«На війні вибір невеликий: або ти вб’єш, або тебе. І це накладає свій відбиток на психіку людини»

Згадує нинішній голова Поромівської ОТГ Євгеній Недищук, який майже два роки воював на сході, звільняв Маріуполь, Мар’їнку, Широкине, брав участь в операціях під Іловайськом, у Донецьку та інших населених пунктах Донбасу.
Мало хто з нововолинців не знайомий із громадським активістом і серйозним конкурентом міського голови Віктора Сапожнікова на минулих виборах на посаду мера екс-депутатом міської та обласної рад Євгенієм Недищуком, який зараз очолює Поромівську ОТГ. Та, крім усього іншого, Євгеній Микитович багато років поспіль був меценатом, спонсоруючи майже всі культурно-спортивні заходи, які відбувалися в місті та за його межами. І коли у 2013 році у Києві на Майдані «беркутівці», отримавши злочинний наказ, побили 30-го грудня мирних студентів, які вийшли відстоювати свій європейський вибір, цей чоловік став одним із тих, хто вранці наступного дня вже був у столиці.

«Хіба за це загинула Небесна сотня і зараз кладуть голови кращі сини України?»
-Так склалося у моєму житті, що, починаючи з 1991-го року, жодна історична подія у країні не відбувалася без моєї участі. Тож коли серед ночі мені зателефонували наші хлопці й розповіли про події на Майдані, вже через годину ми вирушили у Київ, - згадує мій співрозмовник. – Були там, допоки не закінчився Майдан, час від часу на два-три дні навідуючись додому. Разом із багатьма патріотами з усіх куточків України ми стояли на барикадах і допомагали витягувати поранених у криваві дні лютого 2014-го року, коли полягла Небесна сотня. І тепер, майже через три з половиною роки після тих жахливих днів, мені дуже прикро і боляче, що українці так і не отримали того результату, на який сподівались. На жаль, у народу немає належного розуміння та підтримки з боку керівництва держави. Якісь закони і реформи нібито приймаються, але не діють, корупція процвітає, ніхто з тих, хто розстрілював Майдан, і досі не покараний, а більше половини людей живуть за межею бідності. Спецпризначенці «Беркута», які розстрілювали патріотів, тепер отримують від Авакова квартири. Країною керує купка олігархів, для яких єдиним Богом є власна кишеня та амбіції. Бідний украде хлібину – його карають, багаті крадуть мільйони і мільярди – жодного натяку на покарання. Варто згадати електронні декларації урядовців, нардепів, «алмазних» прокурорів, які прихопили десятки кілограмів золота, і т. д. А їм ще видають сотні тисяч зарплати. Людині, що звикла красти, вже важко зупинитися, яку б зарплату їй не давали. Хіба за це загинула Небесна сотня і зараз кладуть голови кращі сини України?.. І це мені особливо болить, адже сам майже два роки воював на передовій. Добре, хоч безвіз отримали, але чи багато у нас є простих людей, які можуть дозволити собі подорож у Європу? А все могло б бути інакше, якби олігархічні клани перестали оббирати Україну, а влада була відповідальною за свої дії. Шкода людей, особливо бюджетників, яких владні чиновники перетворюють на рабів і використовують у своїх цілях. Люди змушені відстоювати інтереси влади, боячись втратити роботу, що для багатьох є єдиним засобом для існування. Можливо, якби вони так цього не боялися, то й життя стало б кращим.
Коли почалася неоголошена війна на сході, яку чомусь і досі називають АТО, Євгеній Недищук разом з іншими волонтерами став допомагати 51-й ОМБр: ремонтували техніку, шукали і закуповували запчастини, піклувалися про бронежилети та продукти для земляків, яких відправили на Донбас майже голими і босими, не кажучи вже про медикаменти і продукти.

«Не передати словами, як важко було відривати від себе доньчині рученята»
-Першими, хто став допомагати 51-й бригаді, були майже 40 нововолинських активістів, які щодня їздили у Володимир. Потім до нас долучилися волонтери Кості Зінкевича з ГО «Активіст» та інші, - розповідає Євгеній Микитович. – А 3-го червня 2014-го року ми з Іваном Ганею і Володимиром Пушкаруком (обоє загинули) зібралися іти добровольцями в батальйон «Айдар». Але так сталося, що хлопці пішли і потрапили в «Донбас», а мене затримали справи. В той час я працював у виборчому штабі Петра Порошенка, якого тоді підтримував і робив усе для того, щоб він став Президентом, про що тепер жалкую. Бойовий досвід у мене вже був. Коли ще служив у армії, в 1982 році ми з товаришем подали рапорт, щоб нас відправили виконувати інтернаціональний обов’язок в Афганістан. Що це означає, ми тоді толком не розуміли, але нас так виховували. Прослужив там рік. Після цього ніколи не думав, що знову доведеться воювати. І прийняти рішення піти на фронт добровольцем теж було непросто, адже вдома залишалася дружина, двоє дорослих синів і 9-річна донечка Софійка. Просила: «Тату, я тебе не відпущу…» Важко передати словами те, що відчував я, відриваючи від себе її рученята. На передову потрапив уже наприкінці серпня, але не в «Айдар», як хотів, а в полк «Азов», підпорядкований Нацгвардії. Контракт я підписав на рік, але завдяки керівництву країни та Президентові, він виявився безтерміновим. Коли прибув у Широкине, нічого не питаючи і не записуючи, мені дали в руки автомат, чотири ріжки патронів і послали у бій, оскільки почався наступ росіян на Маріуполь. Згодом я потрапив в артилерійсько-мінометну групу. Російське вторгнення змінило характер війни. Артилерія і танки, які до цього застосовувалися час від часу, відтепер стали основою бойових дій. Піхота, що всю літню кампанію відігравала значну роль, поступово, але остаточно поступилася «богам війни». За наказом комбата Білецького наша розвідка вночі відвідала позиції росіян і повернулася із 120-міліметровим мінометом. Потім нам дісталися кинуті ЗСУшниками гаубиці, які взяла під контроль сотня Черкаса (Ігоря Михайленка). «Режиму тиші» ніхто не дотримувався, хоча наші ніколи не починали першими. У цьому плані нам було легше, ніж армійцям, оскільки ми були добровольцями. Недаремно ветерани «Азова» називають оборону Маріуполя «Першим Широкиним». Ми там воювали близько року. Саме азовцями в Широкиному був зупинений російський наступ. На передовій швидко починаєш розбиратися в тому, хто стоїть проти тебе на позиціях. Якщо, наприклад, обстріл хаотичний, ми вже знали, що прийшло нове ополчення, і не дуже остерігалися. Коли ж вогонь ставав прицільним, значить працює коригувальник і навпроти – регулярні війська. Тоді вже ховалися хто куди. В лютому 2015-го року, вдруге відстоявши Маріуполь і відвоювавши у ворога висоту над Широкиним, ми вийшли на пагорби Новоазовська, але, на жаль, нас повернули назад. Мовляв, задалеко, хлопці, ви зайшли. У тому бою загинуло вісім наших. Згодом ми нарахували поблизу 40 ворожих поховань. Визволення Маріуполя та Мар’їнки, операції в Іловайську та Широкиному – одні з найважливіших перемог націоналістичного полку «Азов», в якому була залізна дисципліна. І я дякую Богу, що потрапив саме туди.

«Кожен наш день починався і закінчувався молитвою за Україну»
-Наші командири, на відміну від інших, підлеглих ніколи не залишали, завжди були з нами до останнього, хоч кадрових військових серед них практично не було. Мій безпосередній командир перед війною виготовляв у Харкові меблі. На війну теж пішов добровольцем. Кожен наш день, якщо дозволяли обставини, починався і закінчувався молитвою: «Україно, мати Героїв, прийди до серця мого…» Були у нас і покарання, як у козаків, строго присікалися будь-які п’янки. Мабуть, тому, незважаючи на різні небилиці на кшталт «нацики» і «бандери» прийшли всіх убивати і їдять на сніданок дітей, переважна більшість людей у сільській місцевості зустрічала нас досить приязно: називали синочками, пропонували воду і їжу. А от міста були настільки проросійськими, що коли ми заходили в магазин, нам не хотіли нічого продавати навіть за гроші. Чи були в нашому полку місцеві? Спочатку таких було одиниці, а вже у 2016-му році, коли почалися виплати зарплати, досить багато місцевих, не маючи роботи, стали масово підписувати контракти. Вони йшли просто заробляти гроші. А оскільки на той час у полку було чимало втрат, їх брали, давали в руки зброю, і не було жодної гарантії, що в бою вони не стрілятимуть нам у спину. Так само не було гарантії, що вже навчені воювати, вони не перейдуть з автоматами на бік ворога. Не скажу, що таких прихованих ворогів було багато, але вони були. І саме в мої обов’язки входило виявляти таких людей, оскільки перед підписанням контракту в 2014-му я закінчив Національну академію держуправління при Президентові України. Тож якогось дня мене викликав командир полку й запропонував посаду хорунжого (колишній замполіт) і заступника командира дивізіону з роботи з особовим складом. Правда, на цій посаді я був недовго, оскільки відчув, що це не моє, і знову попросився на передову. В зоні бойових дій мені довелося пробути майже два роки. Під скорочення потрапив лише у серпні 2016-го року, коли «Азов» почали переформовувати, оскільки Нацгвардія не мала права мати ні великокаліберну артилерію, ні танків. Мені пропонували інші посади, але я відмовився. Якщо вже випала така нагода, хотілося додому. Не скажу, що розчарувався, але було дуже важко морально, адже на війні вибір невеликий: або ти вб’єш, або тебе. І це накладає свій відбиток на психіку людини. Нелегко відбирати чуже життя. Звичайно, я готовий був загинути за Україну, але кожному хочеться зустріти новий ранок. Тож я був демобілізований за віком: виповнилося 50 років. Разом зі мною додому повернулися ще троє нововолинців: Михайло Качорок та Олексій і Олег Буторіни.
Валентина Савчук, м. Нововолинськ

Розділ новин: 

Коментарі