Надії Федоровій, мамі двох діток, без допомоги небайдужих людей не вижити

Важка й підступна недуга під назвою «хронічне захворювання нирок V-го ступеня, нефросклероз» залишає 33-річній жінці єдиний шанс на життя, що зараз теплиться в ній лише завдяки гемодіалізу, - пересадку нирки. Донором Надії готовий стати коханий чоловік і батько її дітей Віталій. Та все залежить від «астрономічної» для родини Федорових суми грошей, яку їм самим ніколи не зібрати…
Доля Надії виявилася досить примхливою, щойно дівчинка з’явилася на світ. З’ясувалося, що рідній матері вона абсолютно не потрібна, і та без жалю і будь-яких докорів сумління відмовилася від своєї крихітки, ледь оговтавшись від пологів у Луцькому пологовому будинку. Тож у перші три роки життя маму й тата малій Наді замінили вихователі дитячого будинку. Потім доля ніби змилостивилася над маленькою сиріткою – її вдочерило бездітне подружжя Лідїї Михайлівни і Василя Костянтиновича Пальчуків з села Милятин Іваничівського району. Згодом таким же чином у Наді з’явився ще й менший на рік братик, якого з перших днів життя теж прирекли на сирітство найрідніші люди. Названі батьки оточили обох дітей нерозтраченим батьківським теплом, ласкою і любов’ю, змусивши знову повірити в добро, людяність і милосердя.
-Про те, що батьки у нас не рідні, я дізналася, коли навчалася в дев’ятому класі. - І я безмежно вдячна їм за те, що вони виростили нас із братом хорошими людьми, подарувавши справжню батьківську любов, дали відчути тепло і затишок рідного дому, бо невідомо, як би склалося моє життя, якщо б я й далі залишалася в дитбудинку, - розповідає моя співрозмовниця. – Закінчивши дев’ять класів сільської школи, я пішла вчитися у ВПУ в Будятичах, де освоїла професію кравчині-вишивальниці, оскільки цього дуже хотіла мама. Та сталося так, що за своїм фахом працювати мені не довелося, бо ще навчаючись в училищі, зустріла в Нововолинську свого майбутнього чоловіка Віталія, в якого закохалася майже з першого погляду. Він тоді працював у фірмі з виготовлення пам’ятників. Почуття виявилися взаємними, і через який час ми вирішили одружитися. Батьки влаштували нам у Милятині гарне весілля, ми повінчалися в церкві. Через рік у нас народилася донечка Каріна, якій зараз виповнилося 14 років, а через три роки народився син Богдан. І я відчула себе щасливою жінкою і мамою. Спочатку, ми жили в Нововолинську, потім перебралися в село Поромів. Хата дісталася нам від покійної двоюрідної сестри Віталієвої матері. Ми зробили там ремонт, провели газ, поміняли вікна й двері, словом, створили більш-менш комфортні умови для життя. Мені навіть вдалося розшукати свою біологічну матір. Хотілося глянути цій жінці в очі і запитати, чому так сталося, що я стала для неї тягарем. Але зустрілися ми зовсім не так, як донька з матір’ю. Дізнавшись у дитбудинку прізвище й адресу, я поїхала в Ківерці, де вона колись вчилася, але там її не знайшла. А через два дні мені зателефонувала жінка, яка повідомила, що знає все про мою маму і запропонувала зустрітися. Зустрілися ми у Луцьку. Як потім з’ясувалося, це й була та, що дала мені життя. Мешкає вона в Вараші, має ще двох менших від мене дітей, яким навіть не повідомила, що їде на зустріч із покинутою колись дочкою. «Це - мій гріх, і я до кінця життя молитимуся, щоб його спокутувати, але в теперішньому моєму світі для тебе немає місця», - сказала мені під час зустрічі. Познайомити мене зі своєю новою родиною теж відмовилася. Не захотіла вона також бачити й моїх дітей, а своїх онуків. Та незважаючи на це, я інколи все ж телефоную їй, вітаю зі святами. Мій названий брат три роки тому теж одружився і живе разом з батьками, має вже дворічну дитинку. Ми практично стали рідними людьми. Вони приїжджають у гості до нас, ми їздимо до них, тобто живемо, як одна велика і дружна сім’я, хоч і не рідні по крові, - Наші батьки теж давно стали мені рідними і дуже люблять онуків. Здавалося б, тільки жити й радіти життю, але …
Біда постукала у двері родини Федорових, коли п’ять років тому Надія вирішила влаштуватися на роботу прибиральницею в місцеву школу. Жінку послали в Іваничі на медогляд, звідки її терміново направили на огляд в обласну лікарню. Там лікарі встановили невтішний діагноз: «хронічне захворювання нирок 5-го ступеня, артеріальна гіпертензія, нефросклероз - заміщення паренхіми нирки сполучною тканиною, що призводить до ущільнення, зморщування органу і порушення його функцій.», дали першу групу інвалідності. Тож про роботу молодій жінці довелося забути.
-Коли я ще була маленькою і жила в дитбудинку, лікарка виявила в мене пієлонефрит (уповільнений, з періодичними загостреннями запальний процес в нирках, що призводить до склерозу і деформації нирки, а також до підвищення артеріального тиску і до хронічної ниркової недостатності), але сказала, що це з віком може минутися. Почувалася я добре, ніщо мене не турбувало, тож я майже забула про цю хворобу. Та вона таки нагадала мені про себе, причому так, що тепер ось уже п’ятий рік я змушена тричі на тиждень підтримувати своє життя гемодіалізом. Хвороба продовжує прогресувати і врятувати мене може лише трансплантація нирки, яку готовий надати мені коханий чоловік. Ми з ним їздили до Києва в Національний інститут хірургії та трансплантології ім. О.О Шалімова, здали аналізи на сумісність, і вони виявилися позитивними. Нас поставили на чергу, Віталій навіть пройшов повне обстеження. Та біда в тому, що коштує така операція 300 тисяч гривень (у Білорусії – 60 тис. доларів), які ми повинні зібрати не довше, ніж за півроку. Для нашої сім’ї це просто «астрономічна» сума, яку мені навіть страшно озвучити вголос. Тим більше, що я отримую 1800 гривень пенсії з інвалідності, яка повністю йде на лікування. Віталій береться за все, що тільки можна, щоб щось заробити, трохи допомагають батьки, але сума надто велика, нам самим за такий короткий час її ніколи не зібрати. Звернулися в Поромівську сільраду, і там нам виділили 5 тисяч гривень, але це лише - крапля в морі. Тому ми й звертаємося по допомогу до небайдужих і милосердних людей:
-Людоньки добрі! Ми уклінно просимо Вас змилостивитися над нами й не дати нашим дітками так рано залишитися без матері. Декілька гривень, які Ви пожертвуєте нещасній матері, допоможуть їй вижити! Хай Бог віддячить Вам за доброту, милосердя й жертовність та наповнить кожен куточок Вашої домівки миром та благодаттю, - благають пані Надія та вся її родина.
Кошти можна перерахувати на картку «ПриваБанку» №5168 7573 6149 9132 для Надії Василівни Федорової. Телефон чоловіка - 096-846 -35-44.
Валентина Савчук, с. Поромів, Івничівський район
Конкурс журналістських матеріалів «Поспішаймо творити добро» ініційований Благодійним фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом.

Розділ новин: 

Коментарі