«Навіть тепер, сама хворіючи, мама по два-три рази встає серед ночі, щоб укрити тата»

Розповідає Галина Петрівна – старша донька Петра і Тетяни Матіюків, які прожили разом у злагоді та любові 62 роки, ні разу серйозно не посварившись.
Багато молодих людей, даючи одне одному клятву вірності й любові, переконані, що їхнє кохання найміцніше, що вони проживуть у щасті та гармонії до глибокої старості. Але щасливі подружні пари зустрічаються нечасто. Чи не половина шлюбів закінчується розлученнями, а в тих, які вдається зберегти, стосунки часто далекі від ідеальних. Можливо, тому, що молодята інколи надто вже поспішають з одруженням, наївно сподіваючись, що штамп у паспорті володіє чарівною силою, здатною змінити кохану людину. Жінки чекають, що після весілля легковажний коханий стане для них надійною опорою та захисником від будь-яких нещасть, а чоловіки сподіваються, що в обраниці прокинеться любов до варіння борщів і затишку в домі. Коли ж з’ясовується, що цим очікуванням не судилося збутися, настає розчарування. Буденна рутина й непристосованість молодої пари до самостійного життя швидко здатні поховати найпалкіші почуття. Та все ж є подружжя, що зуміли зберегти запалений у далекій юності вогник кохання крізь десятиліття. До таких належить родина Матіюків із села Суходоли Володимир-Волинського району. Тетяні Михайлівні – 82, Петру Родіоновичу – 88, і разом вони вже 62 роки. Усяке траплялося на їхньому довгому життєвому шляху, але наперекір усім труднощам, виростивши дочку і сина, діждавшись трьох онуків і шестеро правнуків, вони й дотепер закохані одне в одного, як у далекі дні юності. Одвічні селянські клопоти про хліб насущний, про дітей, а потім про онуків лише загартували їхні почуття і зробили цей союз ще міцнішим.
І Петро, і Тетяна народилися у Суходолах. Будучи дітьми, хоч і в різні роки, ходили в одну і ту ж школу, неодноразово зустрічалися на сільських вулицях, але тоді й подумати не могли, що вони створені одне для одного. Батько дівчини, яка була найменшою із двох сестер та двох братів, був дяком, мама – простою селянкою. Петро та його менший брат – сини звичайних хліборобів.
Закінчивши 7 класів, Тетяна спочатку працювала санітаркою в медпункті, потім перейшла на ферму, де багато років доглядала телят. Петро, провчившись три роки у польській школі, продовжив навчання у сільській семирічці, після закінчення якої працював у колгоспі електриком. Одного весняного вечора й перетнулися їхні долі, щоб уже ніколи не розлучатися. Сталося це в далекому 1953-му році у сільському клубі. Дівчині тоді було 17 років, юнакові – 25. Та перш ніж поєднати свої долі в одну спільну, вони зустрічалися ще два роки. Одружилися, коли обоє зрозуміли, що не можуть прожити одне без одного жодної хвилини. Після весілля молодята стали жити разом із Петровою мамою, якій довелося самій виховувати двох синів. Їхній батько загинув на фронті в 1944-му році, коли Петрові не виповнилося ще й 15-ти років. Поховали його у братській могилі під містечком Хощно на території Польщі. Тож згодом, подорослішавши, сини з родинами майже щороку провідували його могилу. Через три роки після одруження у подружжя народилася донька Галина, а ще через чотири – син Василь. Через кілька років сім’я Матіюків перебралася в новий і просторий будинок біля сільської церкви, де проживає й досі.
-Скільки себе пам’ятаю, тато з мамою не могли прожити, щоб не бачити одне одного навіть кілька годин. Треба було бачити, з якою любов’ю і ніжністю вони турбувалися одне про одного впродовж усього свого життя. Навіть зараз, коли обоє хворіють, мама по два-три рази встає серед ночі і накриває тата ковдрою, щоб не змерз. Вони з півслова розуміють одне одного, підтримують та розраджують у годину смутку і ділять на двох радість. Якщо між ними й виникали якісь сварки чи непорозуміння, то не надовго: вже через хвилину вони розмовляли так, ніби нічого й не було. Першою завжди здавалася мама, тато теж не вмів довго сердитися, - згадує Галина Петрівна. – Цього вони навчали і нас із братом. Не раз, бувало, пригорнувши нас до себе, мама повторювала: «У житті, діти, легких стежок не буває. Хочете прожити щасливе сімейне життя і зберегти свій шлюб, навчіться прощати, розуміти свою половинку, коли треба, промовчати, казати правду і просто любити одне одного, незважаючи ні на що». У батьків ніколи не було поділу на чоловічу чи жіночу роботу. Коли мама працювала телятницею, тато вставав удосвіта і разом з нею йшов на ферму, допомагав їй годувати тварин. Потім вони разом поверталися додому, і, поки мама готувала сніданок і наводила лад у хаті, тато порався по господарству: викидав з-під корови гній, годував свиней і птицю. Тоді снідав і йшов на роботу. Мама теж ніколи не чекала на тата, якщо треба було зробити чоловічу роботу, допомагала татові у млині. Коли колгосп розпався, крім землі, а її в батьків було майже 5га (два їхні паї + пай бабуні – татової мами, яка дожила до 95-ти років і няньчила ще моїх дітей), йому дістався на пай сільський млин, і він став трудитися на себе. Вони разом працювали на городі, якого у нас було не дуже багато, оскільки більшу частину полів віддали в оренду, але роботи біля нього вистачало для всіх. Тато завжди любив смачно поїсти, тож мама постійно щось готувала. В неділю в нашому домі обов’язково мали бути вареники, а в будні щодня улюблені страви тата – картопля варена або в мундирах із молоком і м’ясо. Та найбільше він любив пироги, які мама пекла для нього досить часто. В такі дні тато наливав у кухлик молоко, сідав за стіл і, вдихаючи ні з чим не зрівнянний солодкий дух свіжої випічки, чекав, поки мама вийме їх із печі. Перед святами мама пекла м’ясо, варила холодець та багато інших смачних наїдків. У такі дні, повернувшись із церкви, ми всі разом сідали за стіл трапезувати. Квітів, як це прийнято тепер, тато ніколи мамі не дарував. Не було в нього й звички дарувати їй щось на день народження. Він сам був для неї найкращим подарунком. Мама інколи дарувала татові сорочку, шкарпетки чи ще якусь дрібничку. Вечорами тато допомагав нам із братом готувати уроки, а мама, впоравшись із домашніми справами, діставала швейну машинку і шила для когось із сім’ї обновку. А ще тато дуже любив ходити в ліс по гриби чи ягоди або ж просто подихати чистим лісовим повітрям. Часто він брав із собою і нас. У лісі міг годинами розповідати про дерева і квіти. Коли я закінчила школу, тато повіз мене у Рівне вступати до кооперативного технікуму, а після його закінчення допоміг знайти роботу товарознавця в Березовичах. Потім я працювала у Зарічанській споживспілці, а перед виходом на пенсію – касиром на хлібозаводі. Брат Василь, відслуживши три роки у морфлоті в Сєвєроморську, закінчив Червоноградський гірничий технікум, працював до закриття гірничим майстром на п’ятій шахті. Мешкає він у Благодатному, має доньку і двох онучок. У мене – дві доньки і четверо внучат. Коли ми одружувалися, батьки справили нам обом великі весілля, а згодом, коли мої діти стали школярками, тато так, як і колись зі мною, вчив з ними уроки.
- Ні бабуся, ні дідусь ніколи не сиділи без діла. Їхні руки ніколи не знали спочинку, завжди знаходили якусь роботу. Причому абсолютно все вони робили разом, посміхаючись одне одному і обмінюючись лагідними поглядами. Найяскравіший спогад мого дитинства – теплий духмяний дух пирогів, які бабуся пече ще й зараз, - згадують онуки Матюків Олена і Ліля. – І в юності ми обоє мріяли про власну сім’ю, нам завжди хотілося стати такими добрими і лагідними берегинями домашнього вогнища, як наша бабуся. Дуже також хотілося, щоб і наші суджені були такими ж ніжними і дбайливими господарями, як дідусь
Валентина Савчук, с. Суходоли, Володимир-Волинський район

Розділ новин: 

Коментарі