Минуле має залишитися в минулому

Тетяна знає: вона вчинила правильно. «Мамо, мамусю, ну чому ти відмовила Андрію Івановичу? — допитується донька. — Жили б усі разом. Так було б добре! Він же любить тебе». Тетяна ніколи не розповість своїй Олі, чому сказала Андрієві «ні». Він — батько чоловіка її донечки. Діти живуть добре й щасливі у шлюбі, тож ламати їхньої долі не можна.
Минуле… Одного гарного вечора воно несподівано повернулося до неї в образі молодого хлопця, про якого ось уже тривалий час розповідала їй Оля. «Мамо, татку, оце Дмитро, познайомтеся!» На порозі стояв статний вродливий хлопець з квітами.
Ще тоді Тетяна зауважила щось давно-давно знайоме. Чи то у великих сірих очах, чи в манері розмовляти, чи в посмішці. Та поспішила відкинути свої спогади. Дмитро приходив часто, а вже через декілька місяців Оля сказала, що вони вирішили побратися. Заяву подадуть, але чекатимуть на Дмитрового тата, який приїде з-за кордону через два місяці. Тетяна лишень знала, що Дмитра батько виростив сам, без дружини. «Мама покинула нас, коли мені був рік. Він у мене суперовий! Ось самі побачите!» — сказав юнак. До весілля залишалося декілька днів.
«Мій тато вже вдома, - радісно сповістив Дмитро телефоном, - ми йдемо до вас».
Дзвінок у двері та гарний чоловічий голос: «Десь тут ми шукаємо царівну-наречену для мого сина…» І раптом голос осікся, двері відчинила вона, Тетяна. З першого погляду жінка впізнала його, і першою ж оговталася. А з кімнати вже виходив її чоловік Сергій з донею.
-Просимо, заходьте, у нас ваша наречена-царівна!
Як вона витримала той вечір, уже й сама не пам’ятає. Уникала його поглядів, більше була на кухні, ніж у кімнаті за святковим столом. А коли всі розійшлися, розплакалася.
-Та що з тобою, Тетяно? – допитувався Сергій.
-Ох, Сергію, ну навіщо нашій Олечці той Дмитро?
-Та ж він тобі так подобався, і кохають вони одне одного. Ну чого ти раптом?
-Та, мабуть, це материнський стрес.
А під час весілля й потім Таня постійно знаходила привід не зустрічатися, не розмовляти, з Андрієм. Та й він майже не бував у них. Так минуло п’ять років. Діти вже подарували й онука Максимка. Таня заспокоїлася, і хоча час від часу виникало бажання розповісти чоловікові, проте все якось не випадало. Тепер вона розуміє, так мало бути, і добре, що так вийшло. А в їхню родину прийшла біда. Загинув її Сергій. Потрапив під колеса п’яного водія. Помер на місці. У ті страшні дні Андрій і Дмитро стали опорою для Олі.
Минуле… Тоді їй було вісімнадцять. І була вона шалено закохана в Андрія. Познайомилися на вечорі в будинку офіцерів, бо він був військовим. Не було і дня, щоб не бачилися. Кохання заполонило, воно сяяло щастям у її очах, розквітало усмішкою. Кожен ранок починався одним — очікуванням зустрічі з коханим.
-Ох, донечко, — застерігала її мама, — не треба так палко кохати, усе може трапитися.
-Мамо, ну що станеться, адже він не може жити без мене.
Через півроку він попросив її руки. Призначили день весілля. Той день… Ось вона, наречена-царівна, так він її називав, стоїть перед дзеркалом.
-Яка ж ти в нас красуня, донечко моя! — каже мама.
-І щаслива, — додає Тетяна.
Потім вони їдуть до РАЦСу. Було багато гостей: її подружки, родичі, знайомі. 0 12-й годині має приїхати Андрій з друзями. Чекали до вечора… Він не з’явився. Жах, сором, пекучий біль вона пам’ятає донині. Хтось поїхав до нього додому, але там не було нікого. У військовій частині його теж ніхто не бачив. Це вже згодом дізналися, що Андрій перевівся служити далеко, на Схід. Через кілька місяців Тетяна з сім’єю покинула рідне місто. «Так краще для всіх, почнемо нове життя усі разом», — вирішили батьки. Тетяна закінчила університет, зустріла Сергія, за якого вийшла заміж. Із ним завжди було спокійно та добре. Чоловік був ніжним, люблячим і турботливим. Тетяна не розповіла йому нічого, вірила, що оте минуле належить тільки їй, її біль, її сором. Минуле в минулому — і край. І раптом неочікуване освідчення, запізніле каяття — Андрій зізнався, що тоді втік, як боягуз, злякавшись подружнього життя.
«Усі ці роки я карався тим, що заподіяв тобі. Видно, Господь і покарав мене за мою слабкодухість, дружина залишила з малим Дмитриком на руках. Прости мене, будьмо разом».
Ні, вирішила Тетяна. І не тому, що не змогла пробачити йому. Зовсім ні. Оте кохання до нього — юне, палке, нестримне – пішло від неї назавжди, згоріло ще там, біля РАЦСу багато-багато років тому, виплакала його з тяжкими сльозами після зради. А ще вона знала напевно, що ніколи не буде щасливою без кохання. А минуле хай зостається в минулому.
Підготувала Олена Зініч, м. Володимир-Волинський

Розділ новин: 

Коментарі