Запевняє майбутній актор і режисер Владислав Дворецький, для якого оплески вдячних глядачів значно важливіші за матеріальну винагороду.
Влад – студент-п’ятикурсник художньо-педагогічного факультету кафедри театральної режисури Рівненського державного гуманітарного університету.
Зараз юнак активно готується до захисту дипломної роботи, репетируючи у рідному місті п’єсу англійського режисера Рея Куні «Він, вона, вікно, покійник», яка вперше була представлена британським глядачам у 1990 році, із захватом сприйнята критикою і отримала премію Лоуренса Олів’є як краща комедія року. Прем’єру вистави любителі театру побачать у червні.
-Зараз повним ходом ідуть репетиції, підбираються декорації, музика, костюми. І для мене це дуже серйозний екзамен, адже одна справа – працювати з однокурсниками, з якими п’ять років навчався і бачив їх в етюдах про тварин, в ролях Гамлета та Офелії, і зовсім інша – ставити виставу із професіоналами сцени й таким досвідченим режисером як Віталій Герасимлюк, - розповідає Владислав. – Якщо, наприклад, в університеті все це готувалося якось напівсерйозно, то тут уже є чіткі графіки репетицій, визначено час самої постановки, розписано до найменших дрібниць, що і де має стояти: яка декорація, який сценічний ефект.
Першу серйозну головну роль, у виставі «Мартин Боруля», Влад зіграв у 7 класі. Він з дитинства, ледь навчившись говорити, любив декламувати вірші та був активним учасником усіх концертів і театралізованих сценок у дитсадку, а згодом у школі. Свій внесок у формуванні у здібного і дотепного хлопця потягу до театрального мистецтва внесли й рідні, які всіляко заохочували його до цього. Та, як зізнається сам Владислав, після закінчення школи він якийсь час не думав про сцену. І якби не рідня та друзі, які тоді підштовхнули його, то він сам, можливо, й не зробив би такого важливого для себе кроку. Справжнє захоплення театром прийшло до хлопця, коли став студентом педагогічного коледжу і почав відвідувати театральну студію в районному будинку культури. Тоді й зрозумів, що драматургія – це його стихія, що це якраз те, з чим хотів пов’язати свою долю. Юнак почав замислюватися над тим, щоб здобути вищу освіту цього профілю, і після закінчення коледжу вступив до університету. Вже будучи студентом, Владислав разом з однокурсниками не раз подумував про те, щоб орендувати приміщення і самим ставити улюблені вистави, в тому числі й власні. Справжніми близькими за духом кумирами для нього стали Богдан Ступка та англійський актор театру, кіно і телебачення, лауреат премій Лоуренса Олів’є та «Еммі», двічі номінант на премії «Золотий глобус» і «Оскар», командор ордена Британської імперії Бенедикт Кембербетч, остання роль якого дуже вразила Владислава.
-А взагалі мені дуже не хотілося б бути схожим на когось із знаменитостей, не запозичувати чужих ідей, а якось реалізуватися самому – і як акторові, і як режисеру, - каже, усміхаючись, Владислав. – У вузі нас вчили наслідувати Станіславського, Бертольта Брехта, брати за приклад Антона Чехова, але мені хочеться заявити про себе чимось власним.
Що стосується режисера нашого аматорського театру Віталія Сергійовича, завдяки якому театр сьогодні існує, то в нього є риса, яку б я дуже хотів виховати в собі. Це організованість і дуже серйозне ставлення до роботи, хоча усе це зазвичай приходить до людини з віком і досвідом. Щодо переваги жанру, то я більше схильний до сучасної молодіжної тематики, ніж до класики. Якщо, наприклад, згадати мою першу виставу «Фантомні болі», яку володимир-волинці та гості міста мали змогу подивитися рік тому, то вона, хоч і психологічно навантажена, розрахована переважно на молодіжну аудиторію. Трохи важче сприймається, ніж та комедія, яку ми готуємо зараз, де все прокручується в одному круговороті, не знати, де хто заходить і де виходить, а актори самі шукають вихід із непередбачених ситуацій. Тож можна сказати, що свого жанру я ще остаточно не вибрав, тобто, ще не визначився. Стосовно того, до чого у мене більше лежить душа, то це швидше режисура, ніж акторство. Десь так відсотків на 60. Які ролі хотів би зіграти, якби мав можливість вийти на світову сцену? – перепитує з усмішкою юнак. – Роль імператора у п’єсі Альбера Камю «Калігула» - «трагедії інтелекту», у якій, як зазначають критики, «свобода стає болем, а біль звільняє». Цю п’єсу, де головну роль виконує Андрій Куделя, я вперше побачив у Рівненському театрі. Дуже хотів би після закінчення університету реалізовувати свої задуми в театрі російської драми ім.Лесі Українки в Києві. Хоч він і російськомовний, мені дуже подобається, як там грають актори і як професійно працюють режисери. Там я років 15 хотів би попрацювати актором, а далі вже зайнятися режисурою і ставити щось своє.
-Владиславе, а що для тебе головне в цій професії – слава чи все-таки можливість добре заробляти і ні в чому не знати нестатку?
-Багато хто йде в театр заради грошей, бо, закінчивши університет, хоче жити комфортно і в достатку, особливо не віддаючись роботі. Тобто, грає абияк, лише б отримати чим більшу винагороду. Для мене ж гроші – не головне. Навіть якщо на мою виставу, заплативши по 30-40 гривень, прийде троє глядачів, я все одно гратиму для них. Коли я виконую якусь роль, мене більше надихає, приносить задоволення те, що по закінченні п’єси глядачі аплодують стоячи. Звичайно, не можна казати, що мене зовсім не цікавить матеріальне благополуччя, але воно на другому плані. Не байдуже також і те, що люди впізнають тебе на вулиці, переказують один одному, що, мовляв, он той хлопець дуже класно зіграв роль у тій чи іншій виставі. І в результаті на наступну виставу приходить не троє глядачів, а 10- 15, далі – повний зал. А це вже стимул для актора чи режисера, в тому числі й матеріальний. Не менш важливим для актора є й те, хто все життя буде поруч, - посміхається мій співрозмовник. – Такої людини у мене поки що немає. Дуже важко знайти дівчину, яка розумітиме і поділятиме те, що ти робиш, не влаштовуватиме сцен, якщо потрібно допізна затриматися на репетиції чи на роботі у вихідний. Тому хотілося б, щоб у нас було спільним не лише особисте життя, але й професія. Надіюся, що така дівчина на моєму шляху зустрінеться. А поки що найвагоміша для мене ціль – закінчити університет і показати виставу на дуже високому рівні.
Валентина Савчук, м. Володимир-Волинський
Коментарі