Каже мобілізований артилерист 51-ої ОМБр Роман Бондзюх, який майже два місяці пробув у полоні на Луганщині.
Валентина Савчук, м.Нововолинськ
31-річного нововолинця, батька двох дітей – 9-річної Віки і Колі (2,5 роки) - Романа Бондзюха на військову службу мобілізували одним з перших – 8 квітня. 4 дні він провів у казармах 51-ї ОМБр у Володимирі-Волинському, потім його відправили під Рівне. Майже місяць Роман проходив там перепідготовку на військовому полігоні, після чого потягом їх повезли на схід. Куди конкретно і навіщо – трималося в таємниці.
«15 липня мені з побратимами можна святкувати як другий день народження»
-Кілька днів ми стояли на межі Дніпропетровщини і Донеччини. Саме тоді розстріляли наших під Волновахою. Через безглуздий наказ і прорахунки командування полягли хороші хлопці, багатьох з яких я знав особисто. Після Волновахи нас переправили на Миколаївщину, на полігон Широкий лан, де ми мали змогу зустрітися з рідними. Через два тижні нас знову кинули на передову. Спочатку приїхали в Запорізьку область, - згадує мій співрозмовник. – Звідти, своїм ходом, пробиваючись із боями, наша батарея йшла разом із 72-ю Білоцерківською бригадою на Амвросіївку та Зеленопілля. Нам пощастило, бо в Зеленопіллі ми лише переночували (через кілька днів дізналися про пекло, з якого, як розповідали потім хлопці, з 800 бійців живими вийшло менше 10-ти), а вранці вирушили далі до Червонопартизанська. Зайняли висотку на териконі. У ніч з 11 на 12 липня нас там уперше накрило «Градами». Ми окопалися і стояли під постійним гарматно-мінометним вогнем до 25 липня. Від усієї нашої техніки залишилася купа металобрухту. Снарядів теж не лишилося жодного. Було багато вбитих і поранених. Дошкуляли голод і спрага. Щоб якось втамувати їх, черпали і пили дощову воду з вирв, через що маю зараз проблеми зі шлунком і зубами. Просили підмогу, але нас щодня годували обіцянками. Мовляв, протримайтеся ще кілька годин, вам на підкріплення іде 30-та бригада… Правда, прилетів вертоліт і забрав майже всіх офіцерів. А ми підмоги так і не дочекалися. Наказу відійти теж не було, хоч обстріли з боку бойовиків і з боку Росії не припинялися ні вдень, ні вночі. А 15 липня я взагалі можу вважати другим днем народження, бо бомбили нас так, що лише Бог знає, як вдалося вийти живими з цього пекла. Згодом ми не раз чули від бойовиків, що вони знали про кожен наш крок і що продавали своїх наші ж командири.
- 25 липня ми зрозуміли, що нас просто кинули і далі утримувати розбитий та майже зрівняний з землею терикон немає сенсу. Хлопці пішли до комбата і стали просити дати наказ відійти. Мовляв, не настільки вже стратегічно важлива ця купа породи, щоб без зброї, їжі й води захищати її ціною власного життя. У відповідь почули: «Я нікого тут не тримаю! Здавайте зброю і йдіть, куди хочете!» Та й що міг сказати 30-річний випускник військового училища, який про війну і про бойову тактику знав лише з книжок? – усміхається Роман. – Здавши зброю і залишивши собі тільки 3 автомати, ми стали міркувати, як дістатися до своїх. Про те, щоб здатися бойовикам, і думки не виникало. Неподалік знаходилося село. Тож хтось із наших пішов туди, щоб попросити місцевих жителів, аби допомогли вибратися з оточення і дістатися до місця дислокації головних сил АТО. Зголосилося кілька місцевих.
«Дякуйте Богу, що ви мобілізовані…»
-Перша група, в якій було більше десятка солдатів із 51-ї і 72-ї бригад та з військ забезпечення, вирушила за провідниками. За нею пішла друга група. Через півгодини ми отримали від них дзвінок: «Усе нормально. Ми в безпеці. Зараз по вас приїде автобус». У нашій групі було біля 30-ти солдатів. Отримавши підтвердження, що все гаразд, ми вирушили за своїм провідником – хлопцем років 23-25-ти. Та не встигли відійти від терикону і 500 метрів, як нас оточили в чистому полі озброєні бойовики на КАМАЗах.
Бійці зрозуміли, що потрапили в пастку і що на них вже чекали. Забравши автомати, бойовики посадили їх на машини і повезли до Свердловська. Дорогою заспокоювали, обіцяли, що організують коридор і повернуть усіх додому. Правда, через Росію, бо так, мовляв, безпечніше. На базі терористів полонених нагодували, дозволили прийняти душ і наказали привести себе в порядок та переодягтися у цивільне. В кого не було цивільного одягу, дали свій. Потім перевірили телефони, документи (у Романа, як і в багатьох хлопців, крім військового квитка, був паспорт) і переглянули фотографії. Далі вишикували всіх під стіною і, знімаючи на відео, запитували в кожного особисті дані та місце проживання. Погрожували, якщо ще раз упіймають когось на Луганщині, розстріляють не лише їх самих, а й їхні родини. Документи і телефони не відбирали. Допитували бранців кілька годин, але не катували, хоча й цікавилися, чи немає серед них людей із «Правого сектора».
- Після допиту командир бойовиків на прізвисько Рим знову вишикував усіх і наказав вийти з шеренги артилеристам. Вийшло троє: я, Вітя Зелінський та Ігор Литвинюк. Посадивши нас у машину, Рим у супроводі кількох бойовиків повіз, як пояснив, дивитися місце, через яке потім наших хлопців переправлятимуть у Росію, щоб передати в руки українських військових, - згадує Роман. – Невдовзі ми приїхали на якийсь прикордонний пункт, де, крім бойовиків, були й російські прикордонники. Правда, розрізнити, хто з них хто, було неможливо, оскільки всі вони були в однаковій формі. Переговоривши з ними хвилин 20, Рим повернувся в машину, і ми знову кудись поїхали. Прибули в табір, але вже в інший. Там Ігоря відправили назад на попередню базу, щоб сказав нашим хлопцям, що все добре, а нас із Віктором двоє терористів пересадили в «Ниву» і повезли в Краснодон. Перед тим Рим попередив їх, щоб не заїжджали в штаб, аби там нас не розірвали на шматки, а лише провезли містом і показали «наслідки роботи» нашої артилерії. А нам він сказав: «Ваше щастя, що ви не офіцери і не контрактники. Інакше розмова з вами була б зовсім інша».
Повозивши хлопців містом та продемонструвавши руїни церкви і житлових будинків, один із «екскурсоводів» на ім’я Сергій привіз їх до себе додому і передав під опіку матері. Сам він часто кудись від’їжджав. Якось Сергій їм сказав: «Хлопці, дякуйте Богу, що потрапили у полон до нас, а не до когось іншого, бо в нас, як і у вас, теж є люди, а є людиська».
Майже два місяці Роман і Віктор просиділи в хаті. У двір виходили лише зрідка і вночі, щоб «не світитися» перед сусідами і не накликати біду не лише на себе, а й на рідних Сергія, в якого двоє малих дітей. Ще 25 липня Романові вдалося додзвонитися до свого друга та повідомити, що вони живі й де знаходяться. А згодом йому зателефонував полковник з Києва, який назвався Олександром. Розпитавши про все, пообіцяв їх визволити.
-Як він про нас дізнався? – перепитує колишній бранець. – Ще коли ми стояли на териконі, до мене зателефонувала дружина і розповіла, що Наталія Камишнікова опублікувала в Інтернеті інформацію, ніби під Амвросіївкою загинув мій однополчанин Ігор Кантор. Я сказав їй, що це не так, і попросив дати мій телефон. Наталія Семенівна зателефонувала, і я розповів їй, що Ігор загинув у нас на очах під Краснодоном. Потім Камишнікова, з якою я після цього постійно був на зв’язку, написала і про нас. Так що, можна сказати, частково за своє звільнення я маю дякувати їй…
На кордоні в Росії, куди доставили його терористи, на Романа чекав український консул та волонтер Микола Білин-Шкарпетін, який допоміг чоловікові дістатися до штабу АТО, а потім, після допиту у військовій прокуратурі та контррозвідці, потрапити в автобус з іншими бранцями, яких обміняли на терористів і повезли в Рівне. Там його знову допитали, а потім відпустили. Через кілька годин по нього приїхали двоюрідний брат і кращий друг. Віктор Зелінський на той час залишався ще в полоні, оскільки не мав документів.
До речі, зателефонувавши того дня, як потрапив у полон, дружині Юлі, Роман не признався, де він, сказав тільки, що тут уже не стріляють. Про полон вона дізналася від мами Віктора, якій зателефонували самі бойовики, щоб привезла документи сина. З того часу, каже Юля, мало не щодня оббивала пороги кабінетів військових чинів, телефонувала, куди тільки можна було, щоб швидше повернути додому чоловіка.
P.S. Поки готувався матеріал, надійшла інформація, що Віктор Зелінський уже повернувся додому.
А Роман Бондзюх через тиждень знову їде в зону АТО. І дружина Юля звертається до волонтерів та всіх небайдужих людей допомогти їй зібрати чоловіка на війну, оскільки в нього немає ні бронежилета, ні форми, ні теплого одягу, ні грошей, щоб придбати все необхідне.
Коментарі