«На афганській війні були свої «волновахи» та «іловайськи». Чому їх гіркі уроки не врахували в АТО?

Публікації

Такої думки професійний військовий, учасник бойових дій в ДРА Юрій Антонов.
27 років, які минули з того дня, коли останній радянський солдат залишив афганську землю, для історії – не так вже й багато. І ще досить молоді ветерани цієї незрозумілої війни, сповнені сил та енергії. На жаль, так склалося, що з розпадом СРСР «афганці» наче опинилися в якомусь історичному вакуумі. Про них просто призабули. А даремно! Бо для сьогоднішніх захисників України солдати, які пройшли Афганістан, – це справжня школа і бойової майстерності, і моральної стійкості, і фронтового братства.
Юрій Михайлович Антонов усе своє свідоме життя присвятив службі в армії. Народився він 27 жовтня 1956 року у місті Нижня Тура Свердловської області. Батько, Михайло Захарович , був на партійній роботі. Згодом його перевели у Маневицький район, звідки родом була дружина, Марія Софронівна. Тут Юрій Антонов навчався в школі, яку закінчив у 1973 році, і відразу ж був призваний до армії. Після демобілізації знову повернувся до армії, але вже на контрактній основі. У місті Золочеві Львівської області навчався у школі прапорщиків, а потім чекала служба на Далекому Сході.
В місті Біробіджані Юрій Михайлович був командиром окремого підрозділу в системі ПВО. Звідси у 1985 році його «добровільно-примусово» забрали до Афганістану.
Розповідаючи про Афганістан, Юрій Михайлович знову бачить високі гори на півночі країни, де за 300 кілометрів від радянського кордону розташоване місто Пулі-Хумрі. Між горами лежить фатальна долина Калагай (в перекладі –« долина Смерті»). За переказами, в тій долині знайшло смерть не одне плем’я завойовників, які намагались підкорити афганський народ. В 19 столітті в долині вимер від тифу англійський корпус. І саме в цьому зловісному місці розташовувався 395-й мотострілковий полк 201-ї дивізії, яка дислокувалася у місті Кундуз.
25 місяців провів в Афганістані Юрій Антонов. Окрім так званої “реалізації” (термінового виїзду в райони дислокації полку), на його бойовому рахунку більше 20 бойових виходів. За час проходження служби, беручи участь в бойових операціях, 29-річний військовослужбовець об’їздив майже всю гористу північ Афганістану, за півроку вивчив мову місцевих жителів. На території країни перебувало біля 100 тисяч радянських військовослужбовців, та лише 30 тисяч були задіяні в бойових операціях. Решта забезпечували життєдіяльність 40-ї армії. Проте солдати, які проходили підготовку в учбових підрозділах, достатнім рівнем бойової готовності похвалитися не могли, так як не встигали осягати програму. Їх доводилося доучувати на місці, у бойовій обстановці. І не тільки. Часто у 18-річних хлопців не витримувала психіка, а тому бувалі солдати допомагали їм. Велику роль зіграло гуманне ставлення офіцерів до молодих воїнів.
У серпні 1987 року Юрій Антонов повернувся на Далекий Схід і того ж року його перевели у Володимир-Волинський на посаду командира роти зенітно-ракетного полку. Нині Юрій Михайлович на пенсії. Разом з дружиною, Ніною Борисівною, виростили доньку і сина. Донька Людмила, яка займається бізнесом, проживає у Нідерландах, де і вийшла заміж за громадянина цієї країни. Син Руслан одружений з француженкою, мешкає у Німеччині, де навчає дітей іноземним мовам. Батьки і діти часто провідують одні одних.
Революція Гідності, події на Майдані, а тепер і війна на сході України не залишили байдужим Юрія Михайловича Антонова. Як професійний військовий, як громадянин, він має свої погляди на те, що відбувається в країні.
- Наша армія виявилася зовсім не підготовленою до війни на Донбасі, - каже Юрій Михайлович. – Великий промах у тому, що не було належних спеціалістів, які могли вести бойові дії. Всі боялися взяти на себе відповідальність, прийняти рішення, чекали команди зверху. А втрата часу супроводжувалася втратами людей. Звичайно, і у Афганістані були випадки кричущої безвідповідальності. Найболючішим моментом афганської війни було те, що доводилося залишати на полі бою не лише загиблих, але й поранених. Пригадую, був випадок, коли помилився арткоректировщик. В результаті, артилерія вдарила по своїх. Тоді загинуло багато наших хлопців. В кишлаку Кішим, що в провінції Гулікан, наша група по наказу командира увійшла в населений пункт. Там нас чекала засідка і за 3 години ми втратили 23 чоловіка. Лише завдяки командиру батальйону майору Юрію Зарубіну ( він потім загинув), який дав наказ відступати, ми зберегли життя 100 молодим хлопцям. Отож, у афганській війні були свої «волновахи» та «іловайськи». Чому їх гіркі уроки не врахували в АТО? Замість серйозної і всебічної військової підготовки армія займалася показухою. Немає матеріальної зацікавленості, відсутній ідейний порив. Не так, як треба, розуміється і патріотизм. Під час афганської війни були випадки, коли офіцери і солдати не поверталися з відпустки. За це їх судили, і я вважаю, що правильно робили. Присягу дають і рядові бійці, і офіцери, і генерали, а відповідальність за порушення присяги чомусь лягає лише на нижні чини.
Юрій Михайлович нагороджений медалями «За відвагу» та «За бойові заслуги». Про нього згадується у книзі Олександра Ляховського «Як це було» та документальному фільмі «Революцію не вбити!».
Антоніна Булавіна м. Володимир-Волинський

Розділ новин: 

Коментарі