжні друзі. Маю багато родичів у Росії (в Підмосков’ї проживає брат), спілкуюся з ними, але намагаємось не торкатися політичних питань. Запитуєте, як ставлюся до російської агресії на Донбасі? Моїй природі взагалі ненависна будь-яка агресія, від кого б вона не виходила. Крім того, моя Батьківщина – Україна, бо тут я вже прожила значну частину життя. Тут народилися діти, внук. А тому, якби мене зараз навіть виганяли в Росію, я б туди не поїхала. Ми – українці і українські росіяни – єдина країна. І всі ми мріємо про мир на нашій землі, про спокій. Добро неодмінно переможе зло. Головне, щоб не стали жорстокими ми самі, щоб не втратили поваги і взаєморозуміння. А такі випадки, на жаль, вже помітні у нашому суспільстві. Люди, озлоблені затяжною війною на сході, починають безпідставно звинувачувати одне одного. Це лише на руку нашим ворогам. Але я впевнена, що все буде добре! Я мрію придбати сорочку-вишиванку, тільки, мабуть, це несумісно з російською мовою.
Сміливіше, Ірино, українська вишиванка вам личитиме!
Коментарі